Іван згадав, що дійсно бачив літеру "W" на візитній картці і тут же хотів бігти доказувати, що він все ж був правий, і вони мають справу з нечистою силою. Та гість спам'ятав його, нагадавши, що він і так уже в божевільні. Незнайомець зізнався, що він у цій лікарні теж через Понтія Пілата, про якого написав роман. Івана це дуже зацікавило. "Ви письменник?!" — вигукнув він. Гість сердито відповів, що він — майстер і витягнув шапочку з вишитою літерою "М". Таємничим тоном чоловік сказав, що цю шапочку пошила вона. Він відмовився назвати своє прізвище, та вирішив розповісти трохи про свій роман.
Він був істориком, а крім того ще й перекладачем. Майстер знав п'ять мов. Жив він самотньо, не мав родичів. Одного разу йому надзвичайно пощастило — чоловік виграв сто тисяч. Це була золота пора для нього. На ці гроші він накупив собі книжок і винайняв дві кімнатки в невеличкому будиночку в саду. Тоді покинув роботу в музеї і почав писати роман про Понтія Пілата.
Але минулою весною трапилася подія набагато краща, ніж виграш ста тисяч. Він вийшов на прогулянку і зустрів її. Вона тримала в руках жовті весняні квіти, які йому не подобалися. Та коли вона озирнулася, майстер побачив самотність в її очах. Він пішов за нею, роздумуючи, як почати розмову. Та вона перша заговорила. "Вам подобаються мої квіти?" Таке просте і наївне запитання спантеличило чоловіка. Відповідь "Ні" здивувала її. Вона усміхнулась і викинула квіти. Майстер підняв їх, але вона вихопила їх і знову кинула на землю. Кохання вискочило перед ними, "як з-під землі вискакує вбивця в провулкові", та миттєво вразило обох. Здавалося, що вони вже давно знайомі, так легко їм було спілкуватися.
З того часу вона щодня навідувалась до майстра. Вони стали зовсім нерозлучні. Її дуже зацікавив роман майстра. Незнайомка перечитувала його декілька разів. Саме вона назвала його майстром. Майстер завершив свій твір у серпні. Він здав його якомусь редактору. На запитання, чи буде цей роман надруковано, редактор пробелькотів щось про редакційну комісію і попросив прийти через два тижні. Коли цей час минув, роман майстрові віддала якась дівчина, яка повідомила, що "редакція забезпечена матеріалами на два роки вперед" і що вони не будуть публікувати його роман.
Майстер почав говорити тихіше, так що важко було щось зрозуміти. Бездомний зрозумів, що пройшло трохи часу і з'явилися статті критиків про роман. Особливо його вразила стаття Латунського, який жахливо поливав його брудом. Кохана майстра пообіцяла отруїти цього критика. Настали безрадісні дні для майстра. Роман він вже завершив, а тому тепер не знавдо чого взятися. А потім сталася дивна для майстра подія — він знайшов друга. Його звали АлозійМогарич. Цей чоловік страшенно не подобався дружині майстра (дружиною чоловік звав свою кохану), вона відчувала, що йому не можна довіряти. Та майстер поважав його. Алозій був розумною людиною, яка добре розумілася в літературі. Прочитавши роман, чоловік показав майстрові всі його помилки.
А статті ж не переставали друкуватися. Спершу він тільки посміювався, але пізніше вони стали йоьго дивувати. Виникало враження, що автори говорять не те, про що думають. А потім у майстра почалися приступи панічного страху. Він страшенно боявся темноти і спав при світлі. Його кохана переживала за здоров'я чоловіка та просила його поїхати до моря відпочити. Вона дуже хотіла залишитися з ним, але мусила йти. Вона пішла, пообіцявши прийти завтра. Майстер ліг спати. Але о другій годині ночі чоловік прокинувся. У нього знову був приступ страху. Він розпалив полум'я у печі і благав, щоб з'явилася вона. Проте вона не приходила. В паніці майстер схопив свій роман і сторінка за сторінкою почав його спалювати. В цей момент хтось тихенько пошкрябав у вікно. Вона таки прийшла. Побачивши, що сталось із романом, вона гірко заплакала. Тоді акуратно витягла з печі та поскладала все, що залишилось від твору і пов'язала стрічкою. Вона пообіцяла, що тепер назавжди залишиться з майстром, але зараз піде, щоб попрощатися з чоловіком. Запевнивши його, що вранці прийде, вона знову пішла. Це було останнє, що він від неї почув.
Майстер мусив перервати розповідь, бо з коридору долинули якісь звуки. Він вийшов на балкон, а коли через декілька хвилин повернувся, розповів, що знову привезли новенького, який благає, щоб йому повернули його голову. Чоловік продовжив свою розповідь, та тепер він говорив дуже тихо, схилившись ближче до Іванового вуха. Те що він шепотів, дуже його непокоїло, в його очах був страх.
Був січень. Вночі він дістався до дому, в якому мешкав. В його кімнаті грав патефон. Не бажаючи турбувати кохану, Майстер вирушив до клініки. Чоловік усвідомлює, що його не вилікують. Але він вважає, що тут досить таки непогано. Тепер він має ключі і може спілкуватися з сусідами. Раптом майстер схопився, згадавши, що година пізня і Бездомному треба спати. Іван попросив його розказати йому продовження роману. Чоловікові було цікаво, що ж далі сталося з Пілатом та Ієшуа. Та гість, швидко попрощавшись і подякувавши за цікаву бесіду, причинив вікно і зник.
Розділ ХІV. Слава півневі.
Знервований і цілком розгублений Римський, не дочекавшись кінця вистави, втік у свій кабінет. Знадвору долинав гамір. Директор виглянув у вікно. Картина, яку Римський там побачив, майже не здивувала його. Посеред вулиці стояла дама в самій білизні. Довкола дами було багато народу. Всі сміялися. Один чоловік скидав з себе пальто, щоб дати його жінці. Раптом регіт пролунав з іншого боку. Там він побачив ще одну жертву Фагота. Та втім вони самі були винні. Жінки стали жертвами своєї легковажності. Римський вирішив зателефонувати, щоб розповісти про події в театрі. Та раптом задзвонив телефон. Жіночий голос наполегливо йому порадив не дзвонити нікуди, бо буде гірше. Римський подивився у вікно і відчув, як його охоплює страх.
В цей момент він почув, як хтось шарудить біля його дверей. Мурашки побігли по спині фінансового директора. В замку дверей тихенько повернувся ключ. Нарешті справившись із замком, до кабінету увійшов не хто інший як адміністратор Варенуха. Римський зітхнув з полегшенням і накинувся на чоловіка із запитаннями. Варенуха розповів, Лиходєєва знайшли у трактирі. Чоловік був вже сильно п'яним і щоб розважитись посилав телеграми нібито з Ялти. Римський вирішив, що Варенуха чогось не договорює. А потім взагалі зрозумів, що той все вигадує. Тепер фінансовий директор вже не дослухався до розповіді адміністратора, а уважно придивлявся до нього. Він виявив, що щось змінилось і в зовнішності Варенухи, і в його поведінці. Щось у його вигляді дуже бентежило Римського. Раптом його погляд впав на підлогу, і він з жахом усвідомив — адміністратор не відкидає тіні. Той, що видавав себе за Варенуху, прослідкувавши за поглядом фінансового директора, зрозумів, що він про все догадався. Чоловік швиденько причинив двері. Римський відступив до вікна, та раптом у вікні з'явилась гола руда жінка. Видовженою рукою вона відчинила вікно. До кімнати увірвався холод і запах льоху. Фінансовий директор помітив на тілі жінки трупні плями і усвідомив, що більше з цього кабінету не вийде. Чоловік вже приготувався до смерті, та раптом почувся крик півня, жінка зупинилась. Крик повторився. Коли півень прокричав втретє, вона різко розвернулась і швидко полетіла геть, за нею помчав і Варенуха.
Посивілий Римський кулею вилетів із кабінету. Аж на вулиці він нарешті трохи отямився. Сівши у таксі, він вирушив до вокзалу. Там пообіцяв чималі гроші, щоб встигнути на кур'єрський до Ленінграду. Через декілька хвилин кур'єрський зник у темряві. З ним разом зник і фінансовий директор.
Розділ ХV. Сон Никанора Івановича.
Звичайно неважко було здогадатися, що новенький у психіатричній лікарні, який белькотів про рублі у вентиляції, які стали доларами, був не хто інший як Никанор Іванович Босий. Голова не одразу потрапив у клініку, перед цим він побував в якомусь іншому місці. Він погано пам'ятав про це інше місце. Там відбулася дивна розмова. Чоловік підтвердив, що його звуть Никанор Іванович Босий, проте категорично заперечив, що він голова. "Який же я, к лихій годині, голова... я відразу мусив би зметикувати, що він нечиста сила..," — бідкався чоловік. Він розповів, що валюта — це витівки Фагота, а сам Фагот — сатана. Тут всі зрозуміли, що з ним нема про що говорити. Чоловіка завезли у психіатричну лікарню. В клініці йому вкололи заспокійливе і зараз він тихо спав.
Йому снився якийсь дивний сон. Спершу чоловік побачив, як його урочисто підвели до якихось дверей і лагідно запропонували здати валюту. Тоді він опинився у театрі, де оголосили його виступ. На сцені йому знову запропонували здати валюту. Чоловік заприсягнувся, що ніякої валюти у нього немає, залу це не сподобалося. Йому нагадали про чотириста доларів, знайдених у нього в квартирі. Хоч як він запевнював, що долари йому підкинули, та ніхто в це не повірив. Сказавши, що номер не вдався, Босого відправили на місце.
На сцену запросили іншого валютника — Сергія Гарардовича Дунчиля. Він також відмовився здавати валюту, сказавши, що у нього її немає. Дружина Дунчиля також запевнила, що її чоловік вже все здав. Тоді на сцені з'явилася коханка Дунчиля, у якої він переховував валюту. В руках у жінки була золота таця, на якій лежали гроші і дорогоцінності. Дунчиля вирішили відправити додому, щоб його жінка сама влаштувала для нього пекло. Сказали, що гіршу кару вони не придумають.
Тоді на сцену вийшов Сава Куролесов, який читав уривки із "Скупого лицаря" Пушкіна. Никанор Іванович досі не був знайомий з поезією Пушкіна, проте самого поета таки добрезнав. Щодня він вигукував такі фрази як "А за квартиру Пушкін плататиме?" чи "Нафту, виходить, Пушкін купуватиме?"
Коли Куролесов пішов, на сцену вийшов чоловік, який виявив бажання у всьому зізнатися. Канавкін Микола заявив, що він має тисячу доларів у погребі тітки. Трохи порозмовлявши, Канавкіна відпустили. Більше охочих здати валюту не виявилося. Тоді в залі спалахнуло яскраве світло і з усіх дверей повиходили кухарі. Вони пропонували всім суп і вимагали валюту. Крізь сон Никанор Іванович крикнув, що в нього нема валюти і прокинувся від лагідного голосу фельдшерки.