Ставлення автора роману до Людовіка XI дуже чітке. Це деспот, який за найменшу провину чи навіть без неї, скориставшися слушною нагодою, відсилає людей на катування або страту, жорстоко розправляється з народом. Фламандський посол Гійом Рім так визначив політику французького короля: "… він хоче покарати народ за його бажання, а потім виконати це бажання". З неприхованою іронією змальовує В. Гюго жалюгідну особу скупого короля, який ходить у старому капелюсі "з найгіршого чорного сукна", у "брудній ярмулці" і старому каптані, "отороченому облізлим хутром", і водночас витрачає величезні суми на пенсії вірним йому аристократам та на утримання двору. Для того, щоб підкреслити вбогість одягу Людовіка XI, письменник протиставляє йому розкішне і вигадливе вбрання королівського радника метра Олів'є. Вичерпну характеристику французькому монарху автор укладає в уста П'єра Гренгуара, якого той мало не повісив: "Це якась губка для висмоктування грошей з народу… Під владою цього благочестивого святенника пшениці тріщать від тисяч повішених, плахи гниють від крові страчених, в'язниці тріскаються, мов переповнені утроби. Однією рукою він грабує, другою — вішає".
Ведучи запеклу боротьбу з непокірними феодалами, Людовік XI охоче використовував у своїх корисливих цілях вороже ставлення народу до аристократії. В. Гюго вдало підмітив двоєдушність у діях короля і зобразив її у сцені розмови Людовіка XI зі своїм лікарем Жаком Котьє про напад паризьких низів на будинок головного судді Палацу правосуддя. Спочатку король схвально поставився до цих подій – адже завдяки їм він звільнявся від одного з тих, хто домігся надто великих прав і, за словами Людовіка XI, став "лжевладикою". Прагнення стати єдиновладним монархом країни примушує Людовіка XI розкрити свою таємну мрію: "Пора вже настати дню, коли у Франції буде один король, один владар, один суддя і один кат, як у раю є лише один бог". Монарха не хвилювало саме повстання – він ніколи не вважав народні маси серйозним супротивником і завжди ставився до них з відвертою зневагою. Він знав, що, виконавши своє завдання і виправдавши його, короля, приховану надію, "юрба простолюду" відразу буде розгромлена силою зброї вірних йому найманців. Та як змінюються наміри Людовіка XI, коли він дізнається, що парижани штурмують не будинок судді, а Собор, щоб визволити якусь дівчину-чаклунку! Короля вражає висловлена кимось із придворних думка, ніби облога Собору означає виступ проти нього самого, адже Паризька богоматір – його особиста покровителька. Тоді він починає діяти рішуче й велить виконавцеві своїх найжорстокіших наказів Трістанові-Самітнику "хапати отих мерзотників", "знищувати простолюд", "чавити голоту".