Той будинок тепер став його домівкою. Бруно знав, що йому можна багато з чого радіти, а найбільше з того, що мати й батько були тепер майже весь час веселі, бо матері не доводилося пити так багато своїх лікувальних хересів або пополудні залягати в сон. Можна було також відзначити той факт, що лейтенанта Котлера кудись перевели з Геть-Звідси, й він не крутився поблизу, весь час сердячи й дратуючи Бруно.
Одного дня Бруно сказав Шмулеві, що їхня дружба дуже дивна, адже вони ніколи не гралися. Шмуль говорив, що вони гратимуться, якщо його звідси колись випустять.
Якось Бруно зважився на дуже незвичайний крок. Він вирішив поговорити з Безнадійним Випадком. Кімната Гретель істотно змінилася, відколи він там востаннє був. По-перше, не було на видноті жодної ляльки. Вона повісила на стіну кілька мап Європи, які їй подарував батько, й щодня приколювала до них кнопки й постійно переставляла їх, після того як читала денну газету. Сестра пояснила братові, що це місце називається не Геть-Звідси, а огорожа тут стоїть не для того, щоб вони туди не заходили. Вона має перешкодити їм виходити звідти. Тому, що євреїв треба тримати разом. "Якщо ми не євреї, то хто ми тоді такі?" — спитав Бруно. Сестра відповіла, що вони їхня протилежність. Та розмова перервалася, бо Гретель знайшла у своєму волоссі воші.
З'ясувалося, що обоє, Гретель і Бруно, мали воші у волоссі, й голову Гретель намастили спеціальним шампунем, який жахливо смердів. Бруно також намастили шампунем, але потім батько вирішив, що буде краще намастити його на голу голову, дістав бритву й зголив волосся сина, від чого малий заплакав. Поголена голова здавалася тепер спотвореною, а очі були надто великі для його обличчя. Коли Бруно побачив себе в дзеркалі, він не міг не помітити, яким схожим на Шмуля тепер став, і подумав, що, певно, усі люди по той бік загорожі мають воші, й тому голови в них усіх теж поголені.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
МАТИ ДОМАГАЄТЬСЯ СВОГО
Протягом кількох наступних тижнів матері, здається, усе більше не подобалося життя в Геть-Звідси, й Бруно дуже добре розумів причину. Мати не мала нікого, з ким могла б погомоніти, а лейтенанта Котлера перевели кудись-інде. Якось Бруно почув, як мати говорила батькові, що тут жахливо, що їй з дітьми треба повернутися до Берліну. Бруно почув достатньо, аби зрозуміти, що є шанс повернутися. Та тепер хлопцеві цього не хотілося. Він уже не мав нічого проти гера Ліста, набагато більше подружився з Марією, аніж у Берліні, а надвечірні розмови зі Шмулем наповнювали його радістю.
Та протягом кількох тижнів нічого не сталося. Мати часто лягала спати, ковтала багато лікувальних хересів. Гретель залишалася у своїй кімнаті, зосередивши увагу на різних мапах, які понаклеювала на стіни. Годинами вона читала газети, а потім потроху переставляла кнопки. (Гер Ліст був дуже задоволений цією її діяльністю).
Потім одного дня батько покликав Бруно й Гретель до свого кабінету й спитав, чи не хотіли б вони разом з матір'ю повернутися до Берліну. Бруно сказав, що хоче, щоб вони були разом, усі четверо. Коли батько сказав, що дітям тут надто самотньо, Бруно, не обдумавши свої слова, сказав, що тут є сотні дітей, але вони перебувають на протилежному боці загорожі. Батько й Гретель пильно подивилися на Бруно. Батько почав допитувати його, і хлопець лише сказав, що бачив крізь своє вікно дітей і смугастих піжамах. Після цієї розмови батько остаточно вирішив, що дружині і дітям пора повертатися в Берлін.
І так було ухвалено рішення. Батько й мати послали розпорядження, що в будинку має бути прибрано. Протягом тижня матір, Бруно і Гретель мали поїхати. Бруно виявив, що він не мріє про це повернення так, як йому хотілося б, і він зі страхом думав, як він повідомить Шмулю цю новину.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
ЯК У БРУНО ВИНИКЛА ДУМКА ПРО ОСТАННЮ ПРИГОДУ
Наступного дня Шмуль не прийшов до загорожі. Не з'явився він і наступного дня. Коли на третій день Бруно прийшов туди, Шмуль нарешті з'явився. Друг здавався навіть нещаснішим, ніж звичайно. Він розповів, що зник його тато: у понеділок він пішов на роботу з кількома іншими чоловіками, й жоден із них не повернувся. Бруно запропонував допомогу свого батька, але Шмуль не вважав це хорошою ідеєю. А потім Бруно повідомив, що в суботу назавжди повертається в Берлін. Завтра мав бути останній день, коли вони зустрінуться. Бруно хотів ще погратися зі Шмулем і зрозуміти, яке життя за огорожею. Шмуль просунув руку під загорожею й підняв її трохи, так, щоб малий хлопець, приблизно такий завбільшки як Бруно, міг би пролізти під нею.
Бруно осяяла блискуча думка. Зараз він був лисий, а якщо мав би смугасту піжаму, то за огорожею його б ніхто не впізнав і не покарав. Це була б їхня остання пригода. Шмуль знав місце, де міг дістати піжаму. До того ж, Бруно міг допомогти йому пошукати тата. Обидва хлопчики повернулися додому цього полудня в пречудовому настрої. Бруно уявляв собі попереду велику пригоду й можливість нарешті побачити, щó відбувається по той бік загорожі, а Шмуль отримав надію, що хтось допоможе йому в пошуках тата.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
ЩО СТАЛОСЯ НАСТУПНОГО ДНЯ
Наступного дня Бруно взув черевики та свій важкий плащик, зачекав, поки небо прояснилося від дощу, й пішов із дому. Шмуль уже чекав. Він приніс піжамні штани, піжамну куртку та смугасту шапочку. Одяг не здавався особливо чистим, але був маскувальним, а Бруно знав, що справжні дослідники неодмінно перевдягалися, щоб їх ніхто не впізнав. Знайти Шмулевого тата було в його свідомості зовсім не так важливо, як дослідити світ по той бік загорожі. Бруно перевдягнувся, а свій одяг поклав під огорожею. Хлопець мусив скинути свої важкі черевики та грузнути босими ногами у болоті. Потім він переліз під огорожею, вимастивши брудом геть увесь свій смугастий піжамний костюм.
Бруно хотів обняти Шмуля. Шмуль також поривався обняти Бруно, проте вони не обнялися, а натомість пішли геть від загорожі. Вони швидко дійшли до місця призначення. Бруно здивовано дивився на все. Досі він думав, що всі хатини тут населені щасливими родинами. Він думав, що хлопці й дівчата, які тут жили, збираються групами, граються. Але люди тут здавалися неймовірно сумними, були жахливо худими, з поголеними головами. Солдати кричали на людей і знущалися. Бруно сказав Шмулеві, що йому хочеться додому. Шмуль нагадав, що вони повинні шукати його тата. Бруно дотримав свого слова, й обидва хлопчики згаяли півтори години, ходячи по табору й шукаючи якісь докази.
Згодом Бруно вирішив повертатися. Вони не знайшли тата, але Шмулеві було приємно, що друг побачив, як йому живеться. Раптом солдати оточили територію табору, ту саму, на якій тепер перебували Бруно та Шмуль. Їх примусили марширувати. Всіх людей у смугастих піжамах у цій частині табору солдати зігнали докупи, Бруно зі Шмулем сховалися в центрі, де їх було не видно. Гурт десь зі ста осіб почав повільно марширувати. Почався дощ, Бруно на мить заплющився й відчув, що вже геть мокрий. Він сказав Шмулю, що мусить повертатися, бо підхопить нежить. Та щойно він це сказав, ноги пронесли його вгору сходами, бо їх усіх заштовхнули до довгої кімнати, напрочуд теплої й дуже надійно збудованої.
Шмуль притиснувся дуже близько до Бруно й подивився на нього переляканим поглядом. Бруно сказав, що йому шкода, що вони не знайшли Шмулевого тата. А тоді Бруно сказав, що Шмуль – його найкращий друг. Шмуль, певно, розкрив рота, аби сказати щось у відповідь, але Бруно так і не почув його слів, бо в цю мить пролунало одностайне гучне зітхання людей, які заповнили кімнату, коли вхідні двері несподівано зачинилися й гучне металічне клацання пролунало зовні. Бруно підняв брову, неспроможний зрозуміти, щó відбувається, але подумав, що це пов'язано з намаганням не пропустити в кімнату дощ і вберегти людей від застуди. А тоді в кімнаті стало зовсім поночі, й усупереч хаосу, який розпочався, Бруно виявив, що досі тримає у своїй руці руку Шмуля, й ніщо у світі його не примусить її випустити.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
ОСТАННІЙ
Більше ніхто й нічого не чув про Бруно після цього. Через кілька днів після того як солдати пильно обшукали дім, а тоді поширили свої пошуки на ближні містечка та села, показуючи всім фотографію маленького хлопчика, один із них натрапив на купу одягу та черевики, що їх Бруно залишив під загорожею. Батько так і не зміг зрозуміти, що сталося з його сином. Виникало враження, що він просто зник із лиця землі, залишивши після себе свій одяг.
Мати не повернулася до Берліна. Вона залишалася в Геть-Звідси протягом кількох місяців, чекаючи звісток від Бруно, аж поки одного дня, геть несподівано, подумала, що він міг повернутися додому сам-один, тож негайно виїхала до їхнього колишнього будинку. Гретель повернулася до Берліна з матір'ю й багато годин сиділа у своїй кімнаті, плачучи, бо їй дуже не вистачало Бруно.
Батько залишався в Геть-Звідси ще цілий рік і заслужив ненависть своїх солдатів, яких безжально ганяв. Одного дня він сформулював теорію, щó саме могло статися, і пішов до того місця в загорожі, де рік тому було знайдено купку одягу. Він відкрив, що нижня дротина колючої загорожі не була тут належно прикріплена до ґрунту, що коли її підняти, то невеличка особа (така, як малий хлопчик) могла під нею пролізти. Потім він подивився вдалину й продовжив свої міркування логічно, крок за кроком, і коли він їх завершив, то ноги відмовилися тримати його.
Через кілька місяців після цього до Геть-Звідси прийшли інші солдати, й батькові Бруно було наказано піти з ними, й він пішов, не нарікаючи й майже з радістю, бо йому тепер було байдужісінько, щó з ним станеться далі.
І це кінець розповіді про Бруно та про його родину. Звичайно, усе це сталося дуже давно й ніщо подібне більше не станеться.
Не в наші дні й не в нашу історичну добу.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу