Кирило Петрович зніяковів. З природи не був він користолюбним, бажання помсти завело його надто далеко, сумління його ремствувало. Він знав, в якому стані був його супротивник, давній товариш його молодості, і перемога не тішила його серце. Шабашкін, побачивши, що він не в настрої, вклонився і поспішив піти собі.
Троєкрутов вирішив помиритися з старим своїм сусідом, знищити й сліди сварки, повернувши йому його власність. Полегшивши душу цим добрим наміром, Кирило Петрович пустився риссю до садиби свого сусіда і в'їхав прямо на подвір'я.
В цей час хворий сидів у спальні біля вікна. Він пізнав Кирила Петровича, і жахливе збентеження відбилося на обличчі його. Він піднявся, щоб встати. Раптом параліч розбив його. Тут зайшли слуги і сказали, що приїхав Троєкуров. Володимир наказав слугам сказати Троєкурову забиратися геть.
Син переніс батька у крісло. Не було вже й ознаки життя в цьому тілі, ще не охололому, але вже спотвореному смертю. Єгорівна заголосила; слуги оточили труп, обмили його, одягли в мундир і поклали на стіл.
РОЗДІЛ V
Похорон відбувся на третій день. Хазяїн Кістеньовки востаннє перейшов за поріг свого дому. Церква стояла за гаєм. День був ясний і холодний. Осіннє листя падало з дерев. В церкві повно було кістеньовських селян, що прийшли віддати останню шану панові. Молодий Дубровський став біля криласа; він не плакав і не молився, але обличчя його було страшне.
Після похорону Володимир пішов у гай. Єгорівна від його імені запросила попа і весь причет церковний на похоронний обід.
Тимчасом Володимир заглиблювався в гущавину дерев, намагаючись заглушати душевну скорботу. Він ішов не розбираючи дороги. Гостро відчував він свою самотність. Майбутнє поставало для нього вкрите грізними хмарами. Ворожнеча з Троєкуровим віщувала йому нові нещастя. Коли почало смеркатися, він пішов додому.
Назустріч Дубровському попався піп з усім причтом. Володимир уник їх, і вони його не побачили. Біля двору Володимир зустрів багато людей. Йому повідомили, що приїхав суд, і людей віддають Троєкурову. Володимир підійшов до чиновників. Шабашкін гордо позирав навколо себе. Справник сказав, що від сьогодні усе тут належить Троєкурову, особу якого представляє тут Шабашкін. Володимир кипів від обурення. Та раптом натовп почав налягати на "правочинців". Володимир намагався зупинити своїх людей, щоб потім не було гірше. Він казав, що звернеться до царя. Слова молодого Дубровського, його гучний голос і величний вигляд справили бажаний вплив. Народ затих, розійшовся, подвір'я спустіло. Шабашкін, що був сховався у будинку, тихенько відімкнув двері, вийшов на ґанок і з принизливими поклонами став дякувати Дубровському за його милостиве заступництво. Володимир слухав його з презирством і нічого не відповідав. Шабашкін і справник вирішили заночувати в маєтку і попросили Володимира наказати приготувати їм місце. Але Дубровський сказав, що він тут більше не господар.
РОЗДІЛ VI
Володимир думав, що завтра повинен буде залишити оселю, де народився і де помер його батько. І очі його нерухомо спинились на портреті його матері. Син не хотів, щоб портрет його матері дістався Троєкурову. Володимир зціпив зуби, страшні думки виникали в голові його.
Він заходився розбирати папери покійного. Вони здебільшого складались із господарських рахунків і листування в різних справах. Володимир розірвав їх, не читаючи. Між ними натрапив він на пакунок з написом: листи моєї Дружини. З великим хвилюванням Володимир узявся за них: вони написані були під час турецького походу і були адресовані в армію із Кістеньовки. Вона описувала йому своє самотнє життя, господарські заняття, з ніжністю нарікала на розлуку і закликала його додому, в обійми доброї подруги; в одному з них вона висловлювала йому свій неспокій щодо здоров'я маленького Володимира; в іншому вона раділа його раннім здібностям і передбачала для нього щасливе й блискуче майбутнє. Володимир зачитався і забув усе на світі, поринувши душею в світ родинного щастя, і не помітив, як минув час.
Була вже одинадцята ночі. Володимир поклав листи в кишеню, взяв свічку і вийшов з кабінету. В залі спали п'яні приказні. Володимир з огидою пройшов мимо них до передпокою. Двері були замкнуті. Не знайшовши ключа, Володимир вернувся в залу, ключ лежав на столі. Володимир відімкнув двері і наткнувся на Архипа-коваля з сокирою. Чоловік говорив, що треба прикінчити приказних. Володимир пояснив йому, що приказні не винні. Обидва тихо зійшли з ґанку і пішли навколо двору. Дубровський відпустив зі сторожування Василису і Лукерію. Він пішов далі і зустрів Антона і Гришу. Володимир наказав їм піти привести Єгорівну і вивести з будинку всіх своїх людей, щоб жодної душі в ньому не залишалось, крім приказних. Антон мав запрягти воза.
Гриша пішов і через хвилину з'явився з своєю матір'ю – Єгорівною. Коли усі зібралися, почали палити будинок. Раптом Володимир згадав, що замкнув двері в передпокій. Він наказав Архипові побігти відімкнути. Але Архип побіг туди і виявив, що Володимир не замкнув дверей. Архип замкнув їх на ключ, примовляючи напівголосно: як би не так, відімкни! – і вернувся до Дубровського. Володимир підніс скіпку, сіно спалахнуло, полум'я шугнуло вгору і освітило все подвір'я. Дубровський сів з Гришею на воза. Антон ударив по конях, і вони виїхали з двору.
За хвилину полум'я охопило весь будинок. Червоний дим звивався над покрівлею. Шибки тріщали, сипались, палаючі колоди стали падати, розлігся жалібний зойк і крики: "горимо, рятуйте, рятуйте". Єгорівна просила Архипа порятувати людей, але він лиш дивився на пожежу зі злобною усмішкою. В цю хвилину приказні показались у вікні, силкуючись виламати подвійні рами. Але тут покрівля з тріском завалилась, і зойки стихли.
Незабаром уся двірня висипала на подвір'я. Жінки з криком поспішали рятувати своє манаття, дітвора стрибала, милуючись пожежею. Іскри полетіли вогненною заметіллю, хати зайнялися. Архип побачив, як кішка бігає по покрівлі палаючого сараю, не знаючи, куди стрибнути. На відміну від прикажчиків, яких він не хотів рятувати, йому стало жаль кішки, і він врятував її. А потім попрощався з усіма і пішов.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
РОЗДІЛ VII
На другий день звістка про пожежу рознеслася по всій околиці. Дехто догадувався про істину і твердив, що винуватцем цього жахливого лиха був сам Дубровський. Троєкуров приїжджав другого дня на місце пожежі і сам чинив слідство. Виявилося, що справник, засідатель земського суду, стряпчий і писар, так само як Володимир Дубровський, няня Єгорівна, дворовий чоловік Григорій, кучер Антон і коваль Архип пропали невідомо куди. Всі дворові засвідчили, що приказні згоріли в той час, як завалилась покрівля; обгорілі кістки їхні були знайдені. Баби Василиса і Лукерія сказали, що Дубровського і Архипа-коваля бачили вони за кілька хвилин перед пожежею. Коваль Архип, за загальним свідченням, був живий і, можливо, головний, якщо не єдиний, винуватець пожежі. Кирило Петрович послав губернаторові докладний опис усієї події, і нова справа зав'язалась.
Незабаром люди обговорювали нову звістку: з'явились якісь розбійники, від яких не було безпеки ні по шляхах, ні по селах. Розбійники роз'їжджали вдень по всій губернії, зупиняли подорожніх і пошту, приїжджали в села, грабували поміщицькі будинки і знищували їх вогнем. Начальник ватаги славився розумом, відважністю і якоюсь великодушністю. Розповідали про нього чудеса; ім'я Дубровського було в усіх на устах, всі були певні, що він, а не хто інший стояв на чолі відважних злочинців. Дивувало одне – маєтки Троєкурова були помилувані; розбійники не пограбували у нього жодного сараю, не зупинили жодного воза. З звичайною своєю пихою Троєкуров приписував цей виняток страхові, який умів він вселити всій губернії, а також і чудовій поліції, заведеній ним у його селах.
Першого жовтня мало бути храмове свято в селі Троєкурова.
РОЗДІЛ VIII
Дочці Троєкурова було 17 літ, і краса її була в повному розквіті. Батько любив її до нестями, але поводився з нею з властивим йому свавіллям. Вона не мала подруг і виросла в самотині. Рідко красуня з'являлась серед гостей, що бенкетували у Кирила Петровича. Маша читала романи і довершувала своє виховання, розпочате колись під керівництвом мамзель Мімі, якій Кирило Петрович виявляв велике довір'я і прихильність і яку змушений був, нарешті, вислати нишком до іншого маєтку, бо вона народила від нього сина. Цей хлопчик років дев'яти виховувався при ньому і визнаний був за його сина, незважаючи на те, що безліч босих дітлахів, як дві краплини води схожих на Кирила Петровича, бігали перед його вікнами і вважались дворовими. Кирило Петрович виписав із Москви для свого маленького Саші француза-вчителя, який і прибув у Покровське під час подій, які ми тепер описуємо.
Цей учитель сподобався Кирилові Петровичу своєю приємною зовнішністю і простим поводженням. Не подобалось тільки те, що вчитель був молодий. І Троєкуров боявся, щоб той не чіпав його жінок. Оскільки Троєкуров не вмів говорити по-французьки, то попросив свою дочку пояснити це вчителеві. Але Маша лиш сказала, що її батько сподівається на вчителеву скромність і порядну поведінку. Маша не звернула ніякої уваги на молодого француза, вихована в аристократичних забобонах, учитель був для неї щось подібне до слуги чи майстрового. Але на m-r Дефоржа вона справила велике враження.
Надворі в Кирила Петровича виховувалося звичайно кілька ведмежат і становили вони одну з головних розваг покровського поміщика. Наприклад, більшим ведмедям пан кидав порожню винну бочку, з набитими гвіздками; ведмідь штовхав її, ранився, шаленів, доки не відбирали у бідного звіра предмет марної його люті. Траплялось, що у віз впрягали пару ведмедів, волею чи неволею садовили в нього гостей, і пускали їх мчати на волю божу. Але найкращим жартом вважався у Кирила Петровича такий. Зголоднілого ведмедя замкнуть бувало в порожній кімнаті, прив'язавши його вірьовкою до кільця, вгвинченого в стіну. Вірьовка була завдовжки майже через усю кімнату, так що один тільки протилежний куток міг бути безпечним від нападу страшного звіра.