Спекулянти пропонували продукти за шалені гроші. Бідні попали у скрутне становище, багаті майже ні у чому не мали нестатку. Здавалося, чума повинна була зрівняти людей, але вийшло навпаки, епідемія збудила у серцях людей почуття несправедливості. Безумовно, всі були рівні перед смертю, але цих рівних прав ніхто не бажав. Бідні почали мріяти про сусідні міста й селища, де хліб не коштує таких шалених грошей і люди живуть вільно. На стінах будинків почав з'являтися лозунг: "Хліба або волі", інколи його кричали у спину префекту. Ця іронічна фраза стала гаслом кількох маніфестацій. Газети ж запевняли, що оранці показували приклад холоднокровності й витримки. Тарру у своїх записниках дає точне уявлення про "холоднокровність і витримку" оранців: приклади він знайшов у карантинах і таборах ізоляції.
У своєму щоденнику Тарру розповів про відвідування такого табору, який префектура улаштувала на міському стадіоні, куди він ходив разом із Рамбером. Стадіон розташований біля міських воріт і одним боком виходить на вулицю, де бігають трамваї, а другим на пустир; він огороджений високою стіною, і достатньо було поставити вартових біля кожних воріт стадіону, щоб запобігти втечам. Ті, хто знаходився за стінами, були приховані від нечемної цікавості перехожих, але мали змогу чути, як їдуть трамваї, як ідуть на роботу люди, таким чином вони знали, що життя за стінами продовжується, але для них воно недоступне.
Тарру й Рамбер вирішили піти на стадіон у неділю, після обіду. З ними ув'язався і Гонсалес, той самий футболіст, якого розшукав Рамбер і вмовив узяти на себе нагляд за зміною караулу біля воріт. Рамбер обіцяв познайомити його з начальником табору, щоб узгодити сумісні дії. Усі стадіони міста були реквізовані владою, і Гонсалес почувався майже неробою, тому і погодився працювати з Рамбером. Коли він зустрів Тарру й Рамбера, то дивлячись у небо, зауважив, що така погода саме для футболу, потім пригадав, як у цей самий час, звичайно до чуми, починав переодягатися, готуючись до матчу. Дорогою він пригадав чимало милих його серцю подробиць, пов'язаних із футболом: пахощі розтирок, смак води у перерві між таймами, шум болільників на трибунах, яскраві барви футбольної форми на тлі зеленого поля. Біля воріт стадіону діти гралися у футбол, м'яч полетів у бік, і Гонсалес не полінувався збігати за ним й влучно вдарити, посилаючи його дітям.
Вони увійшли на стадіон. Усі трибуни були повні, але на полі стояли червоні палатки, в яких виднілися вузли з пожитками і ноші. Більшість інтернованих знаходилися на трибунах, де краще було ховатися від спеки й дощу, але після вечері всі повинні були розходитися по палатках. У тих, хто сидів на трибунах, був вигляд, наче вони чекали чогось. Тарру запитав Рамбера, що інтерновані роблять цілими днями. Той відповів — нічого. І дійсно, більшість чоловіків сиділи, опустивши руки, розкривши пусті долоні. Рамбер сказав, що спочатку тут можна було оглухнути від розмов, але коли табір переповнився людьми, ніхто вже нікому не співчував і не довіряв. Доводилося мовчати і підозріло коситися на сусіда. Здавалося, навіть із сіренького, але променистого неба на цей червоний табір хтось сіє недовіру й підозрілість. Усі ці люди мали однаковий вираз обличчя: наче вони намагаються виправдатися у чомусь і мучаться від страху. Вони ні про що не думали, бо не могли думати весь час про смерть, а на більше вони тепер не були здатні. Тарру зрозумів: найстрашніше те, що їх забули і вони це знають. Ті, хто їх знав, забули, тому що треба було думати про інше, це природно. Ті, хто їх люблять, теж забули, бо намагаються визволити їх із заточення і думають про те, як їх звільнити, а не про них самих. І це теж природно. На жаль, записує Тарру, ніхто не здатен ні про кого думати, навіть у страшних випробуваннях. Бо думати по-справжньому,— це означає не відволікатися ні на мить від своїх роздумів, ні на клопотання по господарству, мі на їжу, ні муху чи свербіння. Але Завжди будуть мухи й свербіння. Ось чому життя така складна штука. Тут у таборі це розуміли.
Начальник табору повідомив, що їх хоче бачити мсьє Отон. Тарру й Рамбер залишили Гонсалеса у кабінеті начальника, а самі пішли на трибуни, де осторонь від усіх сидів Отон. Він був одягнений так само, як і раніше, навіть комірця не розстібнув, але волосся на скронях скуйовдилося, а один черевик розв'язався. Він просив передати доктору Ріе свою подяку за все, що той зробив для спасіння його сипа. Потім, не дивлячись на співрозмовників, запитав, чи дуже страждав Жак. Тарру відзначив про себе, що вперше чує ім'я сина Отона, і запевнив, що хлопчик зовсім не страждав. Коли вони пішли, слідчій залишався стояти й дивився на сонце, яке повільно сідало і наче вкривало золотом його обличчя. Тарру й Рамбер у супроводі начальника табору вже виходили зі стадіону, як зашумів гучномовець, той самий, що у кращі часи розповідав про результати матчу, і наказав інтернованим розходитися по палатках для вечері. Люди неквапливо і байдуже попрямували до палаток.
На стадіон насувалися сутінки. У мирне вечірнє повітря здіймався брязкіт тарілок і ложок. Тарру сказав, що треба якось допомогти Отону, але як допоможеш законнику.
Були у місті й інші табори, і їхнє існування, наче вантажем, лягало на душі оранців.
Між тим настав листопад, а з ним прийшли холодні ранки. Сонце тільки надвечір зігрівало повітря. В один із таких вечорів Тарру наважився розкрити свою душу доктору Ріе. Після довгого і виснажливого дня Тарру пішов разом з Ріе провідати старого астматика. Старий зустрів їх балачками, говорив про гарний заколот, що чекає на всіх, бо більшість незадоволені, що жирні куски попадають одним й тим самим, і говорив неупинно, доки доктор оглядав його. Потім Тарру і Ріе вийшли на терасу, звідки відкривався чудовий краєвид на місто і маяк. На їхніми головами горіли чисті зірки, а попереду виднілося море. Ріе сів і зауважив, що все виглядає так, наче чума сюди не завітала. Тоді Тарру і розпочав свою сповідь.
Тарру чуму пережив ще до того, як попав у це місто. Проте існують люди, які або не розуміють, що це чума, або зжилися з таким станом, але є такі, які все знають і хочуть вирватися, змінити існуючий стан речей. В юності він ні про що таке не думав і жив із відчуттям особистої невинності. Батько його був помічником прокурора, тобто займав гідне місце серед людей. Але професія на ньому майже не позначилася, він був веселий і добрий, любив сина, намагався навіть зрозуміти його. Взагалі це була людини звичайна, яка у всьому дотримується середини. Втім, у батька було пристрасне захоплення: він вивчав залізничні маршрути за допомогою довідника Шекса. Він ніколи не подорожував, але міг без зупинки назвати час, коли прибуває поїзду будь-яку столицю Європи, відстань від однієї Столиці до іншої. Молодий Тарру вважав, що ця його перевага у галузі залізничного розкладу нічим не гірше будь-якої іншої. Коли Тарру виповнилося сімнадцять років, батько запропонував йому піти з ним у суд, де слухалася якась важлива справа. Батько сподівався, що це спонукає сина обрати професію, яку він сам колись обрав. Та відвідування суду дало поштовх для роздумів Тарру, що призвело до докорінних змін у його житті.
Від того дня пам'ять його утримала лише одне — образ підсудного. Він навіть не пам'ятає, у чому того звинувачували, але вперше зрозумів, що живу людину інші люди зрікають на смерть, і відчув свій нерозривний зв'язок з цим знедоленим. Це було скоріше схоже на інстинкт, ніж на почуття. Батько Тарру в останній промові вимагав, щоб злочинцю відрубали голову, хоча і не вживав таких слів, а сказав красномовно: "Ця голова повинна впасти". Відтоді Тарру не міг бачити довідник Шекса, відтоді ж зацікавився правосуддям, особливо смертними вироками й стратами. Він знав, що його батько багато разів був присутній на страті, яку Тарру тепер вважав підлим убивством. Одного разу батько попросив у матері будильник, Тарру зрозумів, що батько на світанку знову повинен узяти участь у страті. Того ж дня він пішов із дому. Батько розшукав його, але син нічого не пояснював, тільки сказав, що коли його силою повернуть додому, він зважиться на самогубство. Зрештою батько відступив. Тарру бачив батька, коли приходив провідувати матір, він не мав на нього зла, тільки на серці йому було дуже сумно. Коли батько помер, Тарру взяв матір до себе, вона і тепер би з ним жила, якби теж не померла.
У вісімнадцять років Тарру, який, жив до цього у достатку, зазнав бідності і злиднів. Багато і наполегливо працював і через деякий час досяг успіху. Проте насправді .його цікавили тільки смертні вироки. Він зайнявся політикою, бо не хотів бути "зачумленим". Тоді він вважав: якщо суспільство базується на смертних вироках, то треба боротися з таким суспільством. Він знайшов людей, які поділяли такі думки, і встав до їх лав у боротьбі, і залишався з ними тривалий час, і не було в Європі країни, де б Тарру не брав участі у боротьбі. Звичайно, він знав: у разі потреби у цій боротьбі теж виносяться смертні вироки, але його запевняли, що кілька смертей необхідні, щоб збудувати світ, де нікого не будуть убивати. Він намагався вірити, що це правда, але вагався. Одного разу йому довелося бути присутнім при страті, і тепер уже не підліток, а дорослий чоловік жахнувся. І Тарру зрозумів, що протягом довгих років він не боровся з чумою, а розносив її, бо сам залишався зачумленим. Зрозумів, що сприяв смерті тисяч людей, бо поділяв принципи й дії, які призводили до цих смертей. Відтоді він жив із відчуттям, наче йому стиснуло глотку. Коли ж говорив про свої сумніви з товаришами, вони знову запевняли, що треба дивитися у корінь, наводили докази, щоб допомогти проковтнути те, що застрягло в горлі. Але Тарру зрозумів, що якщо відступити хоча б раз, то краю цьому не буде. Тепер він знає, що мав рацію, бо розсудила їх історія: сьогодні вбивають наввипередки, всі захоплені шаленістю вбивства і не можуть чинити інакше. Тарру не міг прийняти ці аргументи і вирішив особисто для себе, що ніколи не погодиться хоча б з одним доказом доцільності людської бойні. Відтоді він не. змінився, йому соромно, що був причетний до вбивств, хоча б і керувався найкращими намірами.