Побачивши гостя, він сказав уривчасто: "Прошу!" і повів його у внутрішні покої. Коли Чичиков глянув скоса на Собакевича, він йому цим разом здався дуже схожим на середньої величини ведмедя. Навіть його фрак був ведмежого кольору, рукава довгі, панталони довгі, ступнями він ступав криво й косо і наступав раз у раз на чужі ноги. Колір обличчя мав вогнистий, гарячий, який буває на мідному п'ятаку. Справжнісінький ведмідь! Його навіть звали Михайлом Семеновичем. Знаючи звичку його наступати на ноги, він дуже обережно ступав своїми й давав Чичикову дорогу вперед.
Увійшовши до вітальні, Чичиков помітив, що на картинах усе грецькі полковники. Господар, бувши сам людиною здоровою й міцною, здавалось, хотів, щоб і кімнату його прикрашали теж люди міцні й здорові. Біля самого вікна висіла клітка, з якої виглядав шпак, дуже схожий теж на Собакевича. Гість і господар не встигли помовчати й двох хвилин, як ввійшла господиня, дама дуже висока в чепці зі стрічками. Увійшла вона статечно, держачи голову прямо, як пальма. Жінку звали Феодулія Іванівна. Чичиков поцілував ручку дами, яку вона майже впхнула йому в губи, причому він мав нагоду помітити, що руки були вимиті огірковим розсолом. Потім вона сіла на дивані, напнулася своєю мериносовою хусткою і вже не ворухнула більше ні оком, ні бровою, ні носом.
Майже протягом цілих п'яти хвилин усі зберігали мовчанку. Чичиков ще раз обвів оком кімнату, все у ній було міцне, незграбне до найвищої міри, і мало якусь дивну подібність з самим господарем дому. Чичиков згадав про губернатора і назвав його гарною людиною. Та Собакевич назвав губернатора розбійником. Віце-губернатора він теж вважав розбійником. Чичиков заговорив про поліцеймейстера, але зі слів Собакевича, то шахрай. "Одна там тільки і є порядна людина: прокурор; та й той, якщо сказати правду, свиня", — говорив Собакевич. Після таких слів Чичиков побачив, що про інших чиновників нема чого згадувати. Згодом усі пішли у їдальню. Невеликий стіл був накритий на чотири особи. На четверте місце з'явилась, важко сказати напевне, хто така, дама чи дівчина, родичка, домоводка, чи просто особа, що проживає в домі; щось без чепця, коло тридцяти років, в строкатій хустці.
Собакевич добре їв і говорив: "У мене не так, як у якогось Плюшкіна: 800 душ має, а живе й обідає гірше за мого пастуха!" Чичикова зацікавив цей Плюшкін. І він довідався, що то страшний скнара, який своїх людей переморив голодом. Почувши, що Плюшкін живе зовсім недалеко, Чичиков вирішив негайно до нього їхати, тільки не хотів, щоб про це знав Собакевич.
Після обіду Чичиков почав говорити про всю російську державу, перейшов до ревізії і того, що ревізькі душі, закінчивши життєве поле, числяться, одначе, до подання нового ревізького реєстру нарівні з живими... Собакевич усе слухав, нахиливши голову. Щодо головного предмету, Чичиков висловився дуже обережно: ніяк не назвав душі померлими, а тільки неіснуючими. Собакевич слухав усе і раптом запитав, чи хоче Чичиков мертвих душ. Зміркувавши, що Чичиков матиме якусь вигоду з цього, Собакевич запропонував купити душі по сто карбованців за штуку. Він почав вихваляти, що то були міцні, сильні і великі люди. Чичиков хотів зауважити, що їх уже немає, але Собакевич довго їх вихвалював. Потім він натякнув, що такі купівлі не дуже законні. Тож Чичиков мусив трохи підняти свою ціну і купив душі по два з половиною карбованці. Собакевич просив по 30, потім – по 25, а вкінці згодився на 2 з половиною. Чичиков попросив списочок селян. Собакевич охоче згодився і тут-таки власноручно взявся виписувати всіх не тільки поіменно, але навіть з означенням похвальних якостей. Чичиков змушений був дати завдаток, а собі попросив розписку. Обидва пообіцяли тримати всю справу у таємниці і попрощалися.
Коли бричка Чичикова була вже в кінці села, він підкликав до себе першого мужика, якого побачив, і спитав дорогу до Плюшкіна. Мужик не знав такого прізвища, але коли Чичиков спитав про скупердягу, що погано годує людей, мужик скрикнув: "А! латаний, латаний!" і додав іще й іменник до слова латаний, дуже вдалий, але невживаний у світській розмові, а тому ми його проминемо. Тож дізнавшись дорогу, Чичиков рушив до Плюшкіна.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ГЛАВА VI
Колись давно, в літа моєї юності, в літа мого дитинства, мені було весело під'їжджати уперше до незнайомого місця. Нічого не минала свіжа тонка увага, і, виткнувши носа з похідної повозки своєї, я дивився на все нове. Під'їжджаючи до села якогось поміщика, я з цікавістю дивився на високу вузьку дерев'яну дзвіницю або широку темну дерев'яну стару церкву. Принадливо мигтіли мені здалека білі димарі поміщицького будинку, і я чекав нетерпляче, поки розступляться по обидва боки сади…Тепер байдуже під'їжджаю до всякого незнайомого села і байдуже дивлюся на його низькопробний вигляд…
Поки Чичиков думав і в душі посміхався з прізвиська, яке приточили мужики Плюшкіну, він не помітив, як в'їхав у середину просторого села з силою-силенною хат та вулиць. Хати в селі були бідні, вікна не мали шибок. Скирти хліба на полях були темні, очевидно, вчасно не зібрані. Панський будинок виглядав старим інвалідом і був надмірно довгий. Місцями був він на один поверх, місцями на два. Стіни будинку показували місцями голу штукатурну решітку і, як видно, багато зазнали від усяких негод, дощів, вихрів та осінніх перемін. З вікон тільки двоє були відчинені, інші були заставлені віконницями або навіть забиті дошками. Сад теж був у не найкращому стані. Усе говорило, що тут колись господарство текло у великому розмірі і все виглядало нині похмуро. Нічого не помітно було, що оживляло б картину, ні відчинюваних дверей, ні людей, що звідкись виходили б, ніякого живого клопоту й турбот у домі. Біля однієї з будівель Чичиков незабаром помітив якусь постать, що почала сваритися з мужиком, який приїхав возом. Довго він не міг розпізнати, якої статі була постать: жінка чи чоловік. Одяг на ній був зовсім невиразний, схожий дуже на жіночий капот, на голові ковпак, які носять сільські дворові жінки, тільки самий голос здався йому дещо хрипким для жінки. Чичиков і постать подивилися пильно одне на одного. Здавалось, гість був для неї в дивовижу, бо вона оглянула не тільки його, а й Селіфана, і коней, починаючи з хвоста і до морди. По ключах, що висіли в неї за поясом, і з того, що вона лаяла мужика досить крутими словами, Чичиков зробив висновок, що це ключниця. "Слухай, матінко, а пан?" — спитав Чичиков. "Немає дома", — перебила ключниця, але сказала йти у кімнати.
Чичиков вступив у темні, широкі сіни, з яких війнуло холодом, як з льоху. З сіней він попав у кімнату, також темну, ледь-ледь осяяну світлом, що виходило з широкої щілини під дверима. Відчинивши ці двері, він нарешті опинився в світлі і був вражений картиною безладдя. У кутку кімнати була навалена долі купа того, що грубіше і недостойне лежати на столах. Що саме було в купі, розібрати було важко, бо було на ній багато пилу. Ніяк би не можна було сказати, що в кімнаті цій мешкала жива істота, коли б не засвідчував її перебування старий зношений ковпак, що лежав на столі. Поки Чичиков розглядав усю чудну обстановку, відчинились бокові двері і ввійшла та сама ключниця, яку зустрів він на подвір'ї. Але тут побачив він, що то був чоловік з бородою. Чичиков, надавши запитального виразу обличчю своєму, чекав нетерпляче, що хоче сказати йому ключник. Ключник теж з свого боку чекав, що хоче йому сказати Чичиков. Виявилося, що ключник і є господарем. Обличчя його було майже таке, як у багатьох худорлявих стариків, тільки підборіддя виступало дуже далеко вперед, так що він мусив щоразу закривати його хусткою, щоб не заплювати; маленькі очиці ще не погасли і бігали з-під високо порослих брів, як миші, коли, дивляться, чи не затаївся де кіт або пустун-хлопчик. Далеко прикметніше було вбрання Плюшкіна: рукави халата були дуже засмальцьовані, позаду замість двох теліпалось чотири поли, з яких клаптями лізла вата. На шиї в нього теж було пов'язане щось таке, чого не можна було розібрати: чи панчоха, чи підв'язка, чи начеревник, тільки ніяк не галстук. Словом, коли б Чичиков зустрів його, отак причепуреного, десь під церковними дверима, то, мабуть, дав би йому мідний гріш. У цього поміщика була тисяча з гаком душ, і багато добра, але йому всього здавалось мало. Не задовольняючись цим, він ходив ще кожного дня по вулицях свого села, зазирав під містки, під перекладини, і все, що тільки траплялося йому: стара підошва, баб'яча ганчірка, залізний цвях, глиняний черепок, – усе тягнув до себе й складав у ту купу, яку Чичиков помітив у кутку кімнати.
А був час, коли Плюшкін був жонатий і сім'янин, в його очах світився розум; досвідченістю і знанням світу була перейнята мова його. У домі були повідчиняні всі вікна, антресолі були зайняті квартирою вчителя-француза. На антресолях жила також вихователька двох дівчат. Сам господар з'являвся до столу в сюртуку. Але добра хазяйка померла; частина ключів, а з ними й дрібного клопоту, перейшла до нього. Плюшкін став неспокійніший і, як усі вдівці, підозріливіший і скупіший. На старшу дочку Олександру Степанівну він не міг у всьому покластися, та й мав рацію, бо Олександра Степанівна скоро втекла із штабс-ротмістром якогось кавалерійського полку, і обвінчалася з ним десь похапцем, у сільській церкві, знаючи, що батько не любить офіцерів з чудного упередження, ніби всі військові картярі й мотяги. Батько послав їй на дорогу прокляття, а переслідувати не турбувався. У домі стало ще порожніше. У власника стала помітніше виявлятися скупість. Учитель-француз був відпущений, бо синові прийшов час на службу; мадам була прогнана, бо виявилась не безгрішною у викраденні Олександри Степанівни; син вступив у полк і написав батькові вже після свого вступу, просячи грошей на обмундирування. Але отримав дулю. Нарешті, остання дочка, що залишилась з ним у домі, померла, і старик опинився сам сторожем, охоронцем і володарем своїх багатств. Самотнє життя дало ситу поживу скупості. З кожним роком спускав він з очей головні частини господарства, і дрібний погляд його звертався до папірців та пір'їнок, які він підбирав у своїй кімнаті.