Прочитавши телеграму, Максиміліан Андрійович відразу ж почав збиратися у Москву. Причиною такого поспіху була квартира у Москві. Він вже давно хотів туди переїхати. Тепер у нього з'явився шанс здійснити плани і він не міг його упустити.
Поплавський, зайшов до кімнати, де було управління будинку № 302-біс на Садовій вулиці. Але там чоловікові так нічого і не сказали. На всі питання відповідали нерозбірливо і неохоче. В цей час до кімнати зайшов якийсь громадянин і забрав з собою члена управління П'ятнажка. Тоді Максиміліан Андрійович вирішив піти у квартиру № 50.
Чоловік так і не зрозумів, хто ж відчинив йому двері, у передпокої сидів лише величезний чорний кіт. Раптом з кабінету вийшов Коров'єв, не встиг Поплавський відрекомендуватись, як той розплакався. Він аж трясся від сліз, говорячи як йому шкода покійного. Дядько був вражений цим, здавалося би, щирим горем. Та раптом йому в голову прийшла думка, чи не претендує цей чоловік на квартиру Берліоза. Нарешті Коров'єв заспокоївся і Поплавський запитав хто давав йому телеграму. Той, схлипуючи, показав рукою на кота і, сказавши, що йому треба відпочити, зник з передпокою. Тим часом кіт став на задні лапи і заявив, що він дійсно давав телеграму. Поплавський, німий від здивування, сів на підлогу. Кіт підскочив до нього з вимогою показати паспорт. Нічого вже не тямлячи, Максиміліан Андрійович витяг з кишені паспорт. Кіт, насунувши на морду окуляри, уважно його розглядав. Тоді заявив, що таким як Поплавський не можна видавати паспортів, і додав, що його присутність на похороні відміняється і дядько може повертатися до Києва. Кіт покликав Азазело. Поплавський відчув, що йому забракло повітря, до кімнати вбіг "маленький, кульгавий, обтягнутий чорним трико, з ножем, засунутим за шкіряний пояс, рудий, з жовтим іклом та з більмом на лівому оці" чоловік. Наказавши випровадити гостя, кіт вийшов з кімнати. Азазело взяв валізу Поплавського, витягнув із неї увесь вміст і жбурнув все зі сходів, залишивши лише смажену курку. Тією куркою він так вдарив дядька, що той полетів вниз, доганяючи свою валізу. Азазело спокійно доїв курку, засунув кістку в кишеню і закрив двері квартири.
В цей час знизу долинули кроки людини, яка піднімалася сходами. Якийсь маленький літній чоловік запитав у Поплавського, де знаходиться квартира № 50. Максиміліан Андрійович був розумною людиною, тому відразу ж зрозумів, що у міліції йому не повірять. Він вирішив за допомогою того чоловіка ще раз переконатись, що там щось не так. Він почав чекати, коли наступного відвідувача квартири скинуть зі сходів. Чекати довелося довше, ніж сподівався Поплавський. Грюкнули двері, але той, хто вийшов швиденько повернувся назад до квартири. Через хвилину знову відкрилися двері, почувся голос жінки, а тоді нявкіт кота і чоловік з божевільним обличчям та подряпаною лисиною промчав повз нього, навіть його не помітивши. Не чекаючи більше ні хвилини, не думаючи вже ні про покійного Берліоза, ні про квартиру, Максиміліан Андрійович вибіг із злощасного будинку і поїхав в напрямку вокзалу.
Той маленький літній чоловік виявився буфетником театру Вар'єте Андрієм Фоковичем Соковим. І ось що з ним трапилося. Розминувшись на сходах з Поплавським, він дістався п'ятого поверху і подзвонив у квартиру № 50. Двері відчинила гола жінка із шрамом на шиї. Він повідомив їй, що хотів би бачити артиста. Вона провела його до кімнати. Хоч день був спекотним і в каміні горів вогонь, та все ж у кімнаті було досить холодно. Тут він і побачив таємничого артиста. Та той не хотів слухати у якій справі прийшов сюди буфетник, а почав говорити про зіпсовану їжу і несмачний чай у буфеті. Андрію Фоковичу не сподобалася ця балаканина, він вимагав, щоб фокусник повернув йому його гроші, які перетворилися на папір після вистави. Воланд обурився і відповів, що це не він проводив сеанс, а його почет. Але він розуміє буфетника, бо той людина бідна. Та з кабінету долинув голос, який повідомив, що Соков має двісті сорок дев'ять тисяч рублів. Тоді Воланд сказав, що буфетнику ці гроші і так непотрібні, бо через дев'ять місяців він помре від раку печінки. Тоді артист порадив йому потратити всі гроші на забави, а тоді випити отрути. Соков вже нічого не розумів. Тоді Воланд пригадав мету приходу буфетника і звелів показати папірці. Соков дістав їх з кишені, але це були звичайні гроші. Тоді Воланд наказав Геллі провести гостя.
Соков сів на сходах, задумавшись. Раптом чоловік пригадав, що забув у квартирі капелюха. Гелла винесла йому капелюха і шпагу, бо як же ж він без шпаги. Вже спускаючись сходами, чоловік зауважив, що його голові надто тепло. Він зняв капелюха, але замість нього побачив шапочку з півнячим пером. Соков злякано перехрестився і шапка перетворилась на кошеня, яке роздряпало йому лисину. Чоловік побіг у першу ж аптеку, щоб йому перемотали голову і сказали, де можна знайти хорошого спеціаліста з хвороб печінки. Його направили до професора Кузьміна.
Через декілька хвилин Соков вже сидів у приймальні лікаря. Він повідомив, що смертельно хворий, і його пропустили без черги. Лікар вислухав його історію і здивувався, як чоловік може вірити якомусь незнайомцю, що навіть лікарем не є. Професор вирішив, що Соков божевільний. Він оглянув буфетника і сказав, що зараз він абсолютно здоровий. Буфетник повеселішав, поклав на стіл тридцять рублів і щось загорнуте у папір, що тихо дзенькнуло торкнувшись стола. Професор наказав забрати золото.
Закінчивши прийом хворих, професор глянув на червінці, що залишив той божевільний і побачив, що на їх місці лежать лише три етикетки. Він кинувся перевірити пальта, але вони були на місці. Трохи заспокоївшись, професор повернувся у кабінет і побачив замість етикеток чорне кошеня. Ксенія Микитівна запевнила його, що кошеня підкинула одна пацієнтка. У вікні лікар побачив жінку тільки у білизні. А за той час на столі замість кошеняти сидів горобець і танцював під музику. Спантеличений професор вирішив зателефонувати своєму однокурсникові Буре, та передумав і подзвонив у бюро п'явок. Обернувшись, він побачив за столом жінку з сумкою, на якій був напис "П'явки". Професор закричав, бо рот у неї був з іклом, а очі мертві. Вона повідомила, що забирає гроші, згребла етикетки і розтанула.
Через деякий час професор вже сидів у компанії свого друга Буре, який його заспокоював. За вікном вже була ніч.
Розділ ХІХ. Маргарита.
"За мною, читачу! Хто сказав тобі, що немає на світі справжнього, вірного, вічного кохання? Хай відріжуть брехунові його мерзенний язик! За мною, мій читачу, тільки за мною, і я покажу тобі таке кохання!"
Майстер помилявся, коли з гіркотою казав Іванові, що вона його забула. Вона не могла його забути.
Кохану майстра звали Маргарита Миколаївна. Все, що він розповідав про неї Іванові було правдою. Маргарита була красивою і розумною, багато жінок їй заздрили. Тридцятирічна жінка була дружиною відомого фахівця, її чоловік був вродливим, добрим, чесним і просто обожнював Маргариту. Вони жили в красивій віллі в одному з провулків біля Арбату. Здавалося, вона була щасливою. Але ні. Маргарита Миколаївна не знала щастя, аж доки не зустріла майстра. Їй був потрібен тільки він. Вона кохала його, вона казала правду. Важко уявити, що відчувала Маргарита, коли прийшла вранці в будинок майстра і не застала там його. Вона так і не дізналась де він і що з ним. На щастя, вона так і не встигла поговорити зі своїм чоловіком, тому вернулась до нього. Жінка порівнювала себе із нещасним Левієм Матвієм. Вона зробила таку саму помилку, не треба було залишати майстра самого.
Усю зиму вона прожила в таких муках совісті. Та того дня, коли трапилися ті всі незвичайні події, Маргарита прокинулася з передчуттям, що щось станеться. В ту ніч жінці наснився незвичайний сон, бо у ньому був майстер, який раніше ніколи їй не снився. Вона вирішила, що сон пророкує їй зустріч з коханим. Або він мертвий і прийшов, щоб забрати її, або він живий і нагадує їй про себе. В будь-якому випадку це означало, що вони скоро побачаться. На щастя, її чоловік поїхав на три дні у відрядження і тому вона може робити, що захоче.
Та діставши омріяну свободу, вона закрилась в маленькій темній кімнатці, де, серед мотлоху, зберігала свої найцінніші речі. Вона дістала зі схованки свої скарби: фотокартку майстра, його ощадну книжку, на якій і були ті десять тисяч, пелюстки засохлої троянди і обгорілі сторінки роману, які вона встигла витягнути із полум'я. Забравши це все у свою спальню, жінка довго розглядала фотокартку, а потім перечитувала уривок з роману, який не мав ні кінця, ні початку. Утираючи сльози, Маргарита Миколаївна акуратно все поскладала і знову заховала у темній кімнатці. А тоді згадала про своє ранкове передчуття і вирішила піти прогулятися, раптом щось почує про майстра. Одягаючись, вона розмовляла зі своєю хатньою працівнецею Наташею. Та їй розповідала про фокуси, які показували у Вар'єте і як потім по вулицях бігали жінки в одній білизні. Маргарита Миколаївна на це тільки розсміялася і порадила Наташі не вірити у ці нісенітниці. Тоді вона зайшла у свою спальню і подарувала своїй хатній робітниці панчохи і парфуми, сказавши, що вона теж вміє показувати фокуси.
Сидячи у тролейбусі, Маргарита Миколаївна почула дивну розмову чоловіків, що сиділи попереду неї. Вони говорили про якогось мерця, в якого вкрали голову. Їй вже набридло слухати ці безглузді розмови і вона вийшла з тролейбуса. За декілька хвилин вона вже сидіа на лавці під Кремлівською стіною. Саме сюди вони приходили удвох з майстром, та тепер жінка тільки подумки могла з ним спілкуватися. Вона просила чоловіка датиякусь звістку про себе.
Від таких думок Маргариту відволікла похоронна процесія. Їй стало ще сумніше від похоронного маршу, і жінка подумала, що душу б дияволові продала, щоб лише дізнатися, де зараз майстер. Тоді жінка зацікавилася, кого ж це ховають, і несподівано почула відповідь на своє неозвучене питання. "Михайла Олександровича Берліоза, голову МАСОЛІТУ", — відповів їй чоловічий голос. Озирнувшися, вона помітила біля себе невисокого рудого чоловіка з іклом в гарному смугастому костюмі, з кишені якого чомусь визирала обгрижена кістка.