Піноккіо продав свій буквар ганчірнику і зайшов в театр.
X. ЛЯЛЬКИ ОДРАЗУ ВПІЗНАЮТЬ СВОГО БРАТА ПІНОККІО І ВЛАШТОВУЮТЬ ЙОМУ ПИШНУ ЗУСТРІЧ, ТА В НАЙУРОЧИСТІШИЙ МОМЕНТ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ХАЗЯЇН ТЕАТРУ, І ПІНОККІО ЗАГРОЖУЄ ЖАХЛИВА НЕБЕЗПЕКА
На сцені театру були Арлекін та Полішинель. Вони, як завжди, сварилися між собою, обмінюючись погрозами, ляпасами і потиличниками.
Глядачі не спускали очей зі сцени і аж за животи бралися від сміху, бо дві ляльки сварились майстерно, ніби справжні люди. Зненацька Арлекін і Полішинель побачили Піноккіо – свого дерев'яного брата. Усі ляльки покликали Піноккіо на сцену. Він вийшов і почалися обійми, дружні стусани й щиглі.
Глядачі хотіли вже далі дивитися виставу, але дерев'яні ляльки підхопили Піноккіо на плечі й урочисто винесли на передню частину сцени.
Прийшов хазяїн театру, такий страшний із себе, що навіть дивитися було страшно. У нього була чорна, як вугілля, борода, довга аж до землі; ходячи, він наступав на неї ногами. Рота мав широкого, як піч, очі блискали, як два червоні ліхтарі. В руках він тримав замашний нагай, сплетений із зміїних та лисячих хвостів.
Усі поніміли, запала тиша. Бідні ляльки тремтіли, як осикові листочки. "Ти чого прийшов до мого театру? Чинити неподобства?" — запитав у Піноккіо хазяїн. Він пообіцяв, що завтра з ним розквитається.
І справді, після вистави хазяїн пішов на кухню, де на товстому рожні смажився на вечерю величезний баран. Та для того, щоб м'ясо добре підсмажилося, не вистачало дров. Хазяїн покликав Арлекіна й Полішинеля і наказав їм принести Піноккіо, що висів у сінях на цвяшку. Арлекін і Полішинель спершу завагались, але, налякані страшним поглядом хазяїна, вийшли і незабаром повернулися, несучи попідруки Піноккіо, що кликав на поміч свого тата.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
XI. ЖЕРИВОГОНЬ ЧХАЄ І ПРОЩАЄ ПІНОККІО, ЯКИЙ ПОТІМ РЯТУЄ ВІД СМЕРТІ СВОГО ДРУГА АРЛЕКІНА
Хазяїн лялькового театру Жеривогонь (так його звали) в глибині душі був непоганою людиною. Він пройнявся співчуттям і жалістю до Піноккіо. Жеривогонь почав голосно чхати, а це означало, що йому було шкода Піноккіо.
Начхавшись удосталь, Жеривогонь запитав Піноккіо, чи живі його батьки. Дізнавшись, що Піноккіо має батька, Жеривогонь пожалів старого, який би дуже засмутився у разі спалення сина. Жеривогонь вирішив спалити іншу ляльку зі свого театру. Він покликав двох жандармів і наказав спалити Арлекіна. Той так злякався, що аж заточився і впав на підлогу. Піноккіо, побачивши це жахливе видовище, кинувся до ніг хазяїнові, ридаючи і обливаючи слізьми довжелезну бороду. Піноккіо сказав, щоб вкинули у вогонь його замість його бідного друга Арлекіна. Ці слова змусили заплакати всіх ляльок і жандармів.
Жеривогонь почав чхати. Він широко розкрив обійми і мовив до Піноккіо йти до нього, бо хоче його розцілувати. Піноккіо миттю підбіг, видерся по хазяїновій бороді і щиро-щиро поцілував його в кінчик носа. Почувши, що Арлекіна помилувано, ляльки побігли на сцену і почали танцювати і стрибати.
XIІ. ХАЗЯЇН ТЕАТРУ ЖЕРИВОГОНЬ ДАРУЄ ПІНОККІО П'ЯТЬ ЗОЛОТИХ МОНЕТ, ЩОБ ТОЙ ВІДНІС ЇХ СВОЄМУ БАТЬКОВІ ДЖЕППЕТТО, АЛЕ ПІНОККІО ПІДДАЄТЬСЯ НА УМОВЛЯННЯ ЛИСИЦІ Й КОТА І ЙДЕ З НИМИ
Наступного дня хазяїн театру покликав Піноккіо і розпитав про батька. Дізнавшись, що Джеппетто продав свою єдину куртку, щоб купити буквар, Жеривогонь подарував Піноккіо п'ять золотих монет і наказав віднести їх батькові і привітати від його імені.
Піноккіо подякував хазяїнові театру, обняв по черзі всіх ляльок, навіть жандармів, і подався додому. Та не пройшов навіть півкілометра, як зустрів на вулиці Лисицю, криву на одну ногу, і зовсім сліпого Кота. Кульгава Лисиця йдучи спиралася на сліпого Кота і була йому за поводиря.
Лисиця сказала, що бачила Джеппетто, який дрижав від холоду. Піноккіо сказав, що відтепер батько не мерзнутиме, бо він має п'ять золотих монет. Почувши звабливий брязкіт монет, Лисиця мимоволі випростала свою криву ногу, а Кіт розплющив очі, які блиснули зеленим вогнем.
Піноккіо сказав, що купить татові куртку, а собі – буквар. Лисиця і Кіт сказали, що наука дурна. Білий дрізд, що сидів на дереві, попередив Піноккіо, щоб не слухав цих поганців. Але Кіт підстрибнув високо вгору, схопив птаха і схрупав разом з пір'ям.
Вони вже пройшли половину дороги, коли Лисиця сказала Піноккіо, що якщо він хоче збільшити кількість своєї монет, то має піти з ними в Країну дурнів. Там монет може стати дві тисячі п'ятсот, достатньо посадити їх на Чарівному полі. А наступного дня виросте гарне дерево, гілля на ньому вгинатиметься від золотих монет.
Піноккіо зрадів і сказав, що подарує трохи і Лисиці з Котом. Але ті сказали, що працюють просто заради щастя інших. "Які вони доброчесні", — подумав Піноккіо і погодився йти з ними.
XIII. ТАВЕРНА "ЧЕРВОНИЙ РАК"
Вони йшли та йшли і аж надвечір дісталися до таверни "Червоний рак". Лисиця сказала, що треба спинитися тут, відпочити і поїсти, а опівночі вирушити в дорогу до Чарівного поля.
Зайшовши до таверни, Кіт ум'яв п'ять рибок і чотири порції кендюха з сиром пармезан, а Лисиця – зайця з легеньким гарніром – вгодованими курочками й молодими півниками. На закуску вона замовила рагу з куріпок, кроликів, жаб, ящірок і винограду. Піноккіо з'їв шматочок горіха і скибочку хліба. Бідолаха був ситий думками про золоті монети, які він збере на Чарівному полі.
Після вечері Лисиця попросила хазяїна підготувати дві кімнати: для Піноккіо і для неї з Котом. Хазяїн підморгнув Лисиці й Котові.
Піноккіо тільки ліг, одразу й заснув. Йому снилися монети. Опівночі прийшов хазяїн і сказав, що друзі Піноккіо уже годину як пішли, бо Кіт дістав звістку, що його старшеньке котеня відморозило собі лапки й ось-ось помре. А ще Лисиця і Кіт не заплатили за вечерю, бо так добре виховані, що не могли виявити до Піноккіо таку нечемність.
Піноккіо заплатив один золотий за себе та своїх супутників і вийшов з таверни. Він посувався вперед майже помацки, бо надворі було темно.
На стовбурі дерева Піноккіо побачив малу комаху, яка світилася. Вона назвалася тінню Цвіркуна-балакуна і дала пораду: повертатися назад і віднести тих чотири золотих монети татові, який плаче й побивається, що більше ніколи не побачить Піноккіо. "Пам'ятай, Піноккіо, діти, які роблять, що їм заманеться, рано чи пізно жалкують про це" — сказав Цвіркун. Але Піноккіо вирішив іти далі.
XIV. НЕ ПОСЛУХАВШИСЬ ДОБРИХ ПОРАД ЦВІРКУНА-БАЛАКУНА, ПІНОККЮ ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З РОЗБІЙНИКАМИ
Він прямував далі і міркував, які всі діти бідні й нещасні, бо їх усі вичитують і дають поради. Раптом дві постаті, закутані в мішки з-під вугілля напали на Піноккіо. Він встиг сховати своє золото під язик.
Його схопили за руки і сказали: "Гаманець або життя!". Піноккіо боявся вимовити бодай слово, бо тримав у роті монети. Він почав кланятись і махати руками, неначе німий, щоб дати зрозуміти, що він бідний дерев'яний хлопчик. Грабіжники погрозили вбити батька Піноккіо. "Ні, ні, тільки не татуся!" — вигукнув розпачливо Піноккіо, і в роті в нього задзвеніли монети. Тоді один розбійник схопив Піноккіо за носа, а другий за підборіддя, і почали смикати в гору-вниз, щоб примусити дерев'яного хлопчика роззявити рота, але рот не відкривався.
Один розбійник витягнув ніж і спробував засунути лезо між губи. Але Піноккіо схопив його руку в рота, відкусив і виплюнув котячу лапу. Піноккіо вирвався з лап розбійників, перескочив через огорожу і побіг через поле. Розбійники гналися за ним, мов собаки за зайцем.
Пробігши кілометрів п'ятнадцять, Піноккіо зовсім знемігся. Він раптом побачив височенну сосну, видерся на неї і вмостився на самісінькім вершечку. Розбійники теж спробували вилізти на дерево, але попадали на землю. Потім вони підпалили сосну. Піноккіо одчайдушно стрибонув з дерева і помчав через поля та виноградники. Розбійники – за ним.
Вже й розвиднялося, а вони все бігли. Піноккіо перестрибнув глибокий рів, повний брудної води. Розбійники й собі пострибали, та не доскочили й шубовснули у воду. Та потім все одно побігли за хлопчиком.
XV. РОЗБІЙНИКИ ЖЕНУТЬСЯ ЗА ПІНОККІО І, СПІЙМАВШИ, ВІШАЮТЬ НА ГІЛЦІ ВЕЛИКОГО ДУБА
Піноккіо побачив удалині білий будиночок, добіг до нього і постукав. Ніхто не озвався. Він постукав ще дужче. Знову тиша. Тоді Піноккіо почав гатити в двері головою і ногами. У вікні показалася Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям, обличчя в неї було жовте як віск, очі заплющені, руки складені на грудях. Не поворухнувши навіть губами, вона промовила, що в домі немає нікого, бо всі померли. І вона теж мертва, виглядає домовину, в якій її понесуть на кладовище. Промовивши ці слова, Дівчинка зникла, а вікно нечутно зачинилося.
Розбійники схопили Піноккіо за горло. Бідолаху повісили на Великому дубі. Після цього розбійники посідали на траві, чекаючи, поки повішений востаннє дриґне ногами, а з рота вилетять монети. Та минуло три години, а Піноккіо все ще борсався у зашморгу, міцно стуливши рота. Розбійникам набридло чекати, і вони пішли собі, щоб завтра вернутися.
Тим часом знявся шалений вітер, і повішений загойдався, як церковний дзвін у свято. В очах потемніло. Не дочекавшись рятівника, Піноккіо згадав про свого батька... Піноккіо повис непорушно.
XVI. ПРЕКРАСНА ДІВЧИНКА З БЛАКИТНИМ ВОЛОССЯМ НАКАЗУЄ ЗНЯТИ ДЕРЕВ'ЯНОГО ХЛОПЧИКА З ДЕРЕВА, ПОКЛАСТИ В ПОСТІЛЬ І ВИКЛИКАЄ ТРЬОХ ЛІКАРІВ, ЩОБ ВОНИ ВСТАНОВИЛИ, ЖИВИЙ ВІН ЧИ МЕРТВИЙ
Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям знову виглянула у віконце й побачила повішеного Піноккіо. Серце її сповнилося безмежною жалістю до бідолахи, і вона тричі ляснула в долоні. Прилетів великий сокіл. Чарівна Фея (Дівчинка з блакитним волоссям насправді була дуже добра Фея, яка вже тисячу років жила на узліссі) наказала Соколові розірвати своїм міцним дзьобом мотузку, на якій гойдається хлопчик, і покласти його обережно на траву під дубом.
Сокіл виконав наказ. Фея ляснула в долоні двічі, і з'явився чудовий Пудель, який ходив на двох задніх ногах. Пудель був одягнений у парадну кучерську ліврею. На голові мав невеличкий трикутний капелюх, білу перуку. А ще на ньому був фрак шоколадного кольору з брильянтовими ґудзиками і двома великими кишенями для кісток та короткі штанці з червоного оксамиту.