Виявилося, що він надіслав записку братам Марселю й Луї з відмовою від утечі ще до розмови з Ріє, це був його вибір.
Нову сироватку Кастеля випробували тільки наприкінці жовтня. Вона була останньою надією доктора Ріє. Тоді ж занедужав син слідчого Оттона, який одразу ж викликав лікаря. Всю родину відправили на карантин (карантинні табори було облаштовано в готелі і на міському стадіоні). Хлопчика відвезли в допоміжний лазарет, і після двадцятигодинної боротьби Ріє зрозумів, що випадок безнадійний. Дитині зробили крапельне вливання, і на ранок усі зібралися біля хлопчика, аби подивитись, чи є якісь позитивні наслідки. Крім Ріє і Тарру, прийшов отець Панлю, який також працював у санітарній дружині, Кастель та Гран, прийшов і Рамбер. Хлопчик нерухомо лежав під ковдрою, судомно зціпивши зуби, його обличчя було спотворене болем. Він задихав частіше, його почали бити конвульсії. Поборовшись трохи довше, ніж звичайні хворі, у страшних муках хлопчик помер. Ріє рвучко вискочив на подвір'я, де вмостився на лаві. Отець Панлю був одним із перших у санітарній дружині, бачив він багато, та після цього ранку і в ньому щось надломилося. Ріє у розпачі з докором сказав священику: "У цього ж, сподіваюсь, не було гріхів — ви самі це прекрасно знаєте!" Панлю сказав, що смерть дитини й справді не може не викликати протесту, але "може, ми маємо любити те, чого не можемо пояснити розумом". Він написав тоді трактат про те, чи повинен священик звертатися до лікаря. Другу проповідь він проголосив одного вітряного дня. Ряди слухачів значно порідішали: через хворобу, через те, що подібні проповіді втратили принаду "новизни", через велику кількість забобонів та прикмет, які в чомусь заступили оранцям релігію. Проголошуючи цю проповідь, отець Панлю говорив вже не "ви", а "ми". В середині своєї промови проповідник сказав: "Братове мої, настав час. Або треба у все вірити, або все відкинути... А хто серед нас посміє відкинути все?.." Закінчив свою проповідь отець Панлю такими словами: "Братове мої, любов до Бога — трудна любов. Вона вимагає цілковитого самозречення, зневаги до своєї особи, смирення. Але тільки Він один може змити жах страждання й загибелі дітей, бо людина не годна цього розуміти, вона може тільки бажати цього. Ось така наука, яку я хотів засвоїти разом з вами. Така віра, жорстока в очах людей і єдино цінна в очах Всевишнього, до якого ми й повинні наблизитись..." За кілька днів отець Панлю мав змінити помешкання і перебратися до однієї бабусі, ревної богомолки, пошану своєї господині він втратив чи не під час першої їхньої розмови, коли він був не надто люб'язний через утому. Отець Панлю був справді зморений і незабаром відчув хвилі лихоманки, яка розливалася по всьому тілу. Наступного ранку стара пані, здивувавшись, що отець Панлю не виходить до сніданку, зайшла до нього й побачила, що він тяжко хворий. Та на її пропозицію викликати лікаря він відповів відмовою: це, за його ж словами, суперечило його принципам. Вона заходила до нього кожні дві години і, нарешті, дістала відповідь, що лікаря він бачити все ще не хоче, але хай його відправлять до лазарету згідно з відповідними приписами. Доктор Ріє, оглядаючи пізніше хворого, був здивований: у нього не було всіх симптомів чуми. Тим часом отець Панлю підкорився всім процедурам і лежав, не випускаючи з рук розп'яття. Назавтра санітари знайшли його мертвим, а в картці написали: "Випадок сумнівний".
Того року день усіх святих пройшов зовсім не так, як звичайно. Може, то через погоду. Несподівано настала осіння прохолода, на вулицях з'явилася плащі. І якщо раніше в цей день люди мовчки рушали туди, де поховано їхніх близьких, несучи в руках квіти, то цього року ніхто не бажав думати про мертвих, про них і про смерть і так думали забагато. У печі крематорію палахкотів феєрверк чуми, але крива смертності стабілізувалась, досягши, за словами доктора Рішара, "стелі". Префектуру охопив оптимізм, але коли ця сама чума забрала самого доктора Рішара, оптимізм змінився на справжній песимізм, утім, обидва були безпідставні. Кастель ще старанніше готував свою сироватку. Легенева чума почала швидко ширитися, але випадки бубонної порідшали. З харчами ставало дедалі сутужніше, бідні родини жили у скруті, тоді як багатим не бракувало майже нічого. Бідняки, пухнучи з голоду, мріяли про сусідні села, де хліб не такий дорогий. На стінах почало з'являтися гасло "Хліба або волі". Газети, за наказом згори, діяли в дусі неймовірного оптимізму, говорячи про спокій і витримку.
Окремим прикладом "спокою та витримки" був табір для ізольованих на карантин, який розташувався на міському стадіоні. Однієї неділі Тарру, Рамбер та колишній футболіст Гонсалес пішли відвідати карантин. Гонсалес, той самий, який допомагав Рамберові у його намірі втекти, взяв на себе нагляд з вартою біля воріт табору. Зайшовши на стадіон, друзі побачили, що трибуни повні, а на полі стоїть кілька сотень червоних шатрів, в яких можна розгледіти ноші та клунки з пожитками. Люди сиділи на трибунах мляво і мовчки. Щовечора вони мали розходитись по своїх шатрах, а вдень нічого не робили. З часом вони навіть припинили розмовляти. Там Тарру із Рамбером зустріли і пана Оттона, який перебував на карантині. "Сподіваюся, що Філіп не дуже мучився", — сказав він, вперше називаючи сина на ім'я, і Тарру відзначив, що зміни в цьому чоловікові відбулися беззаперечні. "Правда, правда, відповів Тарру, — він зовсім не мучився".
Якось одного вечора Тарру вирішив відкрити свою душу Ріє. Вони разом навідували старого ядушника, а на терасі над його помешканням і сталася та розмова, "...для простоти почнімо, Ріє, з того, що я вже пережив чуму ще до того, як потрапив до вашого міста в розпал епідемії. І мені завжди хотілося вирватись. Замолоду я жив з думкою про свою безневинність, тобто без будь-яких думок. Але одного дня я почав замислюватись. Треба сказати, що бідності я не знав, бо мій батько був помічником прокурора, тобто посідав неабияке становище, проте їм не величався. Мати моя була проста і скромна, я її любив і люблю, та волію про неї мовчати. Батько зі мною панькався, любив мене. Людина він був не надто своєрідна, прожив життя не як святий і лихим теж не був, тримався середини. Одначе він мав одне дивацтво: він знав чи не напам'ять великий залізничний довідник Текса. Сам він не подорожував, та міг назвати будь-який маршрут. Своїми знаннями він вельми пишався. Прямого впливу на моє становлення батько не мав, найбільше — він дав мені остаточний поштовх. Коли мені було сімнадцять, батько покликав мене в суд послухати його. Він сподівався, що ця церемонія заохотить мене стати на його стезю. Мені й самому було цікаво побачити його в іншій ролі. Одначе з того дня моя пам'ять утримала лише один образ — образ підсудного. Він скидався на сполоханого сича, я відчував лише одне: хочуть вбити живу людину. І я зрозумів, що батько ім'ям суспільства вимагає смерті цього чоловіка. Від того дня я не міг бачити без дрожу огиди Тексового довідника. Я прожив удома ще майже рік, але серце моє краялося. Коли батькові треба було бути присутнім при "останніх хвилинах злочинця", він вставав раніше. Одного вечора він попросив у матері будильник, всю ніч я очей не склепив, а назавтра пішов з дому. Він розшукував мене, і ми навіть зустрілись, але розуміння не дійшли. Я ходив навідувати матір, тоді зустрічався і з ним. І це його, здавалось, влаштовувало. Коли батько помер, я перевіз матір до себе, і вона й досі жила б зі мною, коли б теж не померла. Тоді, у вісімнадцять років, вирісши в достатку, я спізнав бідність. Єдине, чим я цікавився, були смертні вироки. Я думав про те, що наше суспільство ґрунтується на вбивствах, і не було в Європі такої країни, де я б не брав участі в боротьбі. Одного разу в Угорщині я побачив, як розстрілюють людину, відтоді я почав погано спати. Ось тоді я зрозумів, що сам як був, так і зостався зачумленим, що хай не безпосередньо, та я і сам засудив на смерть тисячі людей, схвалюючи дії і принципи, які потягнуть їх за собою. Проте я заперечував, що головні зачумлені — це ті, що напинають на себе червоні мантії. Відтоді я не змінився. Уже давно мені соромно. І в цьому світі годі кроку ступити, не ризикуючи заподіяти комусь смерть. Ось чому я вирішив відкинути все, що хоча б віддалено, з добрих чи лихих намірів, виправдовує вбивство. Ця чума не принесла мені нічого нового, крім розуміння, що треба боротися з нею пліч-о-пліч з вами. Я поклав собі у всіх випадках ставати на бік жертв, аби хоч якось обмежити розмах лиха. Опинившись серед жертв, я можу спробувати намацати шлях до третьої категорії, тобто до миру". Тарру замовк, і на терасі запала мовчанка. "Тепер я знаю тільки одну конкретну проблему: чи можна стати святим без Бога", — трохи пізніше сказав Тарру. Ще поговоривши, друзі вирішили на знак зміцнення своєї дружби піти скупатися в морі, бо перепустки вони мали. На узбережжі Ріє спізнав якесь тривожне щастя і побачив схоже почуття й на обличчі свого друга. З того дня серцем вони поріднились.
Чума цілий грудень палала в грудях співгромадян. Пан Оттон, ледь вийшовши з карантину, збирався взяти відпустку і повернутись туди як доброволець. "По-перше, в мене буде заняття. А по-друге, можливо, мої слова здадуться вам дурними, але там я буду менше відчувати розлуку з моїм хлопчиком", — говорив слідчий, і в його твердому й безвиразному погляді раптом виникала ніжність. Тарру тими днями, як завжди, з'являвся усюди, і його спокій діяв і на інших заспокійливо. Рамберові пощастило налагодити листування зі своєю дружиною. Коттар благоденствував і багатів на своїх махінаціях.
Напередодні Різдва Гран не прийшов у призначений час, тож його вирішено було шукати. За якийсь час Ріє примітив Грана. Він стояв, притиснувшись до вітрини з дерев'яними іграшками, а по обличчю його текли сльози. Ріє здогадався про причину тих сліз, і до його горла теж підступили ридання. Лікар подумав, що наш світ без любові — мертвий світ. Гран думав про свою Жанну. Коли лікар відвів Грана додому і вклав у ліжко, легені йому заклало. За ним доглядали Тарру і сам Ріє, проте за короткий час хвороба дуже просунулась.