Михайло Булгаков — Майстер і Маргарита (переказ скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Частина І

Розділ І. Ніколи не розмовляйте з невідомими.

Одного теплого весняного вечора на Патріарших ставках зустрілися двоє чоловіків. Один із них, Михайло Олександрович Берліоз, був редактором журналу і головою літературної асоціації МАСОЛІТ. На вигляд мужчина мав років під сорок, був "малого зросту, темноволосий, вгодований, з лисиною..". Його товариш, "плечистий, рудий, чубастий молодик", був не хто інший, як поет Іван Миколайович Понир'єв, який взяв собі псевдонім Бездомний.

На диво, поблизу не було жодної людини. Напившись води, чоловіки присіли на лавочку, щоб обговорити останні події. Раптово редактора охопив безпідставний страх, що аж здавалося, ніби в серці застрягла голка. Раптово Берліоз помітив постать чоловіка, яка, здавалося, виникла просто з повітря. Чоловік заплющив очі, а коли розтулив їх — ніякого чоловіка вже не було. Редактор подумав, що таке диво йому просто примарилося від спеки. Він врешті-решт трохи заспокоївся і продовжив розмову.

А мова йшла про антирелігійну поему Бездомного, яку він написав на замовлення Берліоза. Редакторові не сподобався образ Ісуса Христа, бо, на його погляд, той вийшов занадто живим. Тепер Берліоз пояснював поетові, що головне — показати народу, що така особа ніколи не існувала, а не просто висвітлити всі його негативні риси.

Захоплені дискусією, літератори не відразу помітили, що в алеї, крім них, є ще одна людина. Та тепер вони з цікавістю розглядали незнайомця. З вигляду він мав приблизно років сорок. А очі були різного кольору: праве — чорне, а ліве — зелене. Літератори чомусь відразу подумали, що перед ними іноземець. Вони знову повернулися до своєї бесіди, а цей незнайомий чоловік присів на сусідню лавку і прислухався до їхньої розмови. Почувши, що вони піднімають тему релігії, незнайомець підсів до них. Літераторам він одразу не сподобався, їх напружував іноземний акцент чоловіка. Проте Берліоза зацікавили його слова. "Ви — атеїсти!?" — задав дивне питання незнайомець і, отримавши ствердну відповідь, дуже зрадів та подякував за важливе повідомлення, сильно здивувавши літераторів. Тоді він став розповідати їм про п'ять доказів існування Христа. На слова Берліоза, що люди самі господарі власного життя, дивний тип загадково прошепотів, що деколи людина планує поїхати в Кисловодськ, але раптово попадає під трамвай. Берліоз тільки посміявся з такого припущення і відповів, що він точно знає, що робитиме ввечері, якщо йому, звісно, на голову цегла не впаде, що дуже малоймовірно. Але іноземець перервав роздуми редактора, повідомивши, що йому не загрожує цеглина, він помре іншою смертю. "Вам відріжуть голову!" — радісним тоном вигукнув таємничий незнайомець. І додав, що його вбивцею буде російська жінка, комсомолка. А також засідання, про яке зараз думає редактор, не відбудеться, бо Аннушка вже розлила олію. Бездомний запитав, чи давно той відвідував лікарню для душевнохворих, на що дивний тип відповів, що незабаром Іван Миколайович сам відвідає цей заклад. Налякані літератори зрозуміли, що незнайомий — не іноземець, а шпигун. Та той показав свої документи. Берліоз розгледів слово "професор" і літеру "W". Професор представився фахівцем із чорної магії, а тоді додав: "Майте на увазі, що Ісус таки існував". І докази тут не потрібні. Насправді все надзвичайно просто: "у білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійськи шаркаючи ногами…"

Розділ ІІ. Понтій Пілат

"У білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійськи шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана в криту колонаду між двома половинами палацу Ірода Великого вийшов прокуратор Іудеї Понтій Пілат."

Прокуратора страшенно боліла голова, а крім того його цілий день переслідували пахощі трояндової олії, які він ненавидів. Сьогодні він мав розглядати справу Ієшуа Га-Ноцрі, якого засудили на смерть. До Пілата привели засудженого. Чоловік на вигляд мав двадцять сім років і був одягнений у зношений хітон. Засуджений звертався до Понтія Пілата, називаючи його "добрим чоловіком", що страшенно розлютило прокуратора. Ієшуа вивели і пояснили, як потрібно називати прокуратора, тільки "ігемон" і ніяк інакше.

Коли через декілька хвилин засуджений знову став перед Пілатом, він вже активно відповідав прокуратору на всі запитання і пам'ятав про правильне звертання. На звинувачення він відповів, що у всьому винен Левій Матвій, колишній збирач податків, який, залишивши роботу, пішов слідом за Ієшуа і тепер неправильно все записує. Пілат не міг нікого слухати, головний біль все гірше дошкуляв йому, і зараз прокуратор мріяв лише про те, щоб покликати свою собаку або й взагалі випити отрути, щоб не мучитися. Запитавши в засудженого, що ж таке, на його погляд, істина, він почув дивну відповідь, що "істина насамперед у тому, що в нього болить голова і болить так сильно, аж він подумує про смерть... не може навіть і думати про що-небудь і прагне лише того, аби прийшов собака, єдина, очевидячки, істота, до якої прихильний. Але муки зараз кінчаться, головний біль минеться…" Здивований Понтій Пілат зрозумів, що біль і справді припинився. Він звелів розв'язати засудженого. Почувши його роздуми чому всі люди є добрими, Пилат вже твердо вирішив відпустити Ієшуа, як божевільного. Проте йому подали ще одне звинувачення. Виявилося, що дивний засуджений висловив думку, що "кожна влада є насильством над людьми, прийде час, коли не буде ні влади кесарів, ні будь-якоїіншоївлади…" Прокуратор звелів залишити його наодинці із чоловіком. Ієшуа попросив відпустити його, проте Пілат підтвердив смертний вирок і дав наказ готуватися до страти.

В обідню пору в садку прокуратор зустрівся з первосвящеником Каіфою і розказав йому про вирок. Крім Га-Ноцрі до страти було засуджено ще трьох. Розбійників звали Дісмас, Гестас і Варравван. Згідно з традицією, напередодні пасхи можна було відпустити одного із засуджених. Вибір був між Ієшуа і Варравваном. І хоч як Пілат хотів відпустити Га-Ноцрі, первосвященник наполіг, щоб звільнили саме Варраввана. Прокуратор повернувся на балкон і скликав нараду, тоді всі разом вирушили на майдан, щоб оголосити вирок схвильованому натовпу. Пілат оголосив ім'я звільненого — Варравван. Було близько десятої ранку.

Розділ ІІІ. Сьомий доказ.

"Так, було близько десятої години ранку, вельмишановний Іване Миколайовичу, — повторив професор."

Вони й незчулися, як настав вечір. Бездомному здавалося, що ця все це йому приснилася. Та дивний професор повідомив, що він сам був свідком всіх подій. Тоді літератори зрозуміли, що мають справу з божевільним. Берліоз вирішив у всьому погоджуватися з професором, та Бездомний вирішив інакше. Божевільний професор оголосив про своє бажання оселитися у квартирі редактора. І раптом запитав, чи вірять вони у диявола. Бездомний вигукнув, що диявола, так як і бога, немає. Та професор з усмішкою відповів, що незабаром вони таки отримають сьомий найголовніший доказ його існування. Знервований Берліоз, не бажаючи знову починати дискусію з божевільним, тихенько погодився і побіг, сказавши, що йому терміново треба декому зателефонувати. Почувши, що божевільний каже, що пора надіслати телеграму і у Київ, чоловік аж здригнувся, адже дивний незнайомець ніяк не міг знати про його дядька. Нічого більше не слухаючи, чоловік побіг далі.

Вже біля самого виходу редактор раптово побачив чоловіка, який примарився йому у повітрі. Той підказав йому, де турнікет, і попрохав "за вказівку на чвертку… похмелитися… колишньому регенту!" Заспокоївши себе думкою, що це звичайний збіг обставин, він пішов дальше. Редактор уже збирався ставати на колію, як раптом виїхав трамвай і чоловік вирішив відступити назад. Зробивши крок, він посковзнувся і вилетів прямо на колію. Останнє, що побачив Берліоз було бліде перестрашене обличчя жінки. Редактор зник під трамваєм, і з колії покотилося щось кругле. Це виявилося головою редактора.

Розділ ІV. Погоня.

Вже все стихло, труп Берліоза відвезли в морг, а Бездомний все так і сидів на лавці. Його не слухали ноги і він не міг зрозуміти ніяких слів, та раптом поет почув, як дві жінки говорять, що Аннушка вилила олію на колію, і саме тому редактор попав під трамвай, послизнувшись на цій олії. Мозок Бездомного згадав, що десь чув щось подібне. "Аннушка", "олія" — такі слова здавалися йому якось зв'язаними із Понтієм Пилатом. Раптово Іван Миколайович все зрозумів. Поет пригадав пророцтво загадкового професора про смерть Берліоза. Його слова виявилися правдою. Все це не вкладалося в голові Бездомного. Він вже не сумнівався, що дивний іноземець наперед знав майбутнє. Бездомний вирішив таки взнати всю правду.

Він встав з лавки і вирушив на те місце, де вони зустріли того професора. Той був там не сам, біля нього сидів той самий колишній регент. Бездомний кинувся до пофесора з вимогою пояснити йому, що коїться, але той подивився на нього, нібито перший раз бачив і пробелькотів, що він не знає російської. Регент з обуренням повідомив, що професор — іноземець і попрохав його не турбувати. Поет спробував спіймати регента і таки дізнатися всю правду, але той ніби розтанув.

Оглянувшись за професором, Іван Миколайович виявив, що і він, і регент вже досить далеко, а, крім того, з ними був велетенський чорний кіт, який спокійно йшов на задніх лапах. Дивна компанія прямувала до Патріаршого саду. Поет спробував їх догнати, але трійця розділилася. Регент зайшов у автобус і зник з очей. Чорний кіт спробував заплатити за проїзд у трамваї, проте жінка-кондуктор закричала, що котам не можна, тоді він зачепився за останній вагон трамвая і теж поїхав.

Зосередившись на котові, поет мало не загубив того, хто йому був потрібний — загадкового професора. Та хоч він і помітив його сірий берет, та наздогнати чоловіка так і не зміг. Професор загубився у натовпі. Поетові прийшла в голову думка, що іноземець обов'язково має бути у будинку №13 і чомусь саме у квартирі 47. Та там була лише маленька дівчинка і якась жінка, яка назвала Івана Миколайовича Кирюшею і наказала йти геть. Побачивши на кухні іконку і свічки, Іван з якогось дива вирішив взяти їх із собою. Вийшовши з квартири, Бездомний вирішив пошукати професора на Москві-ріці.

Буквально через декілька хвилин поет вже опинився біля річки.

1 2 3 4 5 6 7