У найтяжчу ніч у своєму житті, перед тим як почати лист, вона розмовляє з нянею. І на запитання панночки — чи любила вона коли-небудь і як вона вінчалась,— няня відповідає, що її Ваня був молодший за неї, сваха ходила два тижні, і батько благословив.
Тут няня похопилась, вона примітила, що паняночка не слухає її. На запитання старої, що з нею, Таня зізналась, що закохана. Вона просить:
"Іди, саму мене покинь.
Подай перо мені й чорнило
Та стіл присунь; добраніч, мила,
Прощай!"
Татьяна пише листа Онєгіну.
У ліричному відступі О. С. Пушкін вигукнув: "А хто ж, Татьяно, прочита?" Він жаліє свою героїню, ллє разом з нею сльози, розуміючи, що вона віддала свою долю "у руки модному тирану".
Автор просить читачів вибачити Татьяні, "що уява вогняна заполонила розум жвавий", вона ж така довірлива, від природи обдарована серцем, "палким і ласкавим", і так кохає! На відміну від холодних і неприступних великосвітських красунь, вона вся як на долоні, кохає "без роздуму".
І ось перед нами лист Татьяни, написаний по-французьки. (Донині про жіночу любов не висловлюються по-російськи, примічає Пушкін.)
Лист Татьяни до Онєгіна
Я вам пишу — чи не доволі,
Що можу вам іще сказать?
Тепер, я знаю, в вашій волі
Мене презирством покарать.
Та як мене в нещасній долі
Хоч пожаліти ви ладні,
То відгукнетеся мені.
Спочатку я мовчать хотіла;
Повірте: сором свій од вас
Я б заховала навсякчас,
Коли б надія хоч бриніла
Лиш раз на тиждень, в певний час,
У нашім домі стріти вас,
Щоб тільки слухать вашу мову,
Слівце сказати,— а за тим
Все думать, думать об однім
І зустрічі чекати знову.
Та ви гордуєте людьми,
Вам на селі і тяжко, й душно,
А ми... нічим не славні ми,
Хоч вам і раді простодушно.
Нащо ви прибули до нас?
У самоті села глухого
Ніколи б я не знала вас,
Не знала б я страждання цього.
Душі дівочої тривогу
З часом приборкавши (хто зна?),
Могла б я з іншим шлюб узяти
І стала б дітям добра мати
І вірна мужеві жона.
Не ти!.. Ні, серцем полюбила
Лише тебе навіки я!
Так вища рада присудила...
То воля неба: я твоя;
Життя мойого всі години —
Порука зустрічі одній;
Сам Бог послав тебе, єдиний,
Повік ти охоронець мій...
У снах мені ти привиджався,
Незримий, душу ти палив,
Твій дивний зір мене томив,
Твій голос в серці відбивався.
Давно... ні, то було не в сні!
Ти увійшов, і я впізнала,
Вся обімліла, запалала,
Шепнула: він явивсь мені!
Чи правда ж: я тебе вчувала,
Зо мною вів розмову ти,
Коли я бідним помагала
Або молитвою втішала
Тривожні муки самоти?
Хіба крізь морок занімілий
Не ти, неначе привид милий,
У цю хвилину промайнув
І став тихенько в узголов'ю?
Не ти з відрадою й любов'ю
Слова надії тут шепнув?
Хто ти: чи ангел мій ласкавий,
Чи спокуситель мій лукавий;
Розвій ці сумніви до дна.
Таж, може, все це марні болі,
Душі дівочої мана!
І зовсім інший вирок долі...
Але дарма! Тобі свою
Віднині душу доручаю,
Перед тобою сльози ллю,
Твого заступництва благаю...
Ти уяви: я тут сама,
Ніхто мене не розуміє,
В знемозі думка туманіє,
І порятунку вже нема.
Я жду тебе: єдиним зором
Надії в серці оживи,
Чи сон гнітючий мій урви,
На жаль, заслуженим докором!
Кінець! Перечитать боюсь...
На серці сором, страх і мука...
Але ні з чим я не таюсь,
І ваша честь мені порука.
Настав ранок. Запечатавши лист, Татьяна просить вірну няню послати свого онука з ним до Євгенія.
Минув день, а відповіді все не було. Настав другий — все так само. Приїхав Ленський — але один, без друга... Душа Татьяни страждає, сльози застилають очі... Та раптом почувся тупіт кінський... все ближче і ближче... і ось Євгеній тут! Татьяна в паніці біжить у сад. У саду кріпосні дівчата збирали ягоди і співали пісні.
(Пушкін між тим пояснює: співали вони по панському указу, аби зайняті співом дівочі вуста не могли їсти ягоди.)
Справившись нарешті з хвилюванням, Татьяна пішла алеєю парку — і тут... перед нею постав Євгеній, ніби грізна тінь.
Глава четверта
Переживши розчарування юності і втративши цвіт душі, Євгеній уже давно не відчував ні до кого палких і жагучих почуттів, "а волочився як-небудь, відмовлять — миттю утішався, зрадять — радий відпочити". Його відносини з жінками нагадували поведінку гостя, що сів заради нудьги грати в карти.
Однак, отримавши послання від Татьяни, Онєгін був зворушений. На якусь мить щось сколихнулось в його серці. Але це були лиш хвилинні порухи душі.
Татьяна і Євгеній зустрілися. Онєгін зізнається, що її щирий лист, її відвертість, "у серці підняла вона чуттів колишніх вир яскравий" і примушує відповісти таким же щирим зізнанням-сповіддю. Він запевняє дівчину, що якби вирішив стати "отцем і мужем" і обмежитись домашнім колом, то не шукав би собі кращої пари. Але, на жаль, таке життя не для нього:
Та я не створений для раю,
Йому чужа душа моя;
Сама довершеність ви, знаю;
Що ж! — вас не вартий зовсім я.
Повірте (совість в тім порука),
З одруженням нам буде мука.
Я, хоч і як любив би вас,
Як звикну — розлюблю в той час;
Зачнете плакать: ваші сльози
До серця не дійдуть мого,
А роздратують лиш його.
Він такий, який він є, запевняє він закохану дівчину ("Душі тепер не воскресиш..."), любить її — лише "любов'ю брата". Пройде час, і все забудеться, вона ще знов полюбить,— вмовляє Євгеній Татьяну.
Вона, крізь сльози, мовчки його слухала і, коли він завершив свою "сповідь", не заперечивши ні слова, встала. Опираючись на руку Євгенія, вона повернулась до будинку, і ніхто не помітив її душевних мук. З тих пір спокій залишив Татьяну, вона бліднучи в'яне. Тут О. С. Пушкін залишає цю сумну тему, щоб розвеселити уяву читача картиною щасливого кохання.
Все більше зачаровуючись предметом своєї ніжної пристрасті, Ленський ні на крок не відходить від Ольги. Усамітнившись, вони задумливо сидять над шаховою дошкою, і Ленський через неуважність бере пішаком свою ладью, іноді Володимир читає Ользі вслух роман і справно прикрашає альбом своєї коханої палкими віршами-освідченнями.
Іронізуючи над альбомами повітових панночок, куди подруги чи військові писаки заносять любовні віршики, Пушкін пише про вірші Ленського: він пише про Ольгу, його перо дише коханням.
А що ж наш Онєгін? Після розмови з Татьяною він живе безтурботно, насолоджуючись сільським життям: прогулянки верхи в лісі, глибокий сон, іноді поцілунок молодої білявки, розкішний обід, пляшка світлого вина, читання, самотність, тиша — ось святе життя Євгенія.
Після короткого північного літа настала осінь.
І ось за листопадом уже прийшла зима, тріщать морози, ріка вкрилась кригою — для глушини це стомлива пора, коли можна хіба що читати, перевіряти господарчі витрати та проводити час за грою в більярд. Озброївшись києм, Онєгін зранку грає, а ввечері чекає Ленського на обід.
Одного з таких вечорів, коли в каміні вже згас вогонь, за келихом вина Онєгін наче ненароком запитує друга: "Ну що сусідки? Що Татьяна? Що твоя жвава Ольга?" Ленський згадує, що Євгенія запросили в гості до Ларіних: наступного тижня іменини Татьяни — Тетянин день. Він знову згадує Ольгу: його кохана та її мати просили Онєгіна приїхати. Ленський був щасливим. Це й недивно, бо через два тижні було призначено весілля. Ольгу з Ленським пов'яжуть узи Гіменея. Він кохав і був коханим.
Глава п'ята
Татьяна любила російську зиму, любила хрещенські вечори з гаданнями при зорі. Вона їм вірила, як вірила в сни і народні прикмети: котик, що лапкою вмивається,— до гостей, швидкий заєць, що перебігає дорогу, приносить нещастя, а Побачивши зірку, що падає в небі, треба загадати бажання.
На крещения вночі, поклавши під подушку дівоче дзеркальце, Татьяна засинає і бачить дивний сон. Оточена імлою, вона йде по засніженому полю. Перед нею серед заметів кипить розбурханий струмок — через нього перекинуто дві хиткі жердини. Татьяна зупиняється, не знаючи, як перебратись. І раптом — замет заворушився і на допомогу їй приходить — хто б ви думали? — добрий геній російських казок Михайло Іванович Топтигін, великий кудлатий ведмідь. Подав лапу, він допомагає дівчині перейти через бурхливий струмок. Таня кинулася навтьоки — ведмідь за нею. Перед ними непрохідний, занесений снігом ліс. Провалюючись у пухкий сніг по коліна, Таня вже не в силі бігти. Ведмідь підхопив дівчину і несе, поки між деревами не з'явився вбогий курінь. Татьяні сниться, що вона в курені, а навкруги — чудовиська: відьма з козячою головою, хтось з рогами і собачою пикою, хтось із головою півня.
Але раптом — о жах! — кого ж бачить Таня серед всієї цієї братії? За столом сидить Євгеній, і, судячи з усього, він тут господар: знак покаже — і всі клопочуться, засміється — і всі регочуть.
Вся ця бісівська нечисть пред'являє свої права на налякану до смерті дівчину, змагається за неї з тим, хто їй назавжди милий і дорогий. Але її суджений розганяє бісівську ватагу. Здавалося б, нарешті вони самі... Та ні — заходить Ольга, за нею Ленський. Онєгін, невдоволений приходом незваних гостей, вхопив великий ніж — і вмить убитий Ленський.
Пролунав жахливий крик — і Татьяна прокинулась від страху. Кілька днів її хвилювало дивне сновидіння, його смисл їй здавався зловіщим.
Настав Тетянин день... У будинок Ларіних з самого ранку почали з'їжджатись гості. Ось повітовий франтик Петушков; ось порадник у відставці Флянов, пліткар, старий шахрай, ненажера, хабарник і блазень; а ось мосьє Тріке, дотепник, недавно із Тамбова, в окулярах і рудій перуці. Гості не слухають один другого, всі кричать, сміються, сперечаються і пищать, нагадуючи товариство з Таніного сну.
Враз розчиняються навстіж двері і серед шуму з'являється Ленський, за ним входить Онєгін: їх садять навпроти Тані:
Бліда, як місяць-молодик,
І тріпотливіша від лані,
Вона не зводячи повік,
Немов застигла: дише важко,
Горить огнем; їй душно, тяжко;
Вітань запізнених гостей
Вона не чує, із очей
Сльоза политися готова...
Роздратований Євгеній, що не любив дівочих сліз, вирішує помсти-тися Ленському, що затягнув його до Ларіних. Він починає залицятися до Ольги. Події цього вечора розвиваються так, що відчувається: наближається неминуча катастрофа.
Пам'ятаючи про свої наміри подратувати Ленського, потай посміхаючись, Онєгін не відходить від Ольги: і вальс, і мазурка, і котильйон — його.
Онєгін Ольгу вибирає,
Схилившись, ніжно промовляє
Якийсь банальний мадригал
І руку тисне.