А ще вона зізналася, що зможе покохати лише того, хто її захистить.
Гренгуар дізнався, що Есмеральда не знає своїх батьків, до Франції приїхала зовсім маленькою, а до Парижа – торік. Дівчина носила на шиї невеличку овальну ладанку, яка була обтягнута зеленим шовком і в центрі мала велике зелене скельце, схоже на смарагд. Це був її амулет, який мав допомогти віднайти батьків, але допоможе лише тоді, коли вона зберігатиме невинність.
Поет розповів їй про себе. Він був сином сільського нотаря з Гонесса. Батьки загинули, коли йому було шість років. До шістнадцяти років він був бездомним. Потім встиг побувати солдатом, ченцем. Побачивши, що ні до чого не придатний, став поетом. Одного дня П'єр зустрів дом Клода Фролло, преподобного архідиякона Собору Паризької Богоматері. Він виявив до нього співчуття і зробив освіченою людиною.
Того вечора Есмеральда спитала Гренгуара, що означає слово "Феб". Поет відповів, що це латинське слово, яке означає "сонце".
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
КНИГА ТРЕТЯ
І. СОБОР БОГОМАТЕРІ
Собор Паризької богоматері – велична й чудова будівля. На фасаді собору постають перед нами три стрілчастих портали, над ними – ажурний карниз з двадцяти восьми ніш із статуями королів. Усі частини і деталі собору є гармонійними і складають прекрасне ціле. Собор – це колосальне творіння однієї людини й одного народу. Трьох важливих частин бракує нині фасадові: насамперед одинадцяти східців, які колись підносили його над рівнем землі; не вистачає також нижнього ряду статуй, що стояли в нішах трьох порталів, і верхнього ряду статуй двадцяти восьми найстародавніших королів Франції, що прикрашали галерею першого ярусу. Все це сталося тому, що час, повільно й невпинно піднімаючи рівень грунту Сіте, примусив зникнути сходи. Але хто скинув обидва ряди статуй? Хто спустошив ніші? Люди, архітектори, художники наших часів. Всередині храму теж відбулися зміни. Хтось повалив статую святого Христофора, зникли безліч статуй, що населяли весь простір між колонами нефа та хорів. Хтось підмінив старовинний готичний вівтар на великий мармуровий. Хтось вставив холодні білі шиби замість барвистих вітражів. Чарівну дзвіницю теж змінили, бо раніше вона впиналася в небо набагато глибше від веж. На руїнах Собору можна розрізнити три види пошкоджень, і всі три різною мірою порушують його цілість: насамперед час; згодом політичні та релігійні заколоти; і моди, чимраз химерніші та безглуздіші. Сама будова собору не становить собою певного стилю. Це будівля перехідного періоду.
II. ПАРИЖ З ВИСОТИ ПТАШИНОГО ПОЛЬОТУ
Слід згадати і панораму Парижа, що в ті часи відкривалася з висоти веж собору. Коли довго підніматись сходами дзвіниці, можна вийти на одну з двох високих площадок. Звідси постає перед очима чарівна картина.
Париж п'ятнадцятого століття був велетенським містом. Як відомо, він виник на стародавньому острові Сіте, що має форму колиски. Багато століть Париж існував як острів з двома мостами. Згодом Париж перекинувся через річку Сену. Вже до п'ятнадцятого століття Париж стер три концентричні кільця мурів, бо щоразу розширював свої межі.
У п'ятнадцятому столітті Париж ще був поділений на три міста, цілком відмінних і відокремлених одне від одного: Сіте, Університет і Місто. Сіте, розташоване на острові, найстародавніше, найменше розмірами, було матір'ю двох інших міст. Університет займав лівий берег Сени від башти Турнель до Нельської башти. Місто – найбільша з трьох частин Парижа – займало правий берег. Його набережна йшла вздовж Сени.
Кожна з цих трьох великих частин Парижа становила окреме місто, але місто надто обмежене, щоб бути цілком самостійним і обходитися без двох інших. Тому кожне з них мало цілком своєрідний зовнішній вигляд. У Сіте переважали церкви, у Місті – палаци, в Університеті – учбові заклади. У Сіте був Собор Паризької Богоматері, у Місті – Лувр і Ратуша, в Університеті – Сорбонна. Місто мало Центральний ринок, Сіте – Божий притулок, Університет – Студентський лужок.
З висоти пташиного польоту ці три частини – Сіте, Університет і Місто – являли собою, кожна зокрема, густу сітку химерно переплутаних вулиць. Однак з першого погляду видно було, що ці три частини столиці становили єдине ціле. Місто й Університет мали кожен свою окрему головну вулицю.
Глядача, що виходив по сходах на самісінький верх Собору, Париж насамперед осліплював виглядом дахів, димарів, вулиць, мостів, майданів, дзвіниць. Насамперед Сіте. Форма острова нагадувала корабель. Саме завдяки цій схожості на старовинному гербі Парижа зображене судно.
Університет на перший погляд здавався суцільною брилою. З кінця в кінець це було однорідне і єдине ціле. Сорок два колежі Університету були досить рівномірно скрізь розсіяні. Місцевість, на якій розташувався Університет, була горбаста.
Місто, значно більше за Університет, поділялося на кілька чітко відокремлених частин. Насамперед на сході юрмилися палаци. Особливо величним був палац Сен-Поль, а Турнельський палац скидався на велетенську кам'яну шахівницю. Центр Міста був захаращений мурашником будиночків простолюду. Також у місті був довгий пояс абатств, що облямовував майже все Місто від сходу на захід і утворював позад фортечних мурів, що замикають Париж, другу внутрішню огорожу. Західний кут міської стіни й увесь берег униз за течією річки займав новий вузол палаців і особняків, які тіснилися біля підніжжя Лувру. Отже Місто являло собою велетенське громаддя житлових будинків, яке мало обабіч два масиви палаців.
Париж у той час був не тільки чудовим містом, але й суцільною пам'яткою, твором мистецтва та історії середніх віків, кам'яним літописом. А сучасний Париж не має визначеного обличчя. Це зібрання зразків архітектури багатьох століть, до того ж кращі зразки зникли.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
КНИГА ЧЕТВЕРТА
І. ДОБРІ ДУШІ
За шістнадцять років до описуваної нами події, одного погожого недільного ранку на провідному тижні, після обідні в Соборі Паризької Богоматері, на дерев'яний настил на лівому боці паперті поклали живу істоту. Там завжди клали підкидьків. Цього разу дитина привернула велику увагу тим, що була потворна. Чотири жінки, які стояли попереду, називали дитину мавпеням, потворою, звіреням і вважали, що її треба втопити або кинути у воду. Одна жінка зауважила, що страховиську щонайменше чотири роки.
З торбини, у якій лежала дитина, стирчала потворна голова. Було видно лише копицю рудого волосся, одне око, рот і зуби. Пані Алоїза де Гонделор'є, шляхетна й багата жінка, яка вела за руку гарненьку дівчинку років шести, розглядала нещасне створіння. Її чарівна донечка Фльорделіс де Гонделор'є, прочитала на прибитій до настилу дошці напис: "Діти-підкидьки". Дама кинула пожертву і з огидою пішла геть.
Якийсь молодий священник підійшов до дитини, поглянув і сказав, що усиновляє її. Він загорнув її в свою сутану й поніс. Цим чоловіком був молодий священник Клод Фролло.
II. КЛОД ФРОЛЛО
Клод Фролло належав до родини дрібних дворян. Ця родина успадкувала володіння Тіршап, що підлягало паризькому єпископові. Батьки ще змалку визначили йому духовну кар'єру. Батько віддав його ще зовсім маленьким до колежу Торші в університетській частині міста. Там хлопчик зростав, сидячи над требником і лексиконом. Це була сумовита, спокійна, серйозна дитина, яка вчилася із запалом і швидко засвоювала знання. Які тільки науки він не вивчав: теологія, церковні положення, медицина, вільні мистецтва. Він здобув усі вчені ступені ліценціата, магістра та доктора. Він опанував латину, грецьку і єврейську мови. У вісімнадцять років він закінчив усі чотири факультети. Юнакові здавалося, що життя має тільки одну мету – знання.
У 1466 році вибухла епідемія страшної чуми, і батьки Клода загинули. Зостався живий тільки його брат – немовля. Клод, перейнятий жалем, запалав пристрасною й самовідданою любов'ю до брата. Він був для дитини більш, ніж братом, він став для нього матір'ю. Клод знайшов для нього годувальницю. Братик став для нього не тільки розрадою, але й метою всієї наукової праці. Він вирішив цілком присвятити себе майбутньому хлопчика і назавжди відмовитися від думки про одруження та власну дитину.
У двадцять років Клод став священником і, як наймолодший з капеланів Собору Паризької Богоматері, правив службу в боковому вівтарі. Він швидко здобув пошану й захоплення всього монастиря, який дивувався з його вченості та суворості звичаїв. З монастиря його слава ученого поширилася серед народу, де вона, як частенько тоді бувало, обернулася на репутацію чорнокнижника. Коли Клод забрав потворну підкинуту дитину, він зробив це з любові до брата. Священник у душі дав собі обітницю виховати цю дитину з тим, щоб цей акт милосердя був зарахований Жеанові в усіх його майбутніх прогрішеннях. Він охрестив свого приймака і назвав його "Квазімодо" ("Quazimodо" (лат.) – ніби, майже. Так у католиків називається перша після великодня неділя – провідна неділя). Це ім'я було чи то в пам'ять про день, в який він знайшов його, чи то, щоб висловити, до якої міри ця нещасна мала істота була недосконалою і незавершеною.
III. IMMANIS PECORIS CUSTOS, IMMANIOR IPSE (Пастух лютого стада сам ще лютіший (лат.))
У 1482 році Квазімодо був уже дорослим. Кілька років тому він став дзвонарем Собору з ласки свого названого батька Клода Фролло, який на той час уже був архідияконом. Був якийсь невловимий тісний зв'язок між дзвонарем і Собором. Квазімодо перебував у ньому день і ніч, кінець кінцем став схожий на нього, так би мовити, вріс у нього, став його складовою частиною.
Клодові Фролло вдалося навчити його говорити. Та в чотирнадцять років від дзвонів у Квазімодо лопнули барабанні перетинки: він оглух. Він твердо дав собі обітницю мовчанки, яку порушував лише на самоті.
Понад усе у своєму рідному Соборі він любив дзвони. Власне кажучи, голос дзвонів був єдиним, який він ще міг чути. Тому найбільше він любив великий дзвін, названий "Марією". Дзвонів було п'ятнадцять, але фавориткою була лише вона.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
IV.