Ріе вагався, але така мука й сум відчувалися у словах Грана, що доктор жбурнув рукопис у піч, і на деякий час кімната освітилася, навіть стало тепліше. Коли доктор підійшов до ліжка, хворий лежав, відвернувшись до стіни. Ріе сказав другу, що навряд чи Гран доживе до ранку, і Тарру погодився залишитися з хворим. Усю ніч Ріе страждав від думки, що Гран помре. Але на ранок хворому було краще, а надвечір стало ясно, що Грана врятовано. Ріе нічого не розумів у цьому воскресінні з мертвих.
Утім, протягом тижня доктор спостерігав ще кілька подібних випадків. Наприкінці тижня Ріе і Тарру зайшли до старого астматика. Він виглядав дуже збуджено і сповістив новину — знову лізуть пацюки. Тарру запитав доктора Ріе, невже все розпочнеться з початку. Ріе дочекався останнього зведення про епідемію. Якщо вірити цьому документу, хвороба відступала.
Частина п'ята
Всупереч несподіваному спаду епідемії оранці не поспішали радіти, хоча новина збентежила усіх, і в глибині кожного серця народжувалася прихована надія, перед якою відступало все. Навіть нові жертви чуми здавалися чимось неважливим у порівнянні з приголомшуючим фактом: крива захворювань пішла вниз. Характерною ознакою цього періоду було те, що мешканці міста почали будувати плани на майбутнє, хоча й додавали, наче лякаючись власної надії, що все здійсниться не скоро.
Чума знесилювалася навіть скоріше, ніж можна було сподіватися. Після Різдва настав незвичайний для цих місць холод, який накрив місто, наче куполом. Проте небо ніколи не було таким синім. За три тижні січня чума втратила всю свою силу, яку накопичувала протягом довгих місяців епідемії. Тепер вона відпускала своїх жертв, як, наприклад, Грана, навіть тоді, коли ніхто не сподівався. Вакцина Кастеля, яка майже не допомагала раніше, тепер приносила чудові результати. Тільки інколи, відсапуючись, чума робила стрибок і забирала життя кількох хворих, на одужання яких сподівалися лікарі. То були невдахи чуми, яких вона вбивала у розквіті надії. Така доля спіткала Отона, якого довелося забрати з карантину, і Тарру говорив, що слідчий насправді не мав вдачі, з цих слів так ніхто і не зрозумів, що він мав на увазі — смерть чи життя слідчого.
Чума відступала, але ніхто не зважився б сказати, що це остаточна перемога. Скоріш складалося враження, наче хвороба сама себе вичерпала або відступила, уразивши всі намічені нею об'єкти. А можливо, просто виконавши свою роль. Зовні місто не змінилося, на вулицях було тихо, вечорами люди наповнювали кафе і кінотеатри, але обличчя їхні не були вже такі суворі, а на деяких з'являлися посмішки. Тільки тепер оранці зрозуміли, що до того часу на вулицях ніхто не посміхався. І все ж протягом січня настрій мешканців міста визначався протиріччями: від радісної надії вони переходили до гнітючого суму. Саме у цей час, коли міська влада робила оптимістичні прогнози, дехто робив спроби втекти з міста. Це були ті, що жили в розлуці зі своїми коханими, бо їм було важко навіть уявити, що чума забере їх тепер, коли мета так близько, і вони не побачать тих, кого так палко кохали. У цей же час виявилися і незвичайні ознаки оптимізму. Наприклад, у магазинах знизилися ціни. З економічної точки зору цей факт пояснити неможливо, бо постачання продуктами не покращилося. Це був моральний феномен, наче чума відступала і в душах.
У такому стані мешканці Орану перебували до двадцять п'ятого січня, коли префектура, після консультації з медичною комісією, оголосила, що епідемію перемогли. До цього повідомлення додавали, що ще два тижні місто буде закритим, а протягом місяця здійснюватимуться профілактичні заходи. Радісне хвилювання охопило місто. Увечері того ж дня вогні міста засяяли, як до чуми, а на вулиці вийшли веселі люди.
Звичайно, у багатьох будинках ставні так і не розкрилися, і багато сімей у тяжкому мовчанні проводили той вечір. Ті, хто носив траур, відчували полегшення, чи то від того, що перестали боятися за життя рідних, які залишилися, чи то втамувалася тривога за власне життя. Особливо цуралися веселощів ті родини, де були ще хворі, які у цей самий час боролися з чумою в лазареті. У таких сім'ях теж плекали надію, однак намагалися не показувати її аж доти, доки не отримають на неї повне право.
Але то були виключення, які не зменшували радості інших. Чума ще не закінчилися, вона ще це доведе. Але того вечора місто наче зрушило з місця і понесло тих, хто вижив, до нового життя. Того вечора Тарру, Ріе і Рамбер йшли вулицею разом з іншими і так само, як усі, відчували, що земля тікає з-під їхніх ніг. Навіть коли пішли вузькими вуличками повз закриті ставні, Тарру і Ріе чули за спиною радісний шум натовпу. Але через гнітючу втому вони не могли відділити страждання, що ховалося за цими ставнями, від бурхливої радості, яка панувала у центрі міста. У ту саму мить, коли радісний гул особливо зміцнів, Тарру раптом зупинився: він побачив кицьку. Тарру посміхнувся й подумав, що кішок не бачили у місті вже з весни і що старий із сусіднього дому буде задоволений.
Якщо вірити записам Тарру, тільки одна людина в місті була засмучена тим, що чума пішла геть, і цією людиною був Коттар. Щоправда, відтоді як чума почала відступати, записи Тарру набули дивного характеру. Можливо, винна в цьому була втома, але почерк став нерозбірливий, а сам автор перескакував з теми на тему. Ще більше вражає, що записи позбавилися об'єктивністі, натомість все частіше зустрічалися особисті міркування. Серед досить довгої розповіді про Коттара записано кілька слів про старого кицькоплюя. За словами Тарру, чума не зменшила його поваги до цього персонажу, але, на жаль, він не зможе більше ним цікавитися. Тарру намагався побачити старого. Кішки знову грілися на сонці, але старий не вийшов на балкон, ставні дому були закриті. "Автор зробив висновок, що старий або образився, або помер; якщо він образився, то тому, що був переконаний у своїй правоті, а чума це спростувала, а якщо він помер, то слід було б поміркувати, чи не був він святим, як і старий астматик. Сам Тарру так не думав, але вважав, що випадок із старим можна розглядати як певну "вказівку". Можливо, записав Тарру, людина здатна лише наблизитися до святості. Якщо це так, то доведеться задовольнитися скромним і милосердним сатанизмом".
Поруч із записами про Коттара зустрічаються нотатки то про Грана, який уже одужав і знову взявся до роботи, наче нічого не трапилося, то про матір доктора Ріе. Тарру ретельно записує всі розмови, які він мав із нею, її зауваження щодо чуми; він зображує її здатність ніяковіти, звичку говорити тільки дуже простими фразами, її доброту, якою вона наче світиться. Він пише, що старенька мати все здатна збагнути не розумом, а серцем, що, лишаючись у тіні, вона вміє бути рівною будь-якому світлу, навіть світлу чуми. Тут почерк Тарру змінився, наче рука його знесилилася, деякі рядки неможливо розібрати, очевидно, наступні слова теж пояснюються втомою, бо мають відверто особистий характер і стосуються матері самого Тарру: його мати була така сама, і от пройшло вже вісім років, а він ніяк не зважиться сказати, що вона померла.
Повертаючись до Коттара, можна сказати, що він зачастив до Ріе, бо хотів точно знати прогнози щодо епідемії. І чим більш оптимістичні ставали ці прогнози, тим більш сумним ставав Коттар. Поведінка його в цей час характеризується протиріччями: він багато зусиль доклав для того, щоб зійтися зі своїми сусідами, а тепер розірвав із ними всі стосунки, закрився вдома і тільки інколи виходив на вулицю, щоб купити необхідне. Тарру випадково зустрівся з Коттаром, але той навіть не зупинився, тільки пробурмотів щось у відповідь. Інколи, без усякої видимої причини, Коттар ставав говірким, прагнув людського спілкування і з очевидною насолодою зливався з натовпом на вулиці. У день, коли оголосили декларацію префектури, Коттар щез. Через два дні Тарру зустрів його на безлюдній вулиці. Коттар попросив провести його додому. Хоч Тарру почувався втомленим, він погодився. Коттар запитав, чи насправді заява префектури означає кінець епідемії. Тарру зауважив, що ніякі заяви чуму не проженуть, але є підстави вважати, що епідемія закінчується, якщо, звичайно, не станеться щось незвичайне. Коттар наче пожвавішав від цих Слів, потім сказав, що, можливо, префектура даремно оголосила декларацію. Тарру заперечив, бо краще все ж сподіватися, що незабаром місто відкриють, і люди повернуться до нормального життя. Коттар перервав його і запитав, що він має на увазі, коли говорить "нормальне життя", невже після чуми нічого не зміниться. Тарру вважав, що чума змінила і в той же час не змінила місто: люди, звичайно, будуть прагнути поводитися так, наче нічого не відбувалося, але все забути неможливо, навіть якщо зібрати волю в кулак, бо чума, безумовно, залишила слід у серцях. Коттар майже скрикнув, що йому байдуже, що відбувається у людських серцях, "плювати він на них хотів". Його цікавить, чи всі установи будуть працювати так, як до чуми, чи відбудуться зміни у їхній роботі. Тарру цього не знав. Можливо, сказав він, доведеться розпочинати все з початку. Вони вже добралися до дому Коттара. Той виглядав схвильованим, говорив, що йому особисто вбачається місто, яке заново розпочинає життя, махнувши рукою на своє минуле. Тарру зауважив, що, можливо, Коттар теж розпочне нове життя. Коттар погодився, що починати все з нуля — гарна штука. Цієї ж миті від стіни наче відділилися дві тіні і попрямували до Коттара. Вони поцікавилися, чи дійсно Коттар — це Коттар. Той глухо чортихнувся і, круто повернувшись, щез у темряві. Тарру запитав у незнайомців, що їм треба. Ті ввічливо і стримано відповіли, що їм потрібні деякі відомості, і поважно пішли у тому напрямі, де зник Коттар.
"Повернувшись додому, Тарру записав цю сцену і тут же поскаржився на втому (що доводить його почерк). Він додав, що попереду на нього чекає багато справ, але це зовсім не довід і треба бути завжди готовим, і сам собі ставив питання, чи дійсно він готовий. І сам собі відповів — на цьому записі й закінчується щоденник Тарру — що у кожної людини буває на добу — уночі чи вдень — така година, коли вона удається у переполох і підгинає хвіст, і що він особисто боїться тільки цієї години".
За кілька днів до відкриття міста Ріе повертався додому, думаючи про дружину й телеграму від неї, на яку вже давно чекав.