У міській говірні виявились відразу дві зовсім протилежні думки й утворилися відразу дві протилежні партії: чоловіча й жіноча. Чоловіча партія, найбільш безтолкова, звернула увагу на мертві душі. Жіноча зосередила увагу виключно на викраденні губернаторської дочки. У жінок вийшла викінчена картинка. Виявилось, що Чичиков давно вже був закоханий, і бачились вони в саду при місячному світлі, що губернатор давно віддав би за нього дочку, бо Чичиков багатий, коли б причиною не була дружина його, яку він покинув (звідки вони дізнались, що Чичиков жонатий — це нікому не було відомо), і що дружина, яка страждає від безнадійного кохання, написала листа губернаторові найзворушливішого, і що Чичиков, побачивши, що батько й мати ніколи не погодяться, зважився на викрадення. В інших домах розповідалося це трохи інакше: що в Чичикова немає зовсім ніякої дружини, але що він вирішив для того, щоб дістати доччину руку, почати справу з матері і мав з нею сердечний таємний зв'язок, і тепер мама блондинки відмовила цілком у ззаручинах, і що ось тому Чичиков зважився на викрадення.
Губернаторша про все дізналася і була вкрай ображена такими історіями і пройнялась обуренням. Бідна блондинка витримала найприкріший tete-a-tete, який тільки будь-коли траплялося мати шістнадцятилітній дівчині. Полилися цілі потоки розпитів, допитів, доган, погроз, докорів, умовлянь, так що дівчина кинулася в сльози, ридала й не могла зрозуміти жодного слова; швейцарові було дано найсуворіший наказ не приймати ні в якому разі Чичикова.
Зробивши своє діло щодо губернаторші, дами напосіли були на чоловічу партію, намагаючись схилити їх на свій бік і твердячи, що мертві душі вигадка. Інспектор лікарської управи налякався, чи не є Чичиков підісланий чиновник з канцелярії генерал-губернатора для проведення таємного слідства. Він повідомив про це голову. Голова відповів, що це дурниці, і потім раптом зблід сам, поставивши собі запитання: а що коли душі, куплені Чичиковим, справді мертві? А він допустив учинити на них купчу, та ще сам зіграв роль повіреного Плюшкіна, і дійде це до відома генерал-губернатора, що тоді? Усі враз познаходили в собі такі гріхи, яких навіть не було. Слово мертві душі так пролунало невиразно, що почали підозрівати навіть, чи немає тут якогось натяку на скороспішно поховані тіла, внаслідок двох, що не так давно трапились, подій. Перша подія була з якимись купцями, які приїхали в місто на ярмарок і влаштували після торгів бенкет, який скінчився бійкою (вбитих поховали, як учаділих). Друга подія: казенні селяни сільця Вошива-пиха, з'єднавшись з такими ж селянами сільця Боровки, Задирайлово, вбили засідателя поліції Дробяжкіна, який унадився до молодиць і сільських дівчат. Та цю справу було вирішено так, ніби Дробяжкін помер сам від апоплексичного удару. Чиновники, невідомо чому, почали думати, що, мабуть, про ці мертві душі йде тепер мова. А ще так трапилось, що, як умисне, в той час, коли пани чиновники й без того були в скрутному стані, прийшли до губернатора разом два папери. В одному з них говорилося, що у них в губернії перебуває вироблювач фальшивих асигнацій, який ховається під різними іменами. Другий папірець містив у собі повідомлення губернатора сусідньої губернії про втечу від законного переслідування розбійника, і що коли об'явиться у них в губернії якась підозріла людина, яка не подасть ніяких свідоцтв і паспортів, то затримати її негайно. Ці два папери так і приголомшили всіх. Усі чомусь задумалися, хто ж Чичиков насправді? І от пани чиновники поставили собі тепер запитання, яке повинні були поставити спочатку, тобто в першій главі нашої поеми. Вирішено було ще розпитати дещо у тих, у кого були куплені душі, щоб принаймні дізнатись, що за купівля, і що саме треба розуміти під цими мертвими душами.
Передусім звернулись до Коробочки, але тут почерпнули небагато: купив, мовляв, за п'ятнадцять карбованців, і пташине пір'я теж купує, і багато всього обіцяв накупити, в казну сало теж постачає, і тому, певне, шахрай. Чиновники побачили тільки, що Коробочка була просто дурна баба. Манілов сказав, що за Павла Івановича завжди він ладен ручитися як за себе самого, що він пожертвував би усім своїм маєтком, щоб мати соту частину достоїнств Павла Івановича, і відізвався про нього взагалі в найприємніших висловах. Собакевич відповів, що Чичиков, на його думку, чоловік хороший, а що селян він йому продав на вибір і народ у всіх відношеннях живий; але що він не ручиться за те, що станеться згодом, що коли вони трохи вимруть під час труднощів переселення в дорозі, то не його провина.
Усі розшуки, вчинені чиновниками, відкрили їм тільки те, що вони напевне ніяк не знають, що таке Чичиков, а тим часом Чичиков чим-небудь та мусить бути неодмінно. Вони поклали нарешті поговорити остаточно про цей предмет і вирішити принаймні, що і як їм робити, і яких заходів ужити, і що ж він таке: чи така людина, яку треба затримати й схопити як неблагонадійну, а чи така він людина, яка може сама схопити й затримати їх усіх як неблагонадійних.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ГЛАВА Х
Чиновники зібралися у поліцеймейстера, щоб щось вирішити. Усіх бентежило і те, що в місті мали призначити нового генерал-губернатора. Від хвилювання голова, інспектор лікарської управи, прокурор схудли. Лише поштмейстер не боявся нічого, бо уже 30 років був на своїй посаді. На цій нараді один казав, що Чичиков вироблювач державних асигнацій, а може, й не вироблювач; другий твердив, що він чиновник генерал-губернаторської канцелярії, і зараз же застерігав: а втім, чорт його знає, на лобі ж не прочитаєш. Проти здогаду, чи не переодягнений це розбійник, озброїлися всі; визнали, що, крім зовнішності, яка сама по собі була вже благонамірена, у розмовах його не було нічого такого, що показувало б людину з буйними вчинками. Раптом поштмейстер сказав, що це капітан Копєйкін. Усі поцікавилися, хто це такий. І поштмейстер розповів
ПОВІСТЬ ПРО КАПІТАНА КОПЄЙКІНА
"Після кампанії дванадцятого року, пане ти мій, — так почав поштмейстер, — разом з пораненими присланий був і капітан Копєйкін". Під Красним, чи під Лейпцігом йому відірвало руку й ногу. Він не міг працювати, тому поїхав у Петербург, щоб просити государя, чи не буде якої монаршої милості. Прибувши у Петербург, він подався до самого начальника, до вельможі. Копєйкін добрався якось із своєю дерев'янкою у приймальну, настоявся там удосталь, аж нарешті зміг попросити монаршої милості. Та капітану сказали навідатись через кілька днів. Копєйкін пішов мало не в захваті: одне те, що вдостоївся аудієнції з першорядним вельможею; а друге те, що ось тепер нарешті вирішиться, в деякому роді, щодо пенсіону. Через 3-4 дні він знов пішов, але йому сказали чекати приїзду государя. Копейкін уже думав, що ось йому видадуть гроші, а замість того йому наказано чекати, та й часу не призначено. У капітана закінчились уже гроші, він не мав їжі. Знову довелось йти на Дворцову набережну, та його вже навіть не прийняли.
Нарешті урвався бідоласі терпець, він проник до приймальні. Вельможа сказав, що нічого для нього зробити не зможе. І якщо Копейкін не має грошей, щоб жити у столиці, то його можуть відправити додому. А як тільки Копейкіна приставили на місце і куди саме привезли – нічого цього невідомо. Так чутки про капітана Копєйкіна канули в річку забуття.
Поліцеймейстер відразу сказав, що Чичиков не Копейкін, бо має і обидві руки, і обидві ноги. Чоловіки, які зібралися, навіть припустили, що Чичиков – переодягнений Наполеон. Звісно, повірити цьому чиновники не повірили, але визнали, що обличчя Чичикова, коли він повернеться і стане боком, дуже скидається на портрет Наполеона.
Думали, думали, говорили, говорили і нарешті вирішили, що не погано б ще розпитати гарненько Ноздрьова. Поліцеймейстер в ту ж хвилину написав до нього записочку завітати увечері, і квартальний побіг на квартиру Ноздрьова. Ноздрьов був заклопотаний важливою справою; цілих чотири дні вже не виходив він з кімнати, не впускав нікого і одержував обід у віконце. Справа вимагала великої уважності: вона полягала в добиранні з кількох десятків дюжин карт однієї талії, але найбільш меткої, на яку можна було б покластися, як на найвірнішого друга. Ноздрьов був дуже розгніваний за те, що потривожили його самотність, але пішов.
Ноздрьов розповів, що Чичиков накупив мертвих душ на кілька тисяч, і що він сам продав йому, тому що не бачить причини, чому не продати; на запитання, чи не шпіон він і чи не намагається щось розвідати, Ноздрьов відповів, що шпіон, що ще в школі, де він разом з ним учився, його називали фіскалом. На запитання, чи не вироблювач він фальшивих паперів, він відповів, що вироблювач, і при цій нагоді розповів, що в домі Чичикова було на два мільйони фальшивих асигнацій, його дім опечатали й поставили варту, а Чичиков за ніч перемінив гроші, і коли зняли печаті, побачили, що всі були асигнації справжні. На запитання, чи дійсно Чичиков мав намір викрасти губернаторську дочку, і чи правда, що він сам узявся допомагати й брати участь у цій справі, Ноздрьов відповів, що допомагав і що коли б не він, то не вийшло б нічого, тут він і схаменувся був, бачачи, що збрехав зовсім даремне і міг таким чином накликати на себе біду. Але Ноздрьов не міг спинитися і збрехав навіть про село, де містилася та парафіяльна церква, в якій Чичиков мав вінчатись.
Усі ці балачки, думки й чутки невідомо з якої причини найбільше вплинули на бідолашного прокурора. І він після зборів з доброго дива помер.
Чичиков нічого про все це не знав. Мов умисне в той час він дістав легку застуду і вирішив краще посидіти днів зо три в кімнаті. За цей час він зробив кілька нових і докладних списків усіх накуплених селян, прочитав навіть якусь книжку, переглянув усе в скриньці. Його дивувало, що жоден з міських чиновників не приїхав до нього хоч би раз довідатись про здоров'я. Нарешті відчув він себе краще і пішов у місто. Перший візит він мав намір зробити губернаторові. Дорогою багато спадало йому всяких думок; крутилася в голові блондинка.