"Мертвих нема..." — відповідає Тільтіль.
Картина восьма
Перед завісою, що зображує гарні хмари
Усі герої зібралися разом, і Душа Світла говорить, що сьогодні її ніби осяйнуло: "Ми зараз стоїмо біля входу в Чарівні Сади, де під наглядом Долі мешкають усі земні радощі й блаженства..." Їх відділяє від печери Нещасть тоненький серпанок, отож слід бути обережними. Пес, Хліб і Цукор мають іти з дітьми, інші залишаться. Кішка може чинити як схоче (вона погоджується піти, аби навідати найменших своїх друзів Нещасть, які мешкають поряд з Блаженствами). А сама Душа Світла закутується щільно в накидку, щоб піти з ними, бо "на світі є багато Блаженств боягузливих і нещасних", вони можуть її злякатися.
Картина дев'ята
Сади Блаженства
Герої входять до зали, убранство якої нагадує мистецтво художників венеціанського і фламандського Відродження. Посередині важкий розкішний стіл з дивовижними наїдками, за яким їдять Найситіші Земні Блаженства — величезні, важкі, одягнені в оксамит і парчу. Душа Світла говорить, що, можливо, Синій Птах і залітав до них на хвилинку, та це малоймовірно. Помітивши гостей, Блаженства хочуть запросити їх до столу, Душа Світла попереджає, що не можна погоджуватися, бо забудуть, за чим прийшли. Їх зустрічає Найситіше з Блаженств — Блаженство Бути Багатим й представляє своїх родичів: Блаженство Бути Власником, Блаженство Втомленого Честолюбства, Блаженство Пити, Коли Вже Не Відчуваєш Спраги і Блаженство їсти, Коли Вже Не Відчуваєш Голоду, Блаженство Нікого Не Знати — глухе, як стіна, Блаженство Нікого Не Розуміти, Блаженство Нічого Не Робити, Блаженство Спати Більше, Ніж Потрібно. На питання Тільтіля, чи не бачили вони Синього Птаха, йому відповідають, що той не їстівний, отож і не цікавить їх. Тим часом менші блаженства вже затягли до столу Пса, Хліб і Цукор, і скільки б Тільтіль не гукав їх, навіть Пес не слухався. Ситі Блаженства почали силоміць тягти до столу й інших. Душа Світла звеліла Тільтілю повернути алмаз, і одразу все змінилося: замість Пишного бенкетного залу відкрився "тихий сад бездумного, погідного спокою", а самі Блаженства "зморщуються, ніби проколоті міхурі", мружаться від незвичного для них світла й, побачивши одне одного у своєму справжньому вигляді, бридкі й жалюгідні, тікають до Печери Нещасть, де вже чекають на них лайка, погрози й прокляття. Тільтіль, оглядаючи сад, питає, де вони є, і Душа Світла відповідає: "Усі ми на тому ж місці, змінилося лише твоє сприйняття речей". І невдовзі до них наближаються Блаженства, що не бояться світла, — Блаженство Бути Здоровим, Блаженство Дихати Повітрям, Блаженство Любити Батьків — усі вони мешкають у кожному домі, тільки їх не помічають, як і багатьох інших. Аж ось до них прямують і Великі Радощі. Вони чомусь не сміються. Блаженство Бути Здоровим, представляючи їх, зазначає, що Велика Радість Бути Справедливим посміхається завжди, коли порушена справедливість відновлюється, але це буває не часто. За нею Радість Бути Добрим, її так і тягне до нещасть — втішати. А там ще Радість Завершеної Праці, Радість Розуміти, ледве видно Велику Радість Любити, адже вона відкривається повністю лише дорослим. Коли до них підходить Радість Материнської Любові, Тільтіль і Мітіль впізнають у ній риси своєї матері, тільки вона тут гарніша й молодша. І Материнська Любов говорить, що молодшає від кожної посмішки дитини, вдома цього не видно, але це так. Дивуючись на її багату сукню, Тільтіль питає, де ж вона те багатство ховала, і та говорить: "...вона завжди на мені. Всі матері багаті, якщо вони люблять своїх дітей... Немає ні бідних матерів, ні некрасивих, ні старих..." А коли вони сумують, то варто їм поцілувати дитину чи відчути її цілунок, як сльози їх перетворюються на зірки. Треба лише бути уважними до матерів і завжди бачити їх очима Любові. Вона дякує Душі Світла за добре ставлення до її дітей, і всі вони тепло зі сльозами на очах прощаються з Душею Світла.
ДІЯ П'ЯТА
Картина десята
Царство Майбутнього
У неосяжних залах Блакитного Палацу діти чекають на своє народження. Безкінечні ряди сапфірових колон підтримують бірюзове склепіння. Діти, одягнені в довгий блакитний одяг, займаються кожен своєю справою. Сюди можна зайти лише дітям і Душі Світла. Мітіль говорить, що вже тут вони обов'язково знайдуть Синього Птаха, тут же все блакитне. Тільтіль розмовляє з однією Дитиною й говорить, що народжуватися добре й цікаво і що найкращі люди на землі — це матері, а ще бабусі. От тільки шкода, що вони вмирають. І від цього в Тільтіля на очах з'являються сльози, схожі на перли. А Дитина розповідає, що має народитися через двадцять років і винайти Машину Щастя. Тут кожен збирається йти на Землю зі своїми винаходами, уміннями, талантами і... злочинами. Серед них і той, хто має створити Всезагальну Конфедерацію Планет Сонячної Системи, і той, хто має знищити на Землі Несправедливість, і той, хто повинен перемогти Смерть. Із порожніми руками на Землю не пускають — біля дверей стоїть сивий дідуган на ім'я Час. Одна Дитина говорить, що буде їхнім братиком, однак несе вона з собою аж три хвороби, отож скоро й піде від них — це від неї не залежить. Аж тут Час відчиняє двері для тих, кому належить народитися, він невмолимий, з ним неможливо домовитися, і тому розлучає двох закоханих, які знають, що розминуться на Землі і вже ніколи не побачаться. Діти сідають на корабель, якір піднято, вітрила несуть їх удаль. І тут Час побачив Тільтіля, Мітіль і Душу Світла, він розгнівано кричить, і Тільтілю велять повернути алмаз, аби Час їх не помітив. Під покривалом у Душі Світла заховано Синього Птаха.
ДІЯ ШОСТА
Картина одинадцята
Прощання
На світанку усі герої опинилися перед хвірткою у стіні і не одразу впізнали власну домівку, звідки вони пішли рік тому. Їм не терпиться побігти до матері, але Душа Світла говорить, що треба зачекати. Скоро прийде Фея поспитати про Синього Птаха, а його нема. "Мабуть, Синій Птах або зовсім не існує, або змінює колір, як тільки його заточують у клітку..." Вона пропонує Воді, Вогню, Хлібу, Молоку й Цукру прощатися з братом і сестрою, бо скоро вони не зможуть говорити. Усі зворушено прощаються, але немає ніде Пса Тіло і Кішки Тілетти. Аж ось чути її голос, либонь її хтось мучить. Виявляється, Тіло вирішив її покарати за зло й підступність, проте хитра Кішка знову брехнею змушує себе пожаліти, прощаючись, говорить дітям: "Я люблю вас обох стільки, скільки ви того заслуговуєте..." Пес гаряче любить дітей і ладен зробити для них будь-що, навіть навчитися "читати, писати, тратив доміно!.." Але час прощання настав, і хвіртка відчиняється.
Картина дванадцята
Пробудження
У тих самих декораціях, що і в першій дії, все і всі на своїх місцях. Діти сплять у ліжечках, коли заходить їх розбудити Мати Тіль. Тільтіль дивиться на Матір, як на диво, й ніжно цілує її. Він дивується, чи була його подорож, бо мати каже, що він увесь час був удома, з кімнати не виходячи, спав. Тільтіль радісно обіймає її й говорить, що тут вона ще прекрасніша, ніж у Садах Блаженства, що він її любить таку, як є. Мати гадає, що діти захворіли, й гукає батька, та той їх не вважає за хворих. У цей час заходить сусідка пані Берленго, яку діти називають Феєю Беримоною, й говорять їй, що не зайшли Синього Птаха. Дорослі нічого не можуть зрозуміти. Коли мова зайшла про онучку сусідки, та сказала, що вона б хотіла мати Птаха Тільтіля. І хлопчик згадує про клітку зі своїм птахом, а коли дістає її, то бачить, що його горлиця, яка була зовсім іншою, тепер синя. Ось де справді був Синій Птах! Вони віддають його сусідці, а та щиро радіє і йде. Та через деякий час вона повертається з білявенькою дівчинкою — то її онука. Беринго розповідає, що та, побачивши птаха, ожила, почала ходити. Тільтіль вражений: дівчинка на диво схожа на Душу Світла. Мітіль з ним погоджується. Сусідка штовхає дівчинку в обійми Тільтіля, щоб та подякувала хлопчикові за птаха. Дівчинка розмовляє з хлопцем про те, чим годувати птаха, як утримувати. Тільтіль хоче показати їй щось і простягає руки до горлиці, дівчинка інстинктивно опирається, а горлиця раптом, скориставшись ситуацією, виривається з рук і летить.
Дівчинка ридає, а Тільтіль, втішаючи її, обіцяє зловити Синього Птаха (горлицю). Він звертається також до глядачів зі словами: "Ми вас дуже просимо: якщо хто-небудь з вас її знайде, то хай принесе нам — вона потрібна нам для того, щоб стати в майбутньому щасливими..."
Перекл. з французької С. Грицюка