Михайло Лермонтов — Герой нашого часу (стислий переказ)

Частина перша

І

Бела

Історія ця стала відома авторові зі слів штабс-капітана Максима Максимовича.

П'ять років тому він (Максим Максимович) стояв із ротою у фортеці за Тереком. Одного разу, восени, до фортеці прибув молодий офіцер, років двадцяти п'яти. Це був Григорій Олександрович Печорін. Він належав до тієї породи людей, з якими, за словами Максима Максимовича, "мають відбуватися різні незвичайні речі". Характер Печорін мав суперечливий, поводження дивне: у дощ, холод цілий день на полюванні, усі змерзнуть — а йому нічого, а сидячи в кімнаті ховався від найменшого протягу; ходив на вепра сам, але здригався від стукоту віконниці; міг мовчати годинами, іноді ж подовгу розповідав дуже смішні й цікаві історії.

Неподалік від фортеці жив князь. Його син Азамат, кмітливий і спритний хлопець, часто бував у фортеці. Одного разу князь запросив Максима Максимовича і Печоріна на весілля своєї старшої дочки. Увесь вечір Печорін не зводив очей з молодшої дочки князя Бели. То була тоненька, струнка дівчина з очима чорними, як у гірської сарни. На весіллі також був присутній розбійник і злодій Казбич, який мав чудового коня Карагеза. Цей кінь славився по всій Кабарді, але особливо подобався Азаматові. Хлопець навіть намагався обміняти коня на сестру Белу. Печоріна ця історія звеселила, але він вирішив використати цю ідею на свою користь. Ніякі вмовляння Максима Максимовича не змусили його відмовитися від свого задуму. Офіцер казав, що дика черкеска повинна бути щасливою із таким чоловіком, як він, а Казбича, розбійника, слід покарати.

Отже, вночі Азамат привіз сестру зі зв'язаними руками й ногами. Наступного ранку Казбич пригнав баранів на продаж. Прив'язавши коня біля огорожі, він пив чай, яким пригощав його Максим Максимович. Раптом розбійник змінився з лиця й вигукнув: "Мій кінь!" Але Азамат уже мчав на Карагезі. Казбич у розпачі пролежав на землі до наступного ранку, потім, дізнавшись, хто викрав його коня, рушив до аулу. Але Азамат зник.

Печорін довго домагався кохання Бели і поступово привчив її до себе. "Слухай, люба, добра Бело! — говорив Печорін. — Ти бачиш, як я тебе кохаю; я все ладен віддати, аби тільки розвеселити тебе: я хочу, щоб ти була щаслива; а якщо ти знову сумуватимеш, то я помру. Скажи, чи ти будеш веселіша?" Бела замислилась, посміхнулась і кивнула головою на знак згоди. Вона дійсно стала привітнішою, довірливішою — та й тільки. Одного ранку Печорін зібрався й увійшов до дівчини попрощатися. Вона нічого не відповіла на його слова, але коли Печорін пішов до дверей, Бела кинулась до нього. Максим Максимович перервав розповідь, а потім, зітхнувши, додав: "Мені стало прикро, що жодна жінка ніколи так мене не любила". Він справді вважав, що Печорін і Бела були щасливі.

Вирішивши, що все трапилось зі згоди князя, Казбич вбив його.

Печорін став усе частіше від'їжджати на полювання, а під стінами фортеці з'являвся Казбич. Дізнавшись про це, Печорін стурбувався і наказав Белі не виходити з фортеці. Та було помітно, що ставлення його до дівчини змінилося. Від цього вона почала марніти, спала з лиця, великі очі вже не блищали, вона днями сиділа на ліжку, бліда і сумна. На докори Максима Максимовича Печорін розповів історію свого життя: "...У мене нещасливий характер: чи виховання зробило мене таким, чи Бог мене так створив, не знаю, знаю лише те, що коли я — причина нещастя інших, то й сам не менш нещасний... У першій моїй молодості, з тієї хвилини, коли я вийшов з-під опіки рідних, я шалено віддався всім втіхам, які можна дістати за гроші і, певна річ, втіхи ці мені остогиділи. Потім пустився я у великий світ, і незабаром вище товариство мені теж набридло; закохувався в світських красунь, і мене кохали, — але їхнє кохання тільки тішило мою уяву та самолюбство, а серце залишалось порожнім... Я став читати, вчитися — науки також набридли; я бачив, що ні слава, ні щастя від них не залежать анітрохи, бо найщасливіші люди — невігласи, а слава — удача, і щоб добитися її, треба тільки бути спритним. Тоді мені стало нудно... Незабаром перевели мене на Кавказ; це найщасливіший час мого життя. Я сподівався, що нудьга не живе під чеченськими кулями — дарма: через місяць... мені стало нудніше, ніж колись..." Любов дикунки виявилась для Печоріна не набагато кращою за любов знатної пані; отже, вона скоро йому наскучила. "Дурень я чи лиходій, не знаю; але те правда, що я так само заслуговую жалю, можливо, більше, ніж вона: ...життя моє пустішає з кожним днем — мені залишився один засіб: мандрувати. ...Може-таки де-небудь помру на дорозі!"

Одного разу Максим Максимович із Печоріним виїхали на полювання. Повертаючись, вони почули постріл і побачили вершника, що мчав полем. То був Казбич. У сідлі він тримав загорнуту у чадру Белу. Коли Печорін пострілом поранив коня Казбича, той зіскочив і заніс над Белою кинджал. Максим Максимович вистрілив. Коли дим розвіявся, вони побачили на землі непритомну дівчину. З рани на її спині струміла кров.

За кілька днів Бела померла. Передчуваючи свою смерть, дівчина попросила Печоріна, щоб він її поцілував. "Він став навколішки біля ліжка, підняв її голову з подушки і притис свої губи до її холодіючих губ; вона міцно обвила його шию тремтячими руками, наче в цьому поцілунку хотіла передати йому свою душу..."

"Ні, вона добре зробила, що померла! — казав Максим Максимович. — Ну, що б із нею сталося, якби Григорій Олександрович и покинув? А це трапилося б, рано чи пізно..." Після цього випадку Печорін занедужав, схуд, але розмов про дівчину вони більше не заводили. Через кілька місяців Печоріна перевели у Грузію.

II

Максим Максимович

Через деякий час оповідач знову зустрів Максима Максимовича в одному готелі у Владикавказі. Невдовзі туди прибув і Печорін.

Йому повідомили, що на нього чекає Максим Максимович, але він з'явився лише наступного дня.

Ось як оповідач передає своє враження від Печоріна: "Він був середній на зріст; стрункий, тонкий стан його та широкі плечі свідчили про міцну будову, здатну переносити всі труднощі кочового життя і зміни клімату, не подолане ні розпустою столичного життя, ні бурями душевними; запилений оксамитовий сюртучок його, застібнутий лише на два нижніх ґудзики, дозволяв помітити сліпучо-чисту білизну, що виявляла звички порядної людини; його забруднені рукавички здавалися пошитими саме на його маленьку аристократичну руку, і коли він зняв одну рукавичку, то мене здивувало, наскільки худими були його бліді пальці; його хода була недбала й лінива, але я помітив, що він не розмахував руками, — ознака деякої потайливості характеру. Коли він присів на ослінчик, його рівний стан зігнувся, наче в його в спині не було жодної кісточки; положення всього його тіла виявило якусь нервову кволість... З першого погляду на його обличчя я не дав би йому більше двадцяти трьох років, хоч потім я ладен був дати йому тридцять. В його усмішці було щось дитяче, його шкіра мала якусь жіночу ніжність; біляве волосся, кучеряве від природи, так мальовничо окреслювало його бліде, благородне чоло, на якому, лише по довгому спостереженні, можна було помітити сліди зморщок, що перетинали одна одну й, мабуть, позначалися багато виразніше в хвилини гніву чи душевного неспокою. Незважаючи на світлий колір його волосся, вуса й брови були чорні, — ознака породи в людині... У нього був трохи кирпатий ніс, сліпучо-білі зуби й карі очі...

...Вони не сміялися, коли сміявся він сам! — Це ознака або злої вдачі, або глибокого постійного смутку. З-за опущених вій вони сяяли якимсь фосфоричним блиском, коли можна так висловитися. То не був відбиток запалу душевного, чи невгамовної уяви: то був блиск, подібний до блиску гладенької сталі, сліпучий, але холодний; погляд його — короткий, але проникливий і важкий, залишав по собі неприємне враження нескромного запитання і міг би здаватися зухвалим, коли б не був таким байдуже-спокійним".

Зустрівшись із колишнім знайомим, Максим Максимович намагався розпитувати його про життя, запросив пообідати, хотів поговорити, але Печорін відмовився.

Максим Максимович не чекав такої холодної зустрічі, але Печорін спробував його втішити, дружньо обійнявши: "Хіба я не той самий?" Коли штабс-капітан хотів віддати Печоріну його папери,

той сказав, щоб він робив з ними, що хоче. На прохання оповідача Максим Максимович передав папери йому.

Журнал Печоріна

Передмова

Чутки про загибель Печоріна дали змогу оповідачеві надрукувати його щоденник. "Історія душі людської, хоча б найнікчемнішої душі, чи не цікавіша й не корисніша за історію цілого народу, особливо коли вона — наслідок спостережень розуму зрілого над самим собою і коли її написано без честолюбного бажання викликати співчуття чи подив". Коли ж у нього запитали про його власну думку про Печоріна, він відповів, що "відповідь — назва цієї книги".

І

Тамань

"Тамань— поганеньке містечко, найпаскудніше з усіх приморських міст Росії. Я там мало не помер від голоду, та ще й на додачу мене хотіли втопити", — так починає свою повість Печорін.

Потім іде розповідь про зустріч із сліпим хлопчиком, старою жінкою та дівчиною, які виявилися контрабандистами. Через них Печорін мало не загинув, бо став свідком їхніх махінацій. На додачу в нього вкрали зброю і речі. "...Смішно було б скаржитись, ...що сліпий хлопчик мене обікрав, а вісімнадцятирічна дівчина мало не втопила... Що сталося зі старою і з бідолашним сліпим — не знаю. Та й що мені до радощів і нещасть людських, мені, мандрівному офіцерові, та ще й з подорожньою в казенній справі!.."

Уранці Печорін покинув Тамань.

Частина друга (Закінчення журналу Печоріна)

II

Княжна Мері

11 травня. Печорін прибув у П'ятигорськ. Знайшовши квартиру, він попрямував до джерела. На дорозі йому зустрівся знайомий — юнкер Грушницький. "Він тільки рік у службі, носить, з особливого роду франтівства, товсту солдатську шинель. У нього георгіївський солдатський хрестик. Він був гарної статури, смаглявий і чорноволосий; на перший погляд йому можна дати двадцять п'ять років, хоча насправді навряд чи виповнився двадцять один рік. Він закидає голову назад, коли говорить, і щохвилини крутить вуса лівою рукою, бо правою спирається на костиль.