Важко сказати, чи був то простий збіг обставин, але трапилося це саме після неділі, коли отець Панлю читав свою проповідь.
Через кілька днів потому Ріе з Граном подалися у передмістя, обговорюючи події останніх днів. Несподівано дорогу їм перетнув чоловік, який безглуздо сміявся, і не рушив із місця. Ріе уважно подивився на нього і зрозумів, що це божевільний. Незабаром усі в місті будуть божевільними, зауважив він і відчув, як горло йому пересохло. Вони зайшли у кафе випити чого-небудь і здивувалися, що всі відвідувачі розмовляють дуже тихо, хоча на це не було причин. Гран, на здивування доктора, замовив стакан рому і випив його одним духом. Коли вони вийшли на вулицю, Ріе здалося, наче він чує голосіння у нічній пітьмі, а шум вітру нагадував йому свист невидимого божого батога, про який так багато говорив у проповіді священик. Гран ішов поруч із ним і весь час твердив, яке щастя, що він має свою роботу. Щоб не чути того посвисту з неба, Ріе запитав, чи задоволений Гран тим, як просувається його писання. Гран несподівано голосно й пристрасно відповів, що справа зовсім не у тому, швидко чи повільно просувається його робота, бо він хоче, щоб, коли рукопис ляже на стіл видавця, той, прочитавши його, встав і сказав своїм співробітникам: "Панове, зніміть капелюхи!". Це несподіване зізнання здивувало Ріе. Він подумав, що очевидно все відбувається не так просто і що навряд працівники видавництва сидять у капелюхах, а втім, хто знає, і Ріе промовчав. Усупереч власній волі він слухав таємничий посвист, що лунав над зачумленим містом. Гран ще щось говорив, але Ріе розбирав лише половину його слів. Він зрозумів тільки, що твір, про який ідеться, налічує вже сотні сторінок, але для автора найважливіше і найскладніше — домогтися бездоганності. Коли підійшли додому, де мешкав Гран, той, трохи вагаючись, запросив Ріе зайти на хвилинку.
Стіл у столовій був завалений паперами, і Ріе подивився на них з цікавістю. Гран, упіймавши його погляд, сказав, що це тільки перша фраза, яка завдала йому багато клопоту. Наче мимоволі він узяв аркуш і підніс його до світла. Ріе помітив, що скроні Грана вкрилися потом. Доктор запропонував прочитати написане. Гран вдячно посміхнувся. Між ними запала тиша, і Ріе виразно почув невиразне бурмотіння міста, яке наче акомпанувало посвисту божого батога. Саме у цю мить він відчув місто, яке перетворилося на замкнутий світ, де крики поглинала нічна пітьма. А Гран прочитав про прекрасний травневий ранок, яким елегантна амазонка на чудовому коні скакала квітучими алеями Булонського лісу. Після цих слів знову запала тиша і принесла із собою гомін міста. Гран чекав оцінки своєї праці, і доктор сказав, що початок викликав зацікавлення, що ж буде далі. Гран гаряче заперечив, що справа не у тім, що буде далі, а у тім, щоб відтворити картину, створену уявою автора. Перша ж фраза повинна захопити читача, створити ілюзію, наче він бачить і амазонку, і алеї, і ліс. Але поки що роботи йому без краю, він нізащо не погодиться віддати у руки видавця фразу в такому вигляді, як зараз, він буде наполегливо працювати й досягне своєї мети. Тут Гран подивився у вікно і додав — коли все це закінчиться. На вулиці почулися квапливі кроки, Ріе теж поспіхом вийшов із дому, повз нього пройшли два чоловіки, які, очевидно, прямували до міських воріт: дехто з мешканців міста, втративши почуття реальності від спеки й чуми, вирішив діяти силою і вибратися з міста.
Такі, наприклад, як Рамбер, теж намагалися вирватися з міста, в якому народжувалася паніка, але діяли вони інакше. Спочатку Рамбер пройшов усі офіційні інстанції, у кожній він викладав свою справу. Його аргументи базувалися на тезі, що він чужий у цьому місті, тому його справа повинна розглядатися як виняток. Співрозмовники співчували, але майже всі говорили, що у такому стані опинилося чимало людей, тому його випадок не може вважатися виключеним. Пізніше, розповідаючи доктору Ріе про свої мандри по офіційних інстанціях, Рамбер навіть зробив певну класифікацію чиновників, визначивши основні типи. Найбільше було таких, яких Рамбер назвав "бюрократами": вони відверто говорили, що не будуть допомагати йому, бо це може створити прецедент. Були й такі чиновники, що палко завіряли у тимчасовості існуючого стану, подавали лише добрі й непотрібні поради, їх Рамбер назвав "баляндрасниками". Дехто вимагав офіційного викладення прохання на папері, вони, мовляв, повідомлять про своє рішення. Усе це ходіння втомило Рамбера, хоча, як він гірко зізнався Ріе, відволікало його від страху, закривало справжній стан речей, тому він не помітив, що епідемія зростає. Одного разу йому наче подали надію: із префектури прийшла офіційна анкета з проханням заповнити її. Згідно з анкетою він повинен був указати всі основні відомості про себе, навіть майновий стан. Рамберу здалося, що цю анкету запропонували всім, хто опинився у такому ж становищі, як він. Щоб прискорити справу, журналіст розшукав відділ, який розповсюджував анкети, там йому відповіли, що їх придумано на випадок його зараження й смерті. Тоді, по-перше, відділ зможе повідомити про це його рідних, а по-друге, з'ясувати, чи зможуть ці рідні повернути у міський бюджет кошти, витрачені на його утримання в лазареті. Після цього випадку Рамбера наче заціпило: він більше нічого не робив, годинами сидів у кафе або на вокзалі, занурившись у спогади.
Невдовзі після проповіді отця Панлю настав період спеки. Сонце яскравим світлом заливало місто, здавалося, що немає жодного куточка, захищеного від жагучого випромінювання. Перші спекотні дні збіглися з новим зростанням епідемії: тепер за тиждень хворобі віддавали життя майже сімсот осіб. Мешканці міста занепали духом. Біля міських воріт жандарми змушені були застосувати зброю проти тих, хто хотів вирватися з міста. Були поранені, але у плітках розповідали і про вбитих. Невдоволення зростало, міська влада змушена була подумати про заходи на випадок заколоту. Містом ходили патрулі, газети друкували суворі накази, які забороняли покидати Оран. Часом чулися постріли: спеціальний загін виконував наказ нищити собак і кішок, можливих розповсюджувачів бліх. Ці постріли створювали атмосферу воєнної тривоги.
Раніше місто радісно вітало літо, все, що у ньому було молоде й веселе, прагнуло до моря, на пляжі. Тепер море було під забороною, хвороба позбавила людей простих радощів, свята тіла і води. Тарру у своїх записниках відобразив ті сумні дні. В першу чергу він відзначив, що інформаційні агентства подають не тижневе зведення про хворобу, а добове. У такий спосіб міська влада намагалася обіграти чуму, адже добові цифри виглядали не такими вражаюче великими. Записав Тарру і кілька епізодів, що розчулювали або смішили. Один із них про жінку, яка розчинила вікно на пусту вулицю і двічі пронизливо крикнула, а потім знову швидко зачинила ставні, ховаючись від людей, сонця й чуми. В іншому місці він пише, що в аптеках зникли всі м'ятні пігулки, бо дехто вживає їх, щоб запобігти зараженню. Продовжував Тарру спостерігати за своїми улюбленими персонажами. Постріли на вулицях розігнали всіх котів, старий, що плював на них із балкону, чекав майже тиждень і щодня кидав папірці, але коти не приходили. Тоді старий закрився у кімнаті і більше не виходив на балкон. Тарру закінчує цей запис дивним афоризмом: "Підчас чуми забороняється плювати на котів". Сторож готелю, де мешкав Тарру, той, що віщував землетрус, говорив тепер, що чума гірше будь-якого лиха, бо й здорові носять її у своєму серці. У ресторані Тарру знову побачив папа Отона і його дітей, дружини з ним не було, бо вона доглядала хвору матір, а після її смерті перебувала у карантині. Пан Отон не змінював своїх звичок і поводився так, наче нічого не трапилося. Про проповідь отця Панлю Тарру зауважив, що початок і кінець лиха завжди супроводжуються риторикою, лише коли лихо панує, звикаєш до правди й мовчання. Зацікавив Тарру старий астматик, пацієнт доктора Ріе. Якщо вірити його записам, то старий мав якусь галантерейну справу, але у п'ятдесят років вирішив, що достатньо попрацював, ліг у ліжко і більше вже не вставав, хоча, коли ходив, астма майже не мучила його. Він дожив до сімдесяти років і сподівався прожити ще. Він не переносив навіть вигляду годинників і не тримав у домі навіть будильника. Час старий лічив за допомогою горошку, перекладаючи його з однієї каструлі в іншу. Наприклад, від сніданку до обіду треба перекласти п'ятнадцять каструль.
Дружина його розповіла, що ще змолоду його нічого не цікавило: ні робота, ні друзі, ні жінки, ні прогулянки, ні кафе. Він жодного разу не залишав міста. Тарру здивувався, чому старий прирік себе на добровільне замкнення. Той відповів, що згідно з релігією, першу половину життя людина йде в гору, а потім спускається вниз. Тут нічого не можна вдіяти, тому краще нічого не робити. Погляди старого важко було назвати послідовними, бо через хвилину він сказав, що Бога немає, бо якби Бог був, то навіщо потрібні попи. Тарру назвав старого святим, якщо вважати, що святість — це сукупність звичок.
Створив Тарру і загальний образ міста того періоду. Поняття моральності дещо змінилося у той час. Люди, усвідомивши, що їхнє життя нічого не варте, пригадали, що існують життєві радощі, і з їхнєю допомогою намагалися розігнати страх. Тому коли спадала спека, на вулицях було людно й майже весело. Але, як зазначив Тарру, сміялися тільки п'яниці, надто голосно і надто часто.
У записниках Тарру згадується бесіда, яка відбулася одного разу на квартирі доктора Ріе. Зміст її Тарру не викладає, тільки відзначає, що мала вона позитивні результати, до цього ж додає, що очі у матері Ріе карі, і зробив із цього дивний висновок, що погляд таких добрих очей завжди буде сильніший за чуму. Ця бесіда мала вирішальне значення для обох її учасників. Тарру сам попросив дозволу доктора завітати до нього додому. Ріе чекав на гостя і дивився на матір, яка, покінчивши з господарськими справами, як завжди, сиділа у столовій. Здавалося, що вона чогось чекає, і Ріе не знав, чого саме. Мати подивилася на вулицю, яку ледь освітлювали ліхтарі, і зауважила, що зимою, якщо епідемія не закінчиться до того часу, буде зовсім тоскно.