Пригоди Піннокіо

Карло Коллоді

Переклад з італійської Юрія Авдеєва

І. ЯК МАЙСТРОВІ ВИШНІ, СТОЛЯРОВІ, ТРАПИЛОСЬ ПОЛІНО, ЩО ПЛАКАЛО Й СМІЯЛОСЯ, МОВ ДИТЯ

Був собі колись...

— Король!— вигукнуть одразу мої маленькі читачі.

Ні, малята, ви помилилися. Був собі колись дерев'яний цурпалок. То було не якесь там диво дивне, а звичайнісіньке собі поліно. Такими взимку палять у грубі або в печі, щоб нагріти хату.

Не знаю, як воно сталося, але одного дня це поліно потрапило до майстерні дідуся на ім'я Антоніо, правда, всі називали його майстер Вишня, бо кінчик носа в нього завжди був червоний і блискучий, мов та вишенька.

Нагледівши пеліно, майстер Вишня дуже зрадів і задоволено потер руки.

— Це поліно потрапило до мене вчасно. Зроблю з нього ніжку для столика, — промовив він стиха сам до себе.

Як сказав, так і зробив. Не гаючись, схопив гостру сокиру, щоб обтесати з поліна кору. Але тільки зібрався цюкнути по ньому, та так і завмер, бо почув тонесенький благальний голосочок:

— Ой, не бийся, боляче!

Можете собі уявити, як здивувався майстер Вишня!

Витріщивши очі, він почав озиратися круг себе. Звідки ж цей тонесенький голосочок? Ніде нікого не видно. Зазирнув під верстак — нікого! Відімкнув шафу, яка завжди стояла замкнена: нікого! Подивився в кошик із стружками й тирсою— нікого! Відчинив двері майстерні й виглянув на вулицю— і там нікого немає. Стривай, а може?..

— Зрозуміло,— усміхнувся він, чухаючи потилицю. — Це мені просто почулося. Ану до роботи.

Знову взяв сокиру і з розмаху рубнув по цурпалку.

— Ой-ой, боляче! — жалісно вигукнув той самий голосочок.

Цього разу майстер Вишня просто скам'янів від подиву: вибалушив очі, роззявив рота, висолопив язика і став схожий на одну з тих фігур, якими прикрашають фонтани.

Трохи отямившись, вій заговорив тремтячим голосом, усе ще затинаючись від страху:

— Звідки ж міг узятися голосочок, що сказав "ой-ой"? Тут нема ані душі. Хіба може дерево плакати і лементувати, як дитина? Просто неймовірно. Оцей цурпалок, звичайнісіньке поліно для грубки, як і багато інших. На ньому можна ще зварити горщик квасолі. Стривай! А може, у ньому хтось сховався? Ну що ж, тим гірше для нього. Ось я йому покажу!

Отак примовляючи, майстер Вишня схопив обіруч бідолашне поліно і почав немилосердно гатити ним об стіну.

Зупинився, прислухався. Чи не чути, бува, знову того жалібного голосочка? Почекав дві хвилини — тихо, п'ять хвилин — тихо, десять хвилин—так само тихо.

— Зрозуміло,— сказав він, силкуючись усміхнутися і куйовдячи свою перуку,—мабуть, усе-таки голосок, що сказав "ой!", просто мені почувся. Ану до роботи!

А що страх його не минув, то він почав для сміливості наспівувати.

Відклавши сокиру, столяр узяв рубанок І заходився стругати поліно. Та тільки-но він пройшовся рубанком по дереву, як почув той самий голосок, що, давлячись від сміху, ледве вимовив:

Дивіться також

— Облиш! Ти ж мене лоскочеш!

На цей раз бідний майстер Вишня гримнувся на підлогу, ніби його грім прибив. Коли він отямився і розплющив очі, то побачив, що сидить долі. Обличчя його перекосилось, а кінчик носа, завжди сизо-червоний, став темно-синім від великого страху.

II. МАЙСТЕР ВИШНЯ ДАРУЄ ПО.ЛІНО СВОЄМУ ПРИЯТЕЛЕВІ ДЖЕППЕТТО, ЯКИЙ ХОЧЕ ЗРОБИТИ З НЬОГО ДЕРЕВ'ЯНУ ЛЯЛЬКУ, ЩО ВМІЛА Б ТАНЦЮВАТИ, ФЕХТУВАТИ І ПЕРЕКИДАТИСЯ ЧЕРЕЗ ГОЛОВУ

В цю мить у двері постукали.

— Заходьте,— сказав столяр, неспроможний звестися на ноги.

До майстерні ввійшов жвавий дідок на ім'я Джеппетто. Та всі сусідні хлопчаки дражнили його Мамалиґою, бо його жовта перука кольором була дуже схожа на кукурудзяну кашу.

Джеппетто мав гарячий і дратівливий норов. Біда тому, хто назве його Мамалиґою! Джеппетто одразу ставав лютий, як звір, і ніщо вже не могло його стримати.

— Добридень, майстре АнтонІо,— привітався Джеппетто. — Що це ви поробляєте на підлозі?

— Навчаю мурахів лічбі.

— Хай щастить вам у цьому!

— Що привело вас до мене, куме Джеппетто?

— Ноги!.. Знаєте, майстре Антоніо, я прийшов до вас щось попросити, коли ваша ласка.

— Я до ваших послуг,— відповів столяр, зводячись на коліна.

— Сьогодні вранці я щось' придумав.

— Що саме?

— Я надумав змайструвати дерев'яну ляльку. Таку, щоб уміла танцювати, фехтувати і перекидатися через голову. З цією лялькою я помандрую по світу заробляти собі на шматок хліба і склянку вина. Що ви на це скажете?

— Молодець, Мамалиґо! — пискнув той самий голосок невідомо звідки.

Почувши, що його назвали Мамалиґою, кум Джеппетто почервонів від люті, як перчина, І сердито спитав:

— Чому ви мене ображаєте?

— Хто вас ображає?

— Ви сказали на мене Мамалиґа.

— Це не я сказав.

— Виходить, я сам? А я знаю, що це сказали ви!

— Ні, не я!

— Ви!

— Ні!

— Так!

Розпалюючись дедалі більше, вони перейшли від слів до діла, вчепились один одному в чуба, дряпалися, кусались і душили один одного.

Коли бійка скінчилася, в руках у майстра Антоніо була жовта перука Джеппетто, а той тримав у зубах перуку столяра.

— Віддай мою перуку! — вигукнув майстер Антоніо.

— А ти віддай мою, і помирімося.

Діди, помінявшись перуками, потисли один одному руки і поклялися бути добрими приятелями довіку.

— Отже, куме Джеппетто, що ви хочете попросити в мене?—сказав столяр примирливо.

— Я хотів би попросити у вас підходяще поліно на ляльку. У вас знайдеться що-небудь таке?

Дуже задоволений, майстер Антоніо одразу підійшов до верстака, щоб узяти поліно, яке нагнало на нього стільки страху. Та тільки-но він простягнув поліно своєму приятелеві, як воно виприснуло з рук і щосили вдарило бідного Джеппетто по тонких ногах.

— Ага! То оце так ви робите людям подарунки? Ви мене замалим не скалічили!

— Присягаюся, це не я.

загрузка...

— А хто? Може, я?

— Це все поліно.

— Знаю, що поліно. Але ж це ви кинули його мені на ноги!

— Я не кидав!

— Брехун!

— Джеппетто, не ображайте мене, бо скажу на вас Мамалиґа!

— Йолоп!

— Мамалиґа!

— Осел!

— Мамалиґа!

— Погана мавпа!

— Мамалиґа!

Почувши, що його втретє назвали Мамалиґою, Джеппетто зовсім оскаженів, кинувся на столяра, і вони знову заходилися гамселити один одного.

Після битви у майстра Антоніо на носі з'явилося ще дві подряпини; а його приятель не дорахувався двох ґудзиків на своїй куртці. Звівши таким чином рахунки, вони потисли один одному руки і поклялися бути щирими друзями довіку.

Джеппетто взяв поліно, подякував майстрові Антоніо і пошкандибав додому.

III. ПОВЕРНУВШИСЬ ДОДОМУ, ДЖЕППЕТТО РОБИТЬ ЛЯЛЬКУ І ДАЄ ЇХ ІМ'Я ПІНОККІО. ПЕРШІ КАПОСТІ ДЕРЕВ'ЯНОГО ХЛОПЧИКА

Джеппетто жив у підвальній кімнатці, віконце якої дивилося на сходи. Обставлена кімнатка була дуже бідно: кривий стілець, стареньке ліжко і благенький стіл. У глибині кімнати виднівся камін, де горів вогонь. Але вогонь був намальований прямо на стіні, так само як і горщик, що весело пирхав хмаркою пари, хоч усе здавалося справжнїм-справжнісіньким.

Повернувшись додому, Джеппетто, не гаючись, узявся за Інструменти, щоб вирізати з поліна дерев'яного хлопчика.

— Яке ж ім'я йому дати? —спитав він сам себе. — Назву його ПіноккІо. Це ім'я принесе йому щастя. Я знав одну сім'ю ПіноккІо: батька звали ПІноккіо, матір звали Піноккіо, і всіх дітей звали Піноккіо. І всім жилося добре. Найбагатший з них жебрав на вулиці.

Знайшовши ім'я для ляльки, Джеппетто заходився її робити. Вирізав спочатку чуба, потім обличчя, потім очі.

Уявіть, як він здивувався, побачивши, що очі кліпають і пильно-пильно на нього дивляться. Майстрові стало трохи моторошно, і він сердито спитав:

— Дерев'яні очиська, чого ви на мене витріщилися?
Ніякої відповіді.

Джеппетто взявся робити носа. Тільки-но вирізав, як ніс почав рости — ріс, ріс, ріс і за кілька хвилин став довжелезним носиськом.

Бідний Джеппетто спробував укоротити його. Та чим більше він обрізував І вкорочував цього нахабного носа, тим довший він ставав.

Після носа майстер вирізав рота. І як тільки він скінчив цю роботу, рот почав сміятись і перекривляти його.

— Не пустуй! — гримнув Джеппетто. Ніякої відповіді.

— Годі, кажу тобі! — загрозливо вигукнув майстер. Рот перестав сміятися, зате висунув язика. Джеппетто, щоб не псувати собі настрій, працював далі, не звертаючи уваги на все це.

Після рота він зробив підборіддя, далі шию, плечі, тулуб І руки.

Та ось Джеппетто закінчив руки І відчув, як хтось тягне в нього з голови перуку. Він поглянув угору і побачив свою жовту перуку в руках у дерев'яного хлопчика.

— Піноккіо!.. Зараз же віддай перуку.

Але Піноккіо натягнув перуку собі на голову і мало не задихнувся під нею.

Така нахабна поведінка дуже засмутила Джеппетто. Він мовив до Піноккіо:

— Ах ти, капоснику, ти ще весь не готовий, а вже не поважаєш свого батька! Негарно, хлопче, негарно! — і витер сльозу.

Лишилося зробити ноги. Коли Джеппетто їх вирізав, Піноккіо відразу стукнув його ногою в носа.

— Так тобі й треба, старий дурню! — сказав собі майстер.— Слід було подумати про це раніше. Тепер уже пізно.

Він узяв ляльку попідруки і поставив на підлогу, щоб навчити ходити.

Ноги в Піноккіо зовсім не згиналися в суглобах, і Джеппетто почав водити його за руку, навчаючи ступати крок за кроком.

Коли ноги стали пружними, Піноккіо пішов сам, а далі н побіг. Підскочив до дверей, вислизнув на вулицю й миттю зник з очей.

Бідний Джеппетто кинувся за ним слідом. Марно намагався він наздогнати дерев'яного хлопчика. Цей капосний Піноккіо біг величезними скоками, немов заєць, його дерев'яні ноги стукотіли по бруківці, неначе двадцять пар селянських дерев'яних черевиків.

— Держіть його! Держіть! — гукав Джеппетто.

Та люди на вулиці, побачивши дерев'яного хлопчика, що летів, мов арабський скакун, зупинялися на місці, витріщивши очі, і аж за животи бралися з реготу.

На щастя, нагодився карабінер, який почув увесь цей галас і подумав, що в когось утекло лоша. Він хвацько розкарячився посеред вулиці з твердим наміром зупинити втікача й повернути його хазяїнові.

Піноккіо, ще здалеку побачивши карабінера, який загородив собою всю вулицю, хотів був проскочити в ТОГО МІЖ ногами. Та йому не пощастило.

Карабінер умить схопив ляльку за носа (а той ніс ніби був для того й створений, щоб поліція мала за що хапати) і передав у руки Джеппетто. Старий одразу ж захотів нам'яти пустунові вуха. Та, на превеликий свій подив, не міг їх знайти в Піноккіо.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(

Дивіться також: