Але вождь вирішив: як тільки вщухне вітер, він звільнить їх з командних посад, бо воїни пустелі не мають відчувати страху.
Юнак тим часом звернувся до Сонця. Воно говорило про любов, бо навчилося любити тут, далеко від Землі. Якщо хоч на крихту Сонце зблизиться до Землі, усе загине, і Світова Душа також. Сонце знало Світову Душу, яка скаржилася, що тільки рослини й мінерали розуміють, що світ – одне ціле. Тому залізові не треба ставати міддю, а міді – золотом. Кожен грає свою роль у цій унікальній цілості, й усе було б Симфонією Злагоди, якби Рука, що все це написала, зупинилася б на п'ятий день творіння. Але був шостий день... Але юнак говорив, що потрібно перетворюватись у щось краще й починати нову Леґенду, аж поки Світова Душа не стане одним цілим. Сонце поміркувало над цим й вирішило світити яскравіше. Вітер, якому сподобалась розмова, почав дути ще сильніше, щоб Сонце не засліпило юнака, який говорив, що Алхімія існує для того, щоб кожна людина шукала свій скарб, знаходила його й прагнула стати кращою, ніж у минулому житті. Свинець виконуватиме свою роль, доки буде потрібний світові; після цього свинець перетвориться в золото. Ось чим займаються алхіміки. Вони показують, що тоді, коли ми намагаємося стати кращими, все навколо нас також стає кращим. Сонце спитало про Любов. Юнак пояснив: "Любов – це сила, яка трансформує і вдосконалює Світову Душу… Коли ми любимо, завжди хочемо стати кращими".
Сонце не вміло перетворити хлопця на вітер і порадило звернутися до Руки, яка все написала.
Вітер захоплено завив й почав дмухати вдвічі сильніше. Він повиривав намети з піску й вивільнив від прив'язі тварин. Люди на кручі хапалися одне за одного, щоб їх не позносило геть.
Юнак звернувся до Руки, яка Все Написала. В цю мить відчув, як замовк цілий Всесвіт, і він теж замовк. Хвиля Любові зринула йому з серця, й юнак почав молитися. Це була молитва, якої він ще ніколи не проказував, бо була вона без слів і благань. Ця молитва не приносила подяку, не просила, не благала. Юнак занурився у Світову Душу і збагнув, що Душа Світу – це частка Душі Бога, а Божа Душа – це його душа. І що він може творити чудеса.
Цього дня самум бушував, як ніколи. Цілі покоління арабів переповідали потім леґенду про юнака, який, обернувшись вітром, мало не знищив військовий табір. Коли самум ущух, всі глянули туди, де був юнак. Там було пусто, а юнак стояв біля засипаного піском охоронця, на протилежному кінці табору. Всі були нажахані цим чаклунством. Посміхалися лише двоє чоловіків – Алхімік і верховний вождь.
Наступного дня вождь розпрощався з юнаком і Алхіміком, надавши їм для охорони військовий загін. Вони їхали цілий день. Надвечір дісталися до монастиря коптів. Алхімік відпустив охорону й зіскочив з коня. До Пірамід лишилось тільки три години. Юнак мав йти далі сам. Перед цим вони зайшли до монастирської кухні. Алхімік розпалив вогонь, чернець приніс трохи свинцю, й Алхімік поклав його в металевий казан. Коли свинець розтопився, Алхімік витягнув з торби дивне яйце з жовтого скла. Зішкріб з нього скалочку завтовшки з волосинку, загорнув її у віск і кинув у казан з розплавленим свинцем. Свинець став золотом.
Вони вернулись до воріт монастиря. Там Алхімік розділив золотий диск на чотири частини. Одну частину дав монахові, одну юнакові, одну лишив собі. А четверту частину він також вручив монахові: для юнака, на всякий випадок, бо він вже двічі втрачав свої гроші (один раз злодієві, другий – вождеві). Алхімік вірив у прислів'я: "Те, що сталося раз, ніколи не повториться. Але те, що сталося двічі, неминуче повториться втретє".
На прощання Алхімік розповів історію про сни: "У стародавньому Римі, в епоху імператора Тіберія, жив собі добрий чоловік, який мав двох синів. Один був військовим, другий – поетом. Якось уночі батькові приснився сон. Йому явився янгол і сказав, що цілий світ століттями вивчатиме й повторюватиме слова одного з його синів. Старий прокинувся зі сльозами вдячності на очах. Невдовзі по цьому старий загинув, потрапив на небеса, де зустрів янгола, який приходив до нього у сні. Янгол сказав просити, чого хоче. Але чоловік нічого не хотів, лиш почути слова свого сина в далекому майбутньому. Виявилось, що це не слова сина-поета, а слова сина-воїна. Він служив у далекому краї, де став центуріоном. Був добрим і справедливим чоловіком. Одного разу смертельно захворів його слуга. Син почув про цілителя, який лікував недуги, й вирушив на його розшуки. Дорогою він довідався, що чоловік, якого шукає – Син Божий. Він стрічав зцілених ним людей, осягнув його вчення й навернувся до нової віри, хоча й був римським центуріоном. Нарешті одного ранку він стрів і самого Учителя. Він розповів йому про хворобу слуги, й Учитель погодився зайти в його дім. Але центуріон був глибоко віруючою людиною, тому, побачивши Його очі, він збагнув, що справді стоїть перед Сином Божим. І ось що сказав син: "Господи, я недостойний, щоб ти увійшов під мою покрівлю. Скажи лише слово, і слуга мій видужає".
Алхімік поквапив свого коня і сказав: "Кожна людина на цій Землі, хто б вона не була, відіграє центральну роль в історії світу. Хоча й не відає про це". Юнак усміхнувся. Ніколи не думав, що життя чабана буде таким важливим.
Юнак і Алхімік попрощалися.
Юнак вибирався на дюну. Минуло тридцять днів, відколи покинув оазу. Коли він сягнув вершечка дюни, серце закалатало: перед ним постали урочисті й величаві Піраміди Єгипту.
Юнак впав навколішки і заридав. Він дякував Богові за віру в свою Леґенду, за зустрічі з королем, торговцем, англійцем та алхіміком. І перш за все – за зустріч із жінкою пустелі, яка сказала, що Любов ніколи не розлучить чоловіка з його Леґендою. Юнак опустив очі й побачив, що там, де падали сльози, повзе жук скарабей. Він уже знав, що в Єгипті скарабеї вважаються символами Бога. Ще один знак! Юнак почав копати. Всю ніч юнак копав у зазначеному місці, проте нічого не знайшов. З висоти Пірамід на нього мовчки дивилися віки. Але він не спинявся. Мав обдерті й потомлені руки, але вірив своєму серцю. А воно казало копати там, де впали сльози. Раптом, витягаючи з ями зайве каміння, юнак почув кроки. До нього наблизились якісь люди. Вони питали, що юнак копає, сказали, що вони біженці, і їм потрібні гроші. А ще знайшли у торбі юнака золото, яке дав Алхімік. Араби думали, що у ямі золото і примусили юнака копати далі. Він копав, але там не було нічого. Тоді били юнака аж до перших променів сонця. Одежа юнака була пошматована, й він відчув наближення смерті. Врешті юнак заволав: "Я шукаю скарб!". І розповів нападникам про те, що йому двічі приснився скарб, захований біля Пірамід Єгипту.
Чоловік-ватажок сказав: "Ти не помреш. Будеш жити й навчишся, що не можна бути таким дурнем. Два роки тому, на цьому самому місці, мені також приснився двічі один сон: я маю помандрувати до Іспанії й знайти там у полі зруйновану церкву, де зупиняються на ніч чабани зі своїми вівцями. Там був платан, який проростав у захристії, й під корінням цього платана я мав би знайти захований скарб. Але не такий я дурний, щоб пертися через цілу пустелю заради снів". І він пішов геть. Юнак невпевнено підвівся й ще раз оглянув Піраміди. Вони всміхнулися йому, й він посміхнувся у відповідь. Його серце вибухало від щастя. Бо він знайшов свій скарб.
Епілог
Юнака звали Сантьяґо. Він дійшов до маленької занедбаної церковці якраз коли настала ніч. Платан і далі височів серед захристії. Юнак пригадав, як колись ночував тут разом з вівцями. Тепер він тут без отари. Зате з лопатою. Він довго дивився на небо. Непомітно задрімав, а коли прокинувся, сонце було вже високо. Він почав копати біля платанового кореня. Юнак зрозумів, що Алхімік усе знав. Навіть залишив монахові трохи золота, щоб юнак добрався сюди.
Юнак посміхнувся і продовжував копати. Через годину він відкрив скриню, повну старовинних золотих монет. Ще там були коштовні камені, золоті маски й камінні статуетки, оздоблені діамантами. Забуті усіма трофеї, про які невідомий конкістадор не встиг сказати своїм дітям.
Юнак витягнув з торби Уріма й Тумміма. Заховав камінці до скрині. Вони були часткою його скарбу, бо нагадували про старого короля, якого він не стріне більш ніколи.
"Життя справді щедре з тими, хто живе Леґендою", — подумав юнак. Тоді згадав, що мусить дійти до Таріфи, щоб віддати десяту частку скарбу циганці. Знову повіяв вітер. Це був левант – вітер, який долітає з Африки. Він приніс аромат знайомих парфумів і дотик цілунку, що линув поволі, поволі, аж доки не спочив на його вустах. Юнак усміхнувся. Вона це зробила вперше. "Я повертаюсь, Фатімо", — вимовив він.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.