Хлопець зацікавився правосуддям, смертними вироками, стратами і в якомусь очманінні твердив собі, що батько з обов'язку не раз був присутній при вбивстві. Ще рік Тарру прожив удома, але його серце краялось. Він пішов з дому. Коли батько помер, забрав до себе матір. У вісімнадцять років він спізнав бідність. Чого тільки він не перепробував, аби заробити собі на прожиття. Хлопець почав політикувати, не було в Європі такої країни, де б він не брав участі в боротьбі проти смертної кари. Протягом довгих років Тарру вважав себе наче зачумленим, хоч усіма силами душі вірив, ніби саме з чумою і бореться. Тепер він знає, що треба робити, аби перестати бути зачумленим. Ось таким робом можна полегшити душу людям і якщо не врятувати їх, то принаймні, в гіршому разі, принести їм якнайменше зла, ба іноді навіть трохи добра. Кожен носить її, чуму, в собі, бо не існує такої людини на Світі, якої б вона не торкнулася. І тому треба безупинно стежити за собою, щоб, випадково забувшись, не дихнути в обличчя іншого і не передати йому зарази. Бо мікроб — це щось природне. Все інше: здоров'я, непідкупність – все це продукт волі, яка не повинна давати собі перепочинку. Людина чесна, яка нікого не заражає, це саме той, хто ні на мить не сміє розслабитися. Бути зачумленим вельми стомливо. Але ще стомливіше не бажати ним бути.
Після цієї розмови Ріє і Тарру пішли скупатися в морі, бо мали перепустки. Там вони відчули себе нарешті вільними від міста й чуми. Тієї ночі друзі поріднилися серцем.
Міська влада покладала надію на холодні дні, розраховуючи, що холод зупинить це просування, але чума безперешкодно пройшла крізь перші випробування зими. Відкрили ще один лазарет. Тарру, як і раніше, появлявся скрізь, і його незмінний спокій діяв на людей цілюще. Рамбер признався лікареві, що з допомогою братів охоронників йому пощастило зав'язати таємне листування з дружиною. Вряди-годи він діставав від неї звістку. Рамбер запропонував лікареві скористатися його каналами, і Ріє погодився. Вперше за довгі місяці він написав дружині, але відповідь барилася. Зате Коттар благоденствував і багатів на своїх махінаціях. А ось Гранові різдвяні свята не принесли нічого втішного. Він мріяв написати своїй Жанні листа. Коли Гран захворів, Ріє вирішив не перевозити його в лазарет. Він попросив дати йому рукопис, що лежав у шухляді. Рукопис був коротенький, усього сторінок п'ятдесят. Лікар погортав його і побачив, що кожен аркуш списаний однією й тією самою фразою, нескінченними її варіантами, переробленими і сяк і так. Суцільні місяці травні, амазонка й алеї Булонського лісу, ледь змінені, ледь перевернуті. Але наприкінці останньої сторінки було старанно виведено: "Люба моя Жанно, сьогодні Різдво…" Гран наказав спалити рукопис. Ріє послухався і кинув аркуші в грубку.
Тарру сидів біля Грана цілу ніч, надії було дуже мало. Наступного дня стало ясно, що Гран урятований. Ріє нічого не розумів у цьому воскресінні з мертвих. Протягом тижня Ріє довелося зіткнутися з чотирма подібними випадками. Наприкінці тижня Ріє і Тарру довідалися від ядушника, що в місті знову з'явилися щури. Це означало, що хвороба відступала.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Частина п'ята
Всупереч спаду хвороби, люди не поспішали радіти. Мертвих було все менше. Якщо раніше Кастелева сироватка майже не діяла, то тепер один успіх побивав другий. Лише іноді чума, відсапавшись, робила наосліп різкий стрибок і забирала трьох-чотирьох хворих. Але загалом чума відступала по всій лінії.
Протягом усього січня люди поринали то в радісне збудження, то в тугу. Саме тепер, коли статистичні дані здавалися більш ніж заспокійливими, знову було зареєстровано кілька спроб утечі. Ціни на продукти знизилися, хоч труднощі з харчами залишились ті самі. Та це було явище суто моральної ваги, так, нібито відступ чуми давався взнаки повсюди. Монахи і військові вернулися на свої місця. Наприкінці січня крива смертності так різко пішла вниз, що після консультації з медичною комісією префектура оголосила: епідемію можна вважати за припинену. Правда, в повідомленні додавалося, що місто залишиться закритим ще на два тижні.
Одного вечора Тарру, Ріє, Рамбер та інші никали з юрбою і достоту так само, як усі, відчували, як тікає з-під їхніх ніг земля. Ще довго Тарру і Ріє, звернувши з бульварів, чули у себе за плечима радісний гомін. Образ уже близької свободи був зрошений слізьми і сяяв усмішкою. Раптом Тарру побачив кота! У місті їх не бачили від самої весни. Лише Коттара засмутив відхід чуми. Коттар під усілякими вигаданими приводами унадився ходити до Ріє, аби тільки дізнатися у лікаря про прогнози щодо подальшого розвитку пошесті. Коттар боявся, що всі його відцураються.
У день оголошення заяви префектури Коттар остаточно пропав з очей. Тільки через два дні Тарру здибав його, коли той самотою блукав по вулицях. Коттар спитав, чи не зазнає змін система управління і чи будуть, наприклад, усі установи працювати, як колись. І Тарру мусив був визнати, що йому це не відомо. Коттар надіявся, що місто почне життя спочатку і зітре своє минуле, щоб почати з нуля. Тарру висловив надію, що й Коттарові справи можуть налагодитися. Та тут раптом два чиновники підійшли і спитали Коттара, чи справді він Коттар. Той круто повернув і зник. Коли перший подив минув, Тарру спитав у незнайомців, чого їм треба. Вони відповіли стримано й чемно, що їм треба навести деякі довідки, і статечно рушили в тому напрямку, де щезнув Коттар.
За кілька днів до відкриття міста доктор Ріє повернувся додому ополудні, гадаючи по дорозі, чи не прийшла нарешті на його ім'я довгождана телеграма. Мати повідомила йому, що Тарру захворів. Температура в нього була висока, і дуже боліла голова. Він сказав Ріє, що симптоми ще надто невиразні, але можливо, що це й чума. Ріє з матір'ю вирішили лишити Тарру у себе вдома. Ріє скористався сироваткою, щоб врятувати друга. Тарру мав симптоми обох різновидів. Цілу ніч Ріє сидів біля нього. зранку Ріє сказав, що опівдні буде видно, чи настане полегшення. Опівдні лихоманка сягла свого апогею. Нутряний кашель стрясав тіло хворого, він уже почав харкати кров'ю. І коли настав кінець, сльози безсилля застелили очі Ріє, і він не бачив, як Тарру раптом різко повернувся до стіни і випустив дух з глухим зойком.
Ріє ясно відчув: зараз це вже остання, безповоротна поразка, якою завершуються війни і яка перетворює навіть мир, що настав, у незцілиме страждання. Мати хвилювалася за Ріє, адже він був виснажений. Пам'ять його збереже лише кілька образів Тарру – Тарру веде машину, обидві його руки на кермі, він ладен везти його куди завгодно; або ось це дебеле, масивне тіло, нерухомо розпростерте на смертній постелі. Тепло життя і образ смерті – ось що таке знання.
І, зрозуміло, саме тому доктор Ріє, отримавши вранці телеграму, яка сповіщала про смерть дружини, сприйняв цю звістку спокійно. Жінка померла ще тиждень тому. Ріє сказав матері, що плакати не треба, що він цього чекав, але все одно це дуже важко.
Чудового лютневого ранку на світанні нарешті відчинилася міська брама, і цю подію радісно зустріли народ, газети, радіо і префектура. Влаштували свято, що тривало весь день і всю ніч. Тоді ж на вокзалах запухкали паровози, й прибулі з далеких морів кораблі вже заходили до гавані. Поїзди, які протягом дня прибували до міста, були так само перевантажені, як і ті, що вирушали з вокзалу. Рамбер не встиг навіть роздивитися на істоту, що підбігла до нього, з розмаху ткнулася лицем йому в груди. Він тримав її в своїх обіймах, пригортаючи до себе її голову, не бачачи обличчя, а лише знайомі коси; він не втирав сліз, що котилися з очей, і сам не розумів, ллються вони від нинішнього щастя чи від загнаного кудись у глиб душі болю.
Ріє йшов містом. У міру того як він просувався вперед, натовп щільнішав, гомін голосів міцнів. Люди поривалися вернутися до щастя. Ріє ішов і йшов, його штовхали, окликали, потроху він дістався до не таких людних вулиць, і враз подумав, що не так важливо, має все глузд чи не має, головне – треба знати, яку відповідь дано людській надії.
Були люди, які трималися за те незначне, що їм було відпущено, і прагнули одного: вернутися до вогнища свого кохання, і доля їх іноді винагороджувала. Звичайно, дехто блукав тепер самотою по місту, бо втратив того, кого чекав. Такі, як Рамбер, тепер знали, що існує на світі щось, до чого треба пориватися завжди і що іноді дається до рук, і це щось – людська ніжність.
Ріє, звертаючи на вулицю, де мешкали Коттар і Гран, подумав, що цілком справедливо, коли хоча б вряди-годи радість, як винагорода, приходить до тих, хто вдовольняється своєю людською долею і своєю бідною і страшною любов'ю.
Пора вже докторові Бернарові Ріє признатись, що він автор цієї хроніки. Він перебував ніби в центрі подій і тому міг найповніше відтворити те, що бачив і чув.
Викликаний свідчити з приводу одного злочину, він зумів зберегти певну стриманість, як і належиться сумлінному свідкові. Але воднораз за велінням серця він добровільно став на бік жертв і хотів бути разом з людьми, своїми співгромадянами, в єдиному, що було для всіх безперечне,— в любові, муках і вигнанні.
Намагаючись бути якнайсумліннішим свідком, він мав наводити переважно документи, записи та чутки. Якщо іноді він порушував це правило, то тільки на те, щоб зрозуміти своїх співвітчизників або щоб інші краще їх зрозуміли, щоб надати якнайточнішої форми тому, що вони майже весь час відчували невиразно.
Але був серед оранців один чоловік, за котрого не міг говорити доктор Ріє. Ішлося про того, про кого Тарру якось сказав Ріє: "Єдиний його злочин у тому, що в серці своєму він схвалив те, що вбиває дітей і дорослих. У всьому іншому я його, мабуть, розумію, але оце я мушу йому простити". І цілком справедливо, що хроніка завершується розповіддю про цього чоловіка, у котрого було сліпе серце, тобто самотнє серце.
Коли лікар завернути в провулочок, де мешкали Гран з Коттаром, його зупинив поліцейський патруль. Вони сказали, що далі не можна йти, бо якийсь божевільний стріляє у натовп.