Я віддаляюся від її спорожнілого дому. У мене таке відчуття, що я ось-ось заплачу. Але ж ні! Цього не може бути, щоб отак відразу, без жодного слова, без погляду. Ні, ні! Певно, моє чортове щастя не підведе мене!
Оперували. Хірургів ніж втявся в її нутрощі й вистромився, залишивши по собі свіжу гостру рану в неї на животі. <...>
Вона знов у своєму кріслі біля вікна, щасливі слова на устах, щасливий сміх. Пташка щебече після бурі, щаслива, що її мале безпретензійне життя вирвалося з пазуристих лабет епітелиптичного владики й життєдавця, щебече щасливо, щебече й джергоче від щастя.
<...> Вся в чорному, вона стоїть біля телефону. Тихий осторожливий сміх, тихий плач, тихі слова, що раптово уриваються Раrіеtm colla mamma24 Ходи! Ціп-ціп! Ходи! Чорна молоденька курочка налякана: трохи підбігає і раптом зупиняється, тихий осторожливий схлип: вона плаче за своєю мамою, огрядною куркою.
Гальорка в оперному театрі. Стіни в патьоках, на них проступає вільга. Симфонія запахів перетоплює в собі хаотичне нагромадження людської плоті <...> Цілий вечір я не спускав з неї очей, цілу ніч я бачитиму її: заплетене кружком волосся на маківці, оливкове довгасте лице, спокійні погідні очі. <...>
Мої слова в її сприйнятті: холодні гладенькі камінці, що тонуть у трясовинні.
Ці бліді холодні пучки пальців торкалися сторінок бридких і прегарних, на яких моя ганьба пашітиме довіку. Бліді й холодні й непорочні пучки. Чи ж вони ніколи не грішили?
Її тіло не має запаху: квітка без аромату.
На сходах. Холодна тендітна рука: сором'язкість, мовчання: темні, млостю наповнені очі: втома.
Виткі кільця сірих випарів на вересовому пустищі. Обличчя її, таке сіре й похмуре. Вогке й сплутане волосся. Її вуста лагідно доторкаються, чутно, як вона зітхає. Поцілувала.
Голос мій завмирає, поглинутий луною слів, як завмирав поміж лунких горбів обтяжений мудрістю голос Предвічного, коли він промовляв до Авраама25. Вона відкидається на подушки під стіною: риси одаліски в розкішній напівтьмі. Її очі ввібрали мої думки: і душа моя розчиняється в ній, і струменить, і ллє, і сочиться рідким і рясним сім'ям у вологу теплінь поступливо закличної теміні її жіночності... А тепер бери її, хто хоче!..
23 Бідолашна (італ.).
24 Поговори з мамою (італ.).
25 Натяк на звертання Бога до Авраама (Буття, 12 і далі).
Виходячи з будинку Раллі26, я раптом натикаюсь на неї, коли ми обоє подаємо милостиню сліпому жебракові. У відповідь на моє несподіване вітання вона відвертається й ховає чорні василіскові очі. <...>
Стелять мені під ноги килими для Сина Людського27. І чекають, коли я проходитиму. Вона стоїть у жовтуватому сутінку зали, на її похилих плечах плед від холоду; я зупиняюсь і здивовано оглядаюся, а вона недбало вітається зі мною і рушає сходами нагору, скоса приснувши в мене пекуче трутним позирком.
Дешеве зім'яте зелене покривало на канапі. Вузька паризька кімнатина. Щойно тут лежала перукарша. Я поцілував її панчоху й крайчик темно-іржавої запорошеної спідниці. Це інша. Вона. Вчора прийшов познайомитись зі мною Гогарті28. Власне, через "Улісса". Символ інтелектуальної свідомості... Отже, Ірландія? А чоловік? Прогулюється коридором в пантофлях або грає сам з собою в шахи. Чому нас тут залишили? Щойно тут лежала перукарша, затиснувши мою голову між своїх горбистих колін... Інтелектуальний символ моєї раси. Слухайте! Запався навислий морок. Слухайте!
— Хто зна, чи таку діяльність розуму або тіла можна назвати нездоровою...
Вона говорить. Слабкий голос з-поза холодних зірок. Голос мудрості. Кажи далі! Скажи ще раз, хай я помудрішаю! Такого голосу я ніколи досі не чув.
Вона зміїно підсувається до мене на тій дешевій канапі. Мені несила ані ворухнутися, ані озватись. <...>
— Джиме, любий!..
М'які пожадливі уста цілують мене у ліву пахву. Звивистий цілунок розбурхує міріади кровоносних судин. Вогонь опікає мені жили.
26 Йдеться про барона Амброджо Раллі (1878-1938), власника палацу на площі Скоркола в Трієсті.
27 Тут маємо іронічне переосмислення опису прибуття Ісуса до Єрусалима: "А многота стелила свою одежу на дорозі, інші ж — віття, нарізане в полі" (Марко, 11,8).
28 Олівер Джон Гогарті (1878-1957) — ірландський поет, дублінський лікар, друг і вічний сперечальник Джойса (а також прототип Бака Маллігана в "Уліссі").
Я зморщуюсь, мов охоплений полум'ям листок! Вогненне жало вистрілює з моєї правої пахви. Зоряна змія поцілувала мене: холодна змія ночі. Я загинув!
— Норо!..29
Ян Пітере Свелінк30. Через дивне ім'я давнього голландського музики вся краса давніє й даленіє. Я чую його варіації для клавікордів на давній мотив: Молодість минає. У тьмяному тумані давніх звуків з'являється слабенький проблиск світла: ось-ось озветься голос душі. Молодість минає: оце вже кінець. Цього більше ніколи не буде. Ти добре це знаєш. І що тоді? Пиши про це, хай тобі чорт, пиши! Що ж бо інше здатний ти робити?
"Чому?"
"Тому що інакше я не змогла б тебе побачити".
Минуще — простір — віки — тьмище зір — і зниклі небеса — безрух — і ще глибший безрух — безрух зникнення — і її голос.
Non hunc sed Barabbam!31
Неготовність. Голі стіни. Студене денне світло. Довгий чорний рояль: труна для музики. На його краєчку жіночий капелюшок, оздоблений червоною квіткою, і парасолька, складена. Її герб: шолом, червлень і тупий спис на щиті — чорного кольору32.
Прилога33: Люби мене, люби й мою парасольку.
Переклад з англійської — Р.Доценко
29 Нора — ім'я дружини Джойса і водночас героїні п'єси Г. Ібсена "Ляльковий дім"; тут це ніби вияв розпачу й надії (втрата кохання і порятунок у коханні). Весь цей паризький епізод становить немовби начерк 15 розділу "Улісса", де змальовано сплеск розбуялої підсвідомості.
30 Ян Пітере Свелінк (1562-1621) — голландський композитор і органіст; одна з його пісень називається "Молодість минає".
31 "Не його, але Варавву!" (латин.; Іоан, 18, 40). Це наче вислів опосередкованого усвідомлення зрадництва кохання, кінця надій і сподівань. Звідси й образ рояля (трохи нижче), як "труни для музики" в уяві розчарованого в усьому героя.
32 Описаний тут герб збігається з гербом В. Шекспіра. З огляду на це можна вважати, що на відміну від заземлення образу героїні в попередніх епізодах тепер її німб підноситься до чогось "вічного" (єдність протилежностей, вона притаманна поетиці й світобаченню Джойса).
33 Ця фраза, "прилога" (як називали в давнину додаток до основного. тексту книги) — свідома іронізація сюжету від драматизму мало не до фарсу, характерна взагалі для Джойсового стилю, особливо в "Уліссі".
Коментар
За жанром "Джакомо Джойс" — психологічне есе — твір, що характеризується невеликим обсягом та індивідуальними думками і враженнями автора з якогось питання.
Назва твору (на італійський манер написання імені Джеймс як Джакомо і автентичне написання прізвища Джойс), а також вживання в тексті стосовно героя розмовного імені Джим та пестливого Джеймсі, звертання до Нори (ім'я дружини письменника), факти біографії письменника, його перебування в Італії, Франції, Ірландії, робота вчителем англійської мови, читання лекцій про Шекспіра, написання "Улісса" свідчать про неприховану автобіографічність. Але при цьому цілу низку ситуацій в цьому есе, жанрово близькому до новели (стилістично дуже своєрідної, з незвичною поетикою для літератури початку XX сторіччя), домислено і "доуявлено" на догоду композиційній цілості, але безвідносно до біографічних реалій автора.
Основу твору становить історія кохання героя до молодої дівчини. Свої спостереження, думки, цитати з різних творів, спогади автор будує як фрагменти, як потік свідомості. І хоча розповідь має вигляд окремих уривків, твір настільки цілісний і естетично довершений, що дає уявлення про особливості світосприйняття і художнього стилю митця.
Потік свідомості у психологічному есе "Джакомо Джойс" сповнений метафор, порівнянь, недомовок і символів. Окремі деталі, відтінки та натяки дозволяють читачеві самому брати участь у створенні образів, — мріяти, співчувати, замислюватись над проблемами людських стосунків.
Дж. Джойс зумів так майстерно поєднати деталі та штрихи, що вони злились у єдину картину людської душі. У цьому творі втілена важлива для письменника концепція неперевершеності людської особистості, її спроможність створювати чудовий індивідуальний світ, значно кращий, ніж духовно обмежена реальність.