Що це значить?..
Дитина. Я не знаю напевно; але кажуть, що це велике...
Тильтиль, показуючи на юрбу дітей, що спали під колонами, на сходах, лавках і т. д. А всі ті, що сплять — а якого їх тут спить! — вони нічого не роблять?..
Дитина. Вони про щось думають...
Тильтиль. Про що?..
Дитина. Вони й самі ще того не знають; але вони повинні принести щось на Землю; заборонено виходити голіруч...
Дитина прибігла з глибу зали крізь юрбу. Добридень, Тильтилю!..
Тильтиль. Диви... Як воно зна, як мене звати?..
Дитина, що допіру прибігла, гаряче цілує Тильтиля І Митиль. Добридень! Як ся маєте?.. Ну поцілуй мене, і ти теж, Митилю... То не диво, що я знаю, як тебе звати, бо я буду твоїм братом... Мені допіру сказано, що ти тут... Я був аж на кіпці зали і саме збирав свої думки... Скажи мамці, що я ладен...
Тильтиль. Як?.. Ти маєш прийти до нас?
Дитина. Напевно, на рік квітної неділі... Не дуже мене дражни, поки я буду малий... Я дуже задоволений, що заздалегідь вас розцілував. Скажи татові, щоб він направив колиску... А в нас добре?..
Тильтиль. Не зле... І мама така добра...
Дитина. А пожива?..
Тильтиль. Це залежить... Випадає так, що й пироги бувають, чи так, Митиль?..
Митиль. На новий рік і чотирнадцятого липня... Це мама їх роблять...
Тильтиль. Що в тебе там у кошику?.. Ти щось нам приніс?..
Дитина прегордо. Я приніс три хвороби: скарлатину, кашлюк і кір...
Тильтиль. Ото і все. А далі що маєш робити?
Дитина. Далі?.. Я піду собі...
Тильтиль. Варто прихопити...
Дитина. Хіба маєш вибирати?..
Саме чути, як підноситься і шириться якесь довге могуче і кристалічне дрижання, що, здається, видають колони і опалові двері, що займаються живішим світлом.
Тильтиль. Що це?
Дитина. Це Час... Він зараз розчинить двері.
В тій хвилі діти заметушились. Здебільшого покидали свої машини й роботи, хто спав багато, прокидається, і всі повертають очима до опалових дверей і наближаються до них.
Світло, надійшовши до Тильтиля. Ховаймось поза колонами. Не треба, щоб Час нас побачив...
Тильтиль. Звідки сей шелест?..
Дитина. То встає Аврора... Це час, коли діти, що сьогодні народяться, зійдуть на Землю...
Тильтиль. Як вони зійдуть?.. Хіба є сходи?..
Дитина. Зараз побачиш... Час відсовує засув...
Тильтиль. Що то є Час?..
Дитина. Це стара людина, що приходить і кличе тих, що від'їздять...
Тильтиль. А він лихий?..
Дитина. Ні, але він нічого не чує. Його не вблагаєш, коли не твоя черга, він прожене всіх тих, хто хотів би піти...
Тильтиль. А хіба вони щасливі, що їдуть?
Дитина. І лишитись не хочеться, і як їдеш, то сум бере... Там, там.. Ось він відчиняє...
Великі опалові двері помалу повертаються на своїх одвірках. Чути гомін Землі, як далека музика. Червоне й зелене світло прозирає в залу; і Час, високий дід з хвилястою бородою, озброєний косою і пісковим годинником, показується на порозі, а тим часом видко крайки білих і позолотистих вітрил на галері, що заякорилася, наче коло причалу з рожевих туманів Аврори.
Час на порозі. Ті, чия година пробила, готові?..
Сині Діти,, розпихаючи юрбу і збігаючись звідусіль. Ось ми!.. ось ми!.. ось ми!..
Час суворо до дітей, що переходять поперед нього, щоб вийти. По одному!.. їх знов набралося більше, як треба!.. І так завжди!.. Мене не одурите!.. (Відпихаючи дитину.) Тобі не черга!.. Вертай, тобі завтра... 1 ти вертай і приходь знов аж за десять літ... Тринадцятий чабан?.. А треба тільки дванадцять: їх не потребують більше, часи Теокрита і Вергілія минули... Ще лікарі?.. їх уже надто; на них нарікають на Землі... А інженери, де вони є?.. Потребують чесної людини, одної, як виняток... А де чесна людина?.. Це ти?.. (Дитина робить знак, що так.)Ти виглядаєш дуже мізерію... Ти не довго житимеш!.. Нуте там, не так хутко, не так хутко!.. А ти, що ти приносиш?.. Анічогісінько? голоруч?.. Так не пускають... Приготуй щось, велике злочинство, коли хочеш, або добру хворобу, мені байдуже що... але щось треба... (Побачивши малятко, що його інші випирають наперед, а воно опирається чимдуж.) Ну, а тобі що?.. Ти добре знаєш, що тобі час. Потребують героя, щоб він змагався з несправедливістю; це ти?.. Треба рушати...
Сині Діти. Він не хоче...
Час. Як то не хоче?.. Що він собі думає, бороник цей? Годі суперечок, нема часу...
Малятко, що його випирають. Ні, ні!.. Я не хочу!.. Я волію не родитися!.. Волію лишитися тут!..
Час. Не в тім річ... Коли час, так час!.. Ходім мерщій вперед!..
Дитина, виступаючи. О, дайте мені перейти!.. Я піду на своє місце! Кажуть, що мої родичі старі і вже давно чекають на мене!..
Час. Годі... На все свій час... Вас не переслухаєш... Одно хоче, друге не хоче, то надто рано, то надто пізно... (Усуваючи дітей, що скупчилися на порозі.) Не так близько, малята... Назад цікаві... Хто лишається, тому нема чого дивитися на двір... Тепер поспішаєте, а як прийде ваша черга, злякаєтеся і відступите...
Двоє малих, що їх звуть закоханими, благають Час випустити їх разом, але той не може цього зробити: один з них має народитися першим. Час бере першу дитину.
Друга Дитина, вчепившись за одежу першої. Покиньте його!.. покиньте його!..
Час. Це не на смерть, а на життя!.. (Пориваючи першу дитину.) Ходи!...
Друга Дитина, протягуючи в нестямі руки до тієї дитини, що Забирають. Знак!.. Тільки знак!.. Скажи мені, як тебе віднайти!..
Перша Дитина. Я кохатиму тебе довіку!
Друга Дитина. Я буду иайсмутніша!.. Ти мене пізнаєш!..
Пада і лежить долі.
Час. Зробили б значно краще, якби надіялися... А тепер, ото все. (Дивиться на пісковий годинник.) Нам лишається не більше, як шістдесят і три секунди...
Остання і дужа метушня серед дітей, що їдуть і лишаються. Обмінюються хваткими прощаннями: "Бувай, Петре!.. Бувай, Іване!..— Ти все маєш, що треба?.. Оголоси мою, гадку!.. У тебе новий гвинт?.. Кажи про мої дині...— Ти нічого не забув?..— Постарайся мене пізнати!..— Я тебе віднайду!..— Не погуби своїх гадок!.. — Не нахиляйся надто над Просторонню!..— Подай про себе звістку!..— Кажуть, що не можна!.. Ні, ні!.. Пробуй усе!.. Скажи, постарайся, чи воно гарно!..— Я піду тобі назустріч...— Я народжуся на троні і т. д.
Час, трусячи ключами і косою. Буде! буде!.. Якір знято!..
Галери вітрила минають! Зникають. Чути все здалека дитячі крики в галері: "Земля!.. земля!.. Я її бачу!.. Вона гарна!.. Вона велика!.." Далі, наче виходячи з глибу безодні, дуже далекий спів радості й чекання.
Тильтиль, до Світла. Що це?.. Це не вони співають... Неначе інші голоси...
Світло. Так, то спів матірок, що виходять їм назустріч...
Тим часом Час замикає опалові двері. Він повертається, щоб кинути останній погляд в залу, і раптом бачить Тильтиля, Митиль і Світло.
Час замислений і розлютований. Що це?.. Що ви тут робите?.. Хто ви є?.. Чому ви не сині? Куди ви увійшли?..
Він підступає, загрожуючи їм своєю косою.
Світло до Тильтиля. Не відповідай!.. Я маю Синю Пташку... Вона схована у мене під плащем... Рятуймось... Поверни Діамант, він загубить слід наш...
Вони вишмигують наліво, між колонами першого плану.
Завіса
Дія п'ята
Дев'ятий малюнок
ПРОЩАННЯ
На сцені мур з маленькими дверцями. Досвіток.
Входять Тильтиль, Митиль, Світло, Хліб, Цукор, Вогонь і Молоко.
Світло. Ти б не вгадав ніколи, де ми...
Тильтиль. Авжеж ні, бо я не знаю...
Світло. Ти не вгадуєш цього муру і цих дверець?..
Тильтиль. Мур червоний, а дверці зелені.
Світло. І це нічого тобі не нагадує?..
Тильтиль. Це мені нагадує, що Час нас витурив...
Світло. Кумедно, як сниться людям, вони не пізнають своєї власної руки...
Тильтиль. Хто спить?.. Я?..
Світло. Може, я... Хто знає?.. Тим часом, за цим муром хата, що ти не раз бачив на своїм віку...
Тильтиль. Хата, що я бачив не раз?..
Світло. Так, сонько... Це хата, що ми покинули її увечері саме рік тому, як день до дня...
Тильтиль. Вже саме рік тому?.. Але тоді?..
Світло. Годі!.. Не розплющуй очей як шафірові гроти... Це твоїх батьків люба хатка...
Тильтиль, надходячи до дверей. Але я гадаю... Справді!.. Мені здається... Ці дверці... Я пізнаю засув... Вони там?.. Ми коло мами?.. Я хочу увійти зараз... Я хочу її поцілувати зараз!..
Світло. Стривай... Вони міцно сплять; не треба їх будити раптом... Зрештою, двері тільки тоді відчиняться, як проб'є година...
Душі речей і Звірят прощаються з Тильтилем і Митиль. Діти не хочуть відпускати Світло.
Тильтиль і Митиль, чіпляючись за сукню Світла. Ні, ні, Світло!.. Лишайся тут з нами!.. Тато нічого не скаже... Ми скажемо мамі, що ти було добре.
Світло. На жаль, не можу... Ці двері для нас замкнені, і я мушу вас кинути...
Тильтиль. Куди ти підеш само?..
Світло. Не дуже далеко, дітки; там, до країни Мовчання речей..
Тильтиль. Ні, ні, я не хочу... Ми підемо з тобою... Я скажу мамі...
Світло. Не плачте, мої дорогі малята... Я не маю голосу, як вода; я маю тільки мою ясність, що Людина не чує. Але я пильную довіку її... згадуйте, що то я до вас мовлю в кожному промені, що місяць пускає, кожній зорі, що усміхається, в кожній заграві ранковій, в кожнім каганці, що засвічується, в кожній думці душі вашої доброї і ясної... (Восьма година вибиває поза муром.) Слухайте!.. Година б'є!.. Бувайте здорові!.. Двері відчиняються!.. Входьте, входьте, входьте!..
Воно пускає дітей в отвір дверець, що відхилилися і зачинилися за ними.— Хліб витирає сльозу крадькома, Цукор, Вода в сльозах і т. д. прудко біжать і зникають направо й наліво, в кулісах. Пес виє поза лаштунками. Хвильку на сцені нікого нема, потім декорація, що показує стіну з дверцями, відслонюється посередині, щоб відкрити останній малюнок.
Десятий малюнок
ПРОКИД
Сама середина, що й на першім малюнку, але все: мури, повітря, здається там незрівнянно чарівничим, свіжішим, веселішим, щасливішим. Денне світло просиплюється усіма щілками замкнених віконниць.
Праворуч, в глибу кімнати, в своїх двох маленьких ліжках, Тильтиль і Митиль міцно сплять.— Кіт, Пес і Речі лежать на тому ж місці, що і в першім малюнку, до прибуття Феї.— Входить мати Тиль.
Мати Тиль голосом весело сердитим. Вставайте, вставайте, ледащата... Чи ж вам не сором? Вже восьма вибила, сонце вже високо понад лісом... Ото сплять, так сплять!.. (Нахиляється і цілує дітей.) Вони зовсім рожеві... Тильтиль пахне лавандою, а Митиль конвалією...