СОБАКА І ЙОГО ГОСПОДАР
На світі була людська істота, яку Квазімодо любив так само, а може, й більше, ніж Собор – це був Клод Фролло. Воно й цілком зрозуміло. Клод Фролло дав йому притулок, усиновив, вигодував, виховав. Малою дитиною Квазімодо, тулячись до ніг Клода Фролло, шукав захисту, коли його переслідували собаки й діти. Клод Фролло навчив його говорити, читати, писати. Коли нещасний дзвонар оглух, між ним і Клодом Фролло встановилася таємнича мова знаків, зрозуміла тільки їм.
V. ПРОДОВЖЕННЯ РОЗДІЛУ ПРО КЛОДА ФРОЛЛО
У 1482 році Квазімодо було близько двадцяти років, Клодові Фролло – близько тридцяти шести; перший змужнів, другий постарів. Клод Фролло був суворий, поважний, похмурий священник, пастир душ. Він не залишив ні своєї науки, ні виховання молодшого брата. Малий Жеан Фролло не розвинувся в тому напрямку, що визначив для нього Клод. Молодший брат випускав буйні та пишні паростки тільки в напрямі ледарства, неуцтва й гульні. Це було справжнє чортеня, завжди невгамовне і водночас надзвичайно втішне й дотепне, яке часто примушувало Клода насуплювати брови, але іноді викликало в нього й усмішку. Клод віддав його до колежу Торші, в якому сам провів свої дитячі роки.
Підкоривши собі усі університетські знання, Клод почав підкопуватись далі, глибше і сів за таємничий стіл алхіміків, астрологів та герметиків. Люди почали базікати про архідиякона, його дослідження, розкопки, пошук філософського каменя. У соборі він мав малюсіньку потайну келію. Архідиякон аж ніяк не користувався доброю славою. Народ вважав Квазімодо дияволом, а Клода Фролло чаклуном.
Архідиякон завжди уникав жінок, а тепер на самий тільки шелест шовкової спідниці опускав каптур на очі. Люди стали помічати, що в нього посилилась огида до циганок і вуличних танцівниць. Він клопотав перед єпископом про видання особливого указу, за яким циганкам було б суворо заборонено танцювати та бити в тамбурин на Соборному майдані.
VI. НЕПОПУЛЯРНІСТЬ
Частенько Клод і Квазімодо виходили разом і йшли вулицями кварталу Собору Паризької богоматері. Услід їм летіли зле слівце, глузлива пісенька, образливе зауваження. Найчастіше образи не доходили ні до священника, ні до дзвонаря. Для того, щоб почути такі люб'язності, Квазімодо був надто глухий, а Клод надто заглиблений у свої думки.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
КНИГА П'ЯТА
I. ABBAS BEATI MARTINI (Абат Мартіна Блаженного (лат.))
Одного вечора Клод повернувся після відправи до своєї чернечої келії в монастирі Собору. Архідиякон сів перед великою скринею, наповненою манускриптами. Він почав переглядати книжку, але хтось постукав у двері. До нього завітав Жак Котьє – медик короля. З Жаком прийшов незнайомець. Клод привітав гостей, але в люб'язностях дом Клода на адресу Жака Котьє відчувалося дошкульне й приховане глузування. Жак сказав Клоду, що привів його колегу, який бажає познайомитися. Незнайомець був літній чоловік років шістдесяти, середній на зріст, досить хворобливий і старезний на вигляд. Чоловік сказав, що він провінціальний дворянин і звуть його кум Туранжо. Архідиякон відчув, що перед ним якась владна й значна особа. Насправді, це був сам король. Кум Туранжо говорив, що дуже хворий і хоче попросити медичної поради. Клод заявив, що заперечує медиків, що не вірить в медицину і в астрологію, а вірить тільки в Бога. Та коли гість спитав, що він вважає справжнім і незаперечним, архідиякон відповів, що алхімію, бо уміти робити золото, це – бути рівним богові. І коли б він зробив його, то короля Франції звали б Клодом, а не Людовіком. Гість поросив посвятити і його в таємниці цієї науки. Клод не міг цього зробити, бо вважав, що потрібно надто багато часу. Однак він запросив гостя приходити сюди і пообіцяв навчити читати написи на різних пам'ятках архітектури, насамперед, на Соборі. Потім Клод показав друковану книжку і загадково промовив: "На жаль, великі речі знищуються малими; один-однісінький зуб кришить цілу товщу".
Монастирський дзвін подав сигнал гасити вогонь. Настав час, коли жодна стороння людина не могла залишатися на території монастиря. Гості зібралися йти. Кум Туранжо сказав, що відчуває до Клода особливу пошану, і запросив його на завтра до палацу Турнель. Архідиякон повернувся до своєї келії зовсім приголомшений, зрозумівши нарешті, хто такий кум Туранжо. Люди казали, що відтоді архідиякон мав часті розмови з Людовіком XI, коли їх величність прибували до Парижа.
I. ЦЕ ВБ'Є ТЕ
За словами Клода Фролло: "Це вб'є те. Книга вб'є будівлю" крилася подвійна думка. Насамперед це була думка священника: страх духовної особи перед новою силою – друкарством. Був це так само філософський погляд не тільки священника, а й ученого і митця. Це було передчуття, що людська думка, змінюючи форму, одночасно змінить і засіб її виразу, що панівна ідея кожного покоління вже увічниться іншими засобами, за допомогою іншої матерії, що кам'яна книга, така міцна й довговічна, поступиться місцем ще міцнішій, ще довговічнішій книзі з паперу. З цього погляду неясний вислів архідиякона мав ще й друге значення – тобто, що одне мистецтво поступиться місцем іншому. Він означав: "Друкарство вб'є архітектуру".
Загальний висновок такий: до п'ятнадцятого століття архітектура була головним літописом людства; за цей час у світі не виникало жодної більш-менш складної ідеї, яка б не була відображена в будівлі. Винайдення друку – найбільша історична подія. У вигляді друкованого слова думка стає довговічною, як ще ніколи досі, стає крилатою, невловимою, непереможною. Це новий спосіб вислову думок, він найпростіший, найзручніший, найдоступніший для всіх. Думка для свого втілення в будівлі вимагала залучення в дію чотирьох чи п'яти інших мистецтв, тонни золота, гори каміння, лісу, крокв, армії робітників. То чи ж можна дивуватися, що людський розум відмовився від архітектури заради друку?
У п'ятнадцятому столітті друковане слово ще надто слабке, але починаючи з шістнадцятого століття, занепад сил в архітектурі цілком очевидний. Вона перестає бути головним засобом висловлення суспільних ідей і в жалюгідний спосіб перетворюється на класицизм. З тієї хвилини, як архітектура стає лише мистецтвом, вона перестає бути мистецтвом всеосяжним. Різьблення стає скульптурою, іконопис – живописом, церковний спів – музикою. Отож, коли остаточно зайшло сонце середніх віків, коли готичний геній назавжди згас на горизонті мистецтва, архітектура все більше тьмяніє, блідне. Друкована книга – той шашіль, що точить будівлю, смокче її й гризе.
Людство має дві книги, два літописи, два заповіти – архітектуру й друкарство, біблію кам'яну й біблію паперову. Друкарство – це теж споруда, яка зростає і лине вгору, у ній – обітований притулок для думки на випадок нового всесвітнього потопу, нового нашестя варварів. Це друга Вавілонська башта роду людського.
КНИГА ШОСТА
І. БЕЗСТОРОННІЙ ПОГЛЯД НА СТАРОВИННУ МАГІСТРАТУРУ
Надзвичайно щасливою людиною був року божого 1482-го шляхетний Робер д'Естутвіль, який уже багато років працював на посаді паризького прево. Надзвичайно солодким і приємним було його життя, платня теж була добра. Він міг роз'їжджати верхи по місту в супроводі цілого почту общинних старост і квартальних наглядачів. Він мав зверхність над судовими старшинами, членами суду Шатле, комісарами шістнадцятьох кварталів, тюремником Шатле та багатьма іншими. Робер мав право вершити правосуддя у найважливіших справах, право колесувати, вішати й четвертувати.
Робер прокинувся ранком 7 січня 1482 року в дуже похмурому настрої, бо це був день після свята. Сьогодні він мав засідати у Великому Шатле. Тим часом засідання розпочалося без нього. Його роботу виконував метр Флоріан Барбедьєн, аудитор Шатле, помічник пана прево. Поруч писав протоколіст. Також у залі була юрба людей і судові слуги. Аудитор Флоріан був глухий, та це не перешкоджало йому.
Школяр Жеан Фролло зі своїм другом Робеном Пуспеном теж були тут. У залу ввели учорашнього папу блазнів, Квазімодо. Горбань був скручений, зв'язаний, у путах і кайданах, під посиленою охороною. Його єдине око час од часу кидало гнівний похмурий погляд на пута, що його сковували.
Метр Флоріан прочитав сторінки позову до Квазімодо, а потім почав допит. Спершу він спитав ім'я підсудного. Але тут виник казус, не передбачений законом, – глухий мав допитувати глухого. Квазімодо, якого ніхто не попередив про те, що до нього звертаються із запитанням, пильно дивився на суддю й не відповідав. Глухий суддя, якого ніхто не попередив про глухоту підсудного, подумав, що той відповів, і запитав про його вік. Квазімодо не відповів і на це запитання. Суддя, впевнений, що дістав відповідь, запитав про звання Квазімодо. Усе та сама мовчанка. Коли суддя запитав протоколіста, чи записали всі попередні відповіді обвинуваченого, вибухнув регіт.
Метр Флоріан, не менш здивований, ніж Квазімодо, обурено накинувся на нього, сказав, що підсудний заслуговує шибениці. Квазімодо зберігав усю серйозність, бо він нічого не розумів з усього, що відбувалося. Раптом у зал зайшов сам пан прево. Флоріан почав вимагати для підсудного кари за тяжку й нечувану образу правосуддя. Робер д'Естутвіль жестом закликав Квазімодо до уваги і спитав, за що його судять. Квазімодо подумав, що прево питає, як його ім'я, і відповів. Відповідь так мало пов'язувалась із запитанням, що в залі знову вибухнув регіт. Робер подумав, що з нього глузують, і закричав з люті. Квазімодо продовжував "відповідати": про своє звання, вік. Закінчилося тим, що Квазімодо повинні були відшмагати, покрутити годину на колесі, а також він мав заплатити штраф.
У ту мить, коли Флоріан Барбедьєн читав вирок перед тим, як його підписати, протоколіст сказав йому, що Квазімодо глухий. Флоріан був настільки глухий, що не почув нічого і сказав: "А, он що, це інша справа. Я цього не знав. У такому разі додайте йому ще одну годину біля ганебного стовпа".
II. ЩУРЯЧА НОРА
На Гревському майдані знаходилася відома Роландова башта, у якій колись сиділа дівчина, яка була в жалобі по своєму батькові, який загинув під час хрестових походів. Дівчина була замурована і бачила світ лише через віконце.