Франсуа Рабле — Гаргантюа і Пантагрюель (скорочено)

Франсуа Рабле

Гаргантюа і Пантагрюель (за скороченим переказом з французької Ірини Сидоренко)

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ВІД АВТОРА

Автор звертається до читача і просить забути упередження та відчути радість, яка є в книжці. Колись Платон, вихваляючи Сократа, порівняв його з силенами – скриньками, на яких були зображені різні химерні фігурки: рогаті зайці, загнуздані гуси, засідлані качки, крилаті цапи. І були ті фігурки такі кумедні, що кожен, глянувши на них, усміхався, а то й заходився реготом. У тих скриньках зберігалися рідкісні й дорогоцінні зілля та ліки. Сократ з вигляду теж був смішний, як ті скриньки, але всередині філософ носив дивовижну мудрість, незвичайно гострий і жвавий розум, невимовну доброчесність, несхитну мужність. Так само і ця книжка: її назва, імена героїв видаються забавними й кумедними, але прочитавши її, можна побачити: зілля, яке вона в собі містить, нітрохи не схоже на те, яке обіцяла назва. Речі, про які йтиметься у книзі, зовсім не такі безглузді й нісенітні, як може здатися на перший погляд. Автор говорить, що описав серйозні речі, які стосуються людського життя, політики й релігії. Тільки треба пам'ятати, що правду часом кажуть жартома.

ПОВІСТЬ ПРО ДИВОВИЖНЕ ЖИТТЯ ТА ПОДВИГИ ВЕЛИКОГО ГАРГАНТЮА, ПАНТАГРЮЕЛЕВОГО БАТЬКА

РОЗДІЛ 1. Про те, як народився Гаргантюа

Давно колись був собі велетень на ймення Грангузьє (з франц. ненажера, велика пелька). Вдався він добрий, лагідний, веселий і дуже любив попоїсти. Дійшовши зрілих літ, Грангузьє оженився з велеткою Гаргамеллою. Через рік вона народила сина. На радощах Грангузьє справив бучний бенкет, на який запросив усіх своїх родичів, друзів, приятелів та сусідів з довколишніх міст і містечок: Сейї, Сіне, Ла-Рош-Клермо, Кудре-Монпансьє, Веда та Вогодрі. Чудовий то був бенкет! Всі їли-пили донесхочу. Сам тільки Грангузьє з'їв їх шістнадцять бочок, два цебра і шість горщиків. Начастувавшися, Грангузьє та гості заспівали веселих пісень, завели ігрища й танки. Раптом пролунав дуже гучний крик: "Пити!". То подав голос синок Грангузьє, що тільки-но з'явився на світ. "Ке гран тю а! — вражено вигукнув Грангузьє. — Ну й горлянка ж у тебе, синашу!". Гості запропонували так і назвати хлопчика: Гаргантюа. Це ім'я припало батькам до вподоби, і малого Гаргантюа охрестили.

У всьому краї не знайшлось годувальниці, молока якої вистачило б хлоп'яті. Отож довелося пригнати до замку 17913 корів. Коли Гаргантюа минав другий рочок, він мав возика, у якого запрягли волів, а сам хлопчик мав аж 16 підборідь. Плакав, пхинькав і вередував Гаргантюа дуже рідко, зате їв дуже часто. Грангузьє справив синові чудову одіж білого й блакитного кольорів. Всі в його родині з діда-прадіда вбиралися в білу й блакитну одіж. На одяг і взуття пішло дуже багато матеріалів. На самі тільки рукавички пішла шкіра з 16 вовкулаків. Білим і блакитним кольорами одягу Гаргантюа батько хотів засвідчити, що народження сина – для нього небесна радість.

Від 3 до 5 років Гаргантюа поводився, як усі малі дітки. Але крім того, він щодня качався в багнюці, щодня замазував ніс, вимурзував обличчя, стоптував черевики, ловив мух, ганявся за метеликами, хлюпався в усіх калюжах, пив із черевика, гострив зуби об колоду, мив руки юшкою, волосся розчісував склянкою, часто-густо сідав проміж двох стільців, попадав собі пальцем в око, гнуздав осла із хвоста, носив воду на млин, а дрова до лісу, хапав кочергу за гарячий кінець, плакав з голоду над мискою каші…

Якось до його батька наїхало багато гостей, і всі – з пишним почтом. Ледве вмістилися вони в замку. Для коней дворецького й конюшого одного вельможного гостя не знайшлося місця. І вони спитали в малого Гаргантюа, чи нема ще якоїсь стайні. Гаргантюа привів їх до своєї кімнати, де були його величезні дерев'яні коні. Дворецький та конюший засміялися й самих себе взяли на глузи, а хлопчикові сказали, що будуть з нього люди.

РОЗДІЛ 2. Про те, як один богослов навчав Гаргантюа латини

Грангузьє пішов у воєнний похід і вернувся, коли Гаргантюа минав п'ятий рік. Батько дуже радів, коли побачив сина, і випитував його няньок про Гаргантюа. Ті одна поперед одною вихваляли хлопчика – мовляв, і дужий він, і спритний, і розумний, і кмітливий. Вислухавши їх, ущасливлений Грангузьє звернувся до своєї дружини Гаргамелли і сказав, що Гаргантюа треба вчити. Для хлопця взяли за навчителя знаменитого богослова магістра Тубала Олоферна. Гаргантюа вивчив абетку за 5 років і 3 місяці, латинську граматику, молитовник і церковний календар – за 13 років, 6 місяців і 2 тижні. Письмове начиння Гаргантюва було дуже важке, а каламар висів на грубезних залізних ланцюгах. Гаргантюа наливав туди ціле барило чорнила. Тубал Олоферн вчив хлопця 18 років і 11 з лишком місяців, поки не помер. До Гаргантюа запросили іншого навчителя – Йолопіно Недолуга. Парубійко набрався такого розуму, що розум той зрештою завернув у нього за глузд. Грангузьє кінець кінцем помітив, що Гаргантюа дедалі дурнішає.

Грангузьє звірив свій клопіт другу донові Філіппо, — і той сказав, що краще вже бути неуком, ніж учитися в таких наставників, як Олоферн та Недолуг, адже наука їхня безглузда і хибна. Філіппо радив запросити в гості якогось хлопця чи юнака, що вчився не довго, років хіба зо два. Того ж вечора дон Філіппо завітав до Грангузьє із своїм пажем, якого звали Евдемон. Хлопець дуже гарно привітався, а Гаргантюа замість відповіді заревів коровою і вхнюпився носом у свій капелюх. Він не промовив жодного слова. Грангузьє так розгнівався на магістра Йолопіно Недолуга, що ледве не прибив його на місці. Грангузьє вирішив взяти синові за навчителя Понократа (з грец. дужий, невтомний, невідпорний) – того самого вченого мужа, який виховував Евдемона. Невдовзі хай вони втрьох – Гаргантюа, Понократ та Евдемон – вирушають до столиці.

РОЗДІЛ 3. Про те, як Гаргантюа вирядили до Парижа, на якій здоровенній коняці він туди поїхав та як ця коняка винищила боських гедзів

Під ту пору Файоль, четвертий цар нумідійський, прислав із Африки Грангузьє в подарунок коняку, найбільшу, найвищу і найнезвичайнійшу з усіх коняк на світі. Завбільшки вона була як шість слонів. На цій коняці і мав їхати в Париж Гаргантюа.

Рано-вранці Гаргантюа, Понократ, Евдемон та гурт служників вирушили в путь. Наші мандрівники анітрохи не нудилися і до самого Орлеана знай під'їдали та попивали. Потім вони в'їхали в ліс, де хмарами літали та гули мухи, сліпні й ґедзі. Кусючі нахаби накинулись на бідолашних коней та мулів і обліпили кожного з голови до хвоста. Та недовго вони розкошували. Коняка Гаргантюа замахала своїм страхітливим хвостом і враз змела всіх ґедзів, а разом з ними й ліс. Косила хвостом дерева, як косар траву. Гаргантюа сказав: "Tout beaux" (франц. жартівливий вираз, який перекладається приблизно "Ось я тобі покажу!"), і відтоді той ліс називається Боським.

Через кілька днів мандрівники щасливо прибули до столиці. Якийсь час Гаргантюа відпочивав, їв, пив і всіх розпитував, чи багато тут учених і чи дуже вони мудрі.

РОЗДІЛ 4. Про те, як Гаргантюа відплатив городянам за зустріч і як він познімав великі дзвони з собору Богоматері

Гаргантюа подався оглянути місто. Всі, кого він тільки зустрічав, витріщали очі – що це, мовляв, за проява заморська? – і йшли за ним слідом. До слова, у столиці тоді жило багато бевзів, ледарів та гультяїв. Юрба наступала Гаргантюа на п'яти, і це йому кінець кінцем набридло. Він виліз на вежі собору Богоматері. Потім набрав повні легені повітря і щосили дмухнув униз. В місті враз знялася страшенна буря. Вітром знесло і змело 260400 душ, не рахуючи жінок та дітей. Ті, хто лишився живий, втекли до університету. Там зупинилися й почали лаяти-клясти Гаргантюа. Отоді й охрестили місто Парижем ("Париж" французькою вимовляється як "Парі"), а доти воно називалося Лютецією (так Париж називався за римського владарювання в Галлії).

Покаравши надто цікавих городян, Гаргантюа звернув очі на великі дзвони, що висіли на вежах собору, і подумав, що слід би їх повісити на шию його коняці замість бубонців (він намірився відпровадити її до батька з гостинцями). Гаргантюа познімав дзвони та й відніс їх до заїзду, в якому оселився. В місті, коли про це довідались, зчинився несусвітний шарварок. Розповівши, якого лиха заподіяв Гаргантюа місту, городяни благали в оракула поради й допомоги. Вирішили відправити до Гаргантюва високоповажаного магістра Іоанотуса де Брагмардо. Він, нап'явши на голову свою магістерську шапочку, зачесавшись на манір Юлія Цезаря, добряче призволившись до пирогів з варенням та святої водиці з погреба, подався до Гаргантюа. Біля воріт заїзду саме стояв Понократ. Він подумав, що магістр – штукар. "Ви на людський посміх так повбиралися?" — спитав Понократ. Іоанотус відповів, що завжди так убирається, і прийшов до Гаргантюа просити повернути дзвони.

Понократ побіг до Гаргантюа й оповістив про нежданих гостей. Гаргантюа гукнув свого наставника Філотомія, свого дворецького – юного пажа Евдемона, свого конюшого Гімнаста й Понократа і почав з ними радити раду. Всі зійшлися на тому, що дзвони слід віддати. Та найперш треба почастувати гостей добрим вином. А щоб старий Іоанотус не запишався з того, ніби дзвони повернуто завдяки невсипущим його турботам, вирішили так: поки магістр частуватиметься, віддати дзвони раніше, ніж той попросить.

Іоанотус почастувався, а тоді почав промову, яка була не дуже красивою. Все зводилося до того, що він хотів повернути дзвони, бо йому за це пообіцяли десять ліктів ковбас і пару штанів. Після частування Гаргантюа зі своїми друзями подарували магістру десять ліктів ковбас, пару штанів, 300 здорових поліняк, 25 кухв вина, постіль із трьома пуховиками з гусячого пера та велику й глибоку миску – тобто все, що на схилі літ йому потрібно і про що він сам сказав у своїй орації. Старий шкарбан, дарма що Гаргантюа так щедро його обдарував, став правити ще й з міста штани та ковбаси. Йому відповіли: він уже дістав те, що йому належало. Почав тягтися суд між Іоанутосом і містом. Тяжба тривала нескінченно довго, а як по правді, триває ще й досі.