До Ріє підійшов Гран і сказав, що стріляють з їхнього будинку, з Коттарового вікна. Поліцейський сказав, що Коттар у кожного, хто пробує зайти в дім, стріляє. Одного поліцейського вже поранив. Раптом з далекого рогу вулиці вискочив пес, перший, якого Ріє побачив за довгий час. З вікна гримнув постріл, який вбив пса. Прибули ще поліцейські і нарешті схопили Коттара. Гран сказав, що Коттар з'їхав з глузду.
Гран і лікар простували поряд. Коли прощалися, Гран сказав, що написав Жанні і що тепер він по-справжньому радий. А головне, він знову взявся за свою фразу.
Ріє все ще думав про Коттара. Лікар зайшов до ядушника, той спитав про Тарру і дізнався, що чоловік помер. Старому було дуже шкода. Ріє піднявся на терасу. Сьогоднішня ніч не дуже відрізнялася від тієї, коли вони з Тарру піднялися сюди, щоб забути про чуму. Але нинішня ніч була ніччю визволення, а не бунту. У вже визволеній тепер ночі жадання скинуло всі пута, і його рев долинав сюди до Ріє. Над темним портом злетіли перші ракети офіційного святкування. Коттара, Тарру, того чи тих, кого любив і втратив Ріє, всіх, мертвих чи злочинних, уже забуто.
Доктор Ріє задумав написати цю історію, щоб засвідчити на користь зачумлених, аби принаймні пам'ять залишити про несправедливість і насильство, вчинені над ними, та й просто для того, щоб сказати, чого навчає тебе лиха година: люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу. Ріє згадав, що будь-яка радість – під загрозою. Бо він знав те, чого не відала ця щаслива юрма і про що можна прочитати в книжках: бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закрутку меблів або в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години в спальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та в паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу