Одразу після цього студенти зі сміхом накинулись на Штепу з питаннями "як то воно — бути диверсантом?" Відмахнувшись, Штепа взяв свій паспорт та пішов далі на іспит.
Розділ VII
Перш ніж йти на екзамен Штепа разом із хлопцями повернувся до гуртожитку, щоб перевдягнутися. Усі четверо рилися в чемоданах, але Богдан із Степурою та Морозом зовсім не перевдягалися, вони збирали свої речі, бо ніхто не знав, коли до них прийде та сама черга йти на фронт.
Штепа пішов, а в дверях раптом з’явилася Таня. Радісна та щаслива вона посміхалася. "П’ять!" — поділилася своєю радістю вона зі своїм коханим. Розповіла також, що професор розпитував про Богдана і попросив, щоб він все ж таки прийшов і склав екзамен, бо "волонтерство — не резон".
Через тридцять хвилин Богдан вже був на кафедрі. Він зайшов останнім, взяв білет і почав готуватися. Однак, несподівано для нього, професор задав зовсім інше питання. "Якого числа наполеонівські війська вдерлися до нас в 1812 році? Забули? 24 червня. Запам'ятайте. Увечері 22 червня французи переправлялись через Німан. В цей же день — рівно через 129 років — ці перейшли Буг. Збіг такий. Збіг, звичайно, випадковий, але схиляє на роздуми… Кінець їхній теж буде однаковим — ви переконаєтесь у цьому!"
На вулиці крокували мобілізовані. "Війни були найпершою причиною загибелі всіх цивілізацій, — сказав професор сумовито. — Досить згадати напівлегендарну Трою, і Карфаген, і перетоптані копитами завойовників квітучі міста Сходу, досить глянути під час розкопок на мертві, спалені ордами наші городища, щоб переконатись, чим були війни для народів. Людство нашого часу, людство двадцятого століття, могло б уникнути цієї трагедії, так принаймні досі здавалось нам, дивакам мого покоління. Але, очевидно, є сили, які дужчі за розум людський, сили, які, коли їм дати розвинутись, поведуть людство до самознищення. З року в рік ми страхаємо вашу студентську уяву картинами середньовічної інквізиції, але то ж була дитяча забавка порівняно з розмахом диявольських дій інквізиторів сучасних! Як вони оскаженіли! Кострища книг палають на всю Європу. Нема Сорбонни. Нема Кардового університету. В самому центрі Європи сьогодні — концтабори, фашистські казарми, гидкий сморід расизму… — Професор промовчав, стежачи за колоною, якій не видно й краю. — В мене теж є син. Служить в парашутно-десантних військах. Він у мене один-единий, і якщо з ним щось трапиться, серце моє, напевне, не витримає, але, повірте, більше, ніж життя мого сина — я вже не кажу про життя власне, — дороге мені зараз те, що можна б назвати великою спадщиною людського духу, що дісталося нам у вигляді культури еллінів і так ще мало дослідженої культури слов'янства… Гомер і Данте, Міцкевич і Шевченко, Толстой і Чайковський — всі вони по цей бік барикад. Все це зараз під реальною загрозою, це ви, певне, розумієте краще за мене, але я хочу, щоб усвідомлення цього додало вам сил.
Богдан відчув у себе на плечі його руку.
— Дивіться, скільки їх іде. То все йдуть завтрашні солдати, прості, звичайні люди, люди від верстата і від плуга, більшість із них про фрески Софії Київської, мабуть, і не чули, Рафаеля не знають, але то все друзі Рафаеля, друзі Пушкіна й Гоголя, єдині їхні тепер захисники. Тільки ви, тільки такі, як ви, як мій син, такі, як оці, що марширують вулицею ото з військкоматів, дають ще нам надію. Вам може здатися дивним, що я зараз заговорив з вами про це. Але я знаю, що ви записалися добровольцем, перед вами дорога тяжких випробувань, і хочеться, щоб, ідучи по ній, ви пам'ятали про найважливіше: в жорстокий наш вік, серед крові й дикунства, ота велика гуманістична традиція не мусить загинути! Вона мусить бути збережена, і збережете її — ви!"
Професор взяв матрикул Богдана та поставив "відмінно". Ця розмова була конче необхідна йому, йому потрібно були комусь розповісти про свої переживання, йому потрібно було побажати успіху своєму вірному учню…
Розділ VIII
Ніч, але ніхто у гуртожитку не спить — завтра хлопцям йти в дорогу. В однієї із кімнат лунають крики "Гірко!" — це одружуються Лагутін і Мар’яна. Ще добу тому ніхто навіть не думав про це, але, дізнавшись, що завтра її коханий йде на війну, Мар’яна вже кликала друзів на вечерю.
"Гірко!" усе лунає в кімнаті, але й справді гірке це весілля, невеселе… Усі розуміють, що вже завтра наречені розстануться, і хтозна, чи побачаться вони колись знову. Наречена кожного разу згадує про це, як бачить рюкзак зібраний у дорогу…
Батько Мар’яни був проти цього весілля, але згодом пом’якшав і вже сидів та наставляв Ярослава.
Хлопці знайшли патифон, але він сильно рипів, тому було вирішено попросити заспівати Ольгу-гречанку. І ось вже лунала старовинна та малознайома пісня.
А внизу, надворі, на посту стоїть Степура. Чує він і крики "гірко", і пісню цю, і важко йому на серці стає, бо кохана його заміж за іншого йде. Степура ненавидів Лагутіна, бо завжди у порівнянні з ним вважав себе гіршим. Наречені запросили хлопця на весілля, але це було б для нього стражданням. Здавши варту, він пішов до своєї кімнати.
Розділ IX
— Історики, шикуйсь! Кроком руш!
Не злічити хлопців. Ідуть студенти усіх факультетів, ідуть крокуючи та співаючи пісню. "Прощай, мамо, не горюй, на прощання сина поцілуй".
Студбат іде по місту. Назавжди тепер залишиться ця назва у серцях матерів, що йдуть за своїми синами у колоні проводжаючих. Посміхаються хлопці, а матері вже уявляють собі кроваві бої, операційні столи та братські могили.
Мати Духновича теж біжить за своїм сином. Вона лікар, і розуміє, що може трапитись там, на війні. До останньої миті не розповідав їй син про своє рішення, скривав, бо знав, що батьки можуть не пустити його.
Ніколи не думав Духнович, що так важко буду розставатися з матір’ю. Все місто зараз ніби повито смутком матерів. Те саме місто, яке будуть згадувати майбутні солдати, ховаючись в окопах та вбиваючи ворога. Місто, за яке вони будуть віддавати своє життя.
Вже за місто вийшли, а поруч з хлопцями все йде маленька купка проводжаючих. Серед них Мар'яна Кравець, Ольга-гречанка, про яку навіть невідомо, кого вона й проводжає, Ліда Черняєва, ставна блондинка з хімфаку, ну і, звичайно ж, Таня Криворучко, яка з своєю піде за своїм Богданом хоч на край світу. І тільки команда капітана зупиняє їх. Тепер тільки доля знає, чи зустрінуться закохані знову.
Розділ X
Дніпропетровськ. Затока у якій залишають човни і куди сходяться міські вулички.
Така собі копія Венеції. Навколо бігають діти, пораються по господарству жінки, а природа живе у тополях та мальвах. Серед цієї краси сидить дівчинка — це Таня Криворучко, їй десь дев’ять літ.
Сходи від дому ведуть аж до хати. Біля їхньою хати ціла купа човнів, за якими наглядає Тетянин дідусь.
Батько Тані працює прокатником на заводі, а коли з’являється зайва хвилинка, то він любить порибалити.
Кожного вечора Таня прибігає до дідуся, і він розповідає їй цікаві легенди про життя їхнього краю. Хто знає, може і ці вечори заронили у дівочій душі любов до рідного краю, може і вони допомогли їй вирішити вчитись та стати дослідником цих земель.
Університет був її мрією, але він став дечим більшим для неї: він подарував Тані справжню любов.
І ось тепер, коли це кохання зробило її найщасливішою людиною на світі, вона мусить зібрати усі свої сили та пережити цей важкий час розлуки.
Не хотіла Таня вже йти до університету, до міста — усе тепер здавалося їй пустим без її коханого. Саме тому вона разом із Мар’яною вирушила до батьків її подруги в село край міста.
Біля воріт дівчата зустріли Мар'янину матір. Непривітна та сердита, вона несла здавати радіоприймач, щоб навіть не чути зведень із фронту. До дому також приїхала Мар’янина старша сестра — Клава. Вона була дружиною офіцера, який служив на кордоні.
— Розказуй же, як там? Ваня живий?
— Не знаю. Нічого не знаю. Коли почалося, забіг на хвилину: "Клаво, бери малого — і на вокзал". А вокзал уже горить, вибухають цистерни, палає хліб у вагонах, той самий хліб, що його відправляли їм же якраз, у Німеччину. І оце, як була, без вузлика вирвалась, без нічого, тільки з ним, з оцим, — вона притиснула дитину до грудей.
Клава розповіла, що навряд чи все швидко скінчиться, бо фашистських танків навіть не злічити, а небо чорне від літаків. По дорозі додому вона вже встигла пережити таке, що нікому і не снилося. Майже кожна станція на їхній дорозі палала, люди навколо лежали мертві від вибухів бомб, ба навіть вона сама ледве-ледве не померла під бомбами з літаків.
Прийшов батько і сім’я сіла обідати. Клава розповідала батькові про свої митарства, але він не казав ні слова — усе згадував як десять років тому будували на полі новий завод, жили в бараках, а серед робітників були і німці, і американці — цілий інтернаціонал. А тепер нема тих старих знайомих, усе самі роблять, без іноземців. Над вечір батько знову пішов на завод, Клава з сином та матір лягли спати, а Таня з Мар’яною все стояли біля хвіртки, і немов чекали когось…
Розділ XI
На землі різного кольору волосся — це стрижуть новоприбувших студентів. Для всіх це ніби обряд – збрили чуба, значить солдатом став. І не сходить усмішка з лиць хлопців — кепкують один з одного, бо без чубів своїх зовсім іншими становляться, але у той же час усі розуміють, що разом із цими чубами зникає і їх індивідуальність, їх колишнє життя, тепер вони всі однакові, всі вони — захисники своєї Батьківщини.
Хто втратив чуба свого вже получає форму та вчить закони солдатські:
1. Будь далі від начальства, бо дасть роботу.
2. Держись ближче до кухні.
3. Коли що незрозуміле — лягай спати.
Гладун — помкомвзводу одразу ж почав виганяти з хлопців їх студентський дух. Поводив себе жорстко та суворо: на світанні забігав до наметів і заставляв негайно вставати, ганяв по плацу, заставляв годинами повзати по-пластунські, але дух добровольця було не вигнати, і хлопці покірно виконували усі накази.
Розділ XII
У цей час німець невпинно пробирався на захід. Палали села, міста, поля та ліси, гинули люди…
Студбат був ще далеко від фронту. Кожного дня на своїх тренуваннях хлопці стріляли по давно розбитих мішенях, кололи штиками порвані опудала, повзали по-пластунські — доводили себе до напівмертвого стану, але кожного разу думка "А на фронті легше?" заставляла їх працювати далі.
Не пройшло й неділі, як до хлопців прийшли дівчата.
Богдан одразу впізнав Таню і раптом зрозумів, що тільки зараз він відчув як це насправді жити без її посмішки, без поцілунку.