Голос невидимого читця підіймається, інтонуючи урок із Осії: Hаес dicit Dominus: in tribularione sua mane cotmirgent ad me. Venire er revertumur ad Dominum...33 Вона стоїть поруч мене, бліда та холодна, сповита тінями гріховно-чорного нефу, її лікоть у моїй руці. Її плоть викликає дрож того сирого туманіючого ранку, нишпорливі ліхтарі, жорстокі очі34. Її душа сповнена смутку, тремтить і, певно, плакатиме. Плач не по мені, о дочко єрусалимська!
Я тлумачу Шекспіра тямущому Трієсту35: Гамлет, цитую, котрий сама простота і ввічливість аж до шляхетності, є грубим лише з Полонієм. Можливо, роз'ятрений ідеаліст, він здатен бачити в батьках коханої лише гротескні намагання природи відтворити її образ... Записали?
Вона йде переді мною вздовж коридору, і, доки вона йде, вузол її волосся повільно розгортається і. розсипається. Волосся, що повільно розгортається і розсипається. Вона не знає про це і йде переді мною проста і гордовита. От так само вона йшла перед Данте в своїй простій гордості, і такою ж, не заторкнутою кров'ю та насильством, дочка Ченчі, Белтріче36, йшла на смерть:
...Зав'яжи
Мій пояс мені, й затягни це волосся
У вузол простий37.
Служниця каже мені, що вони змушені були одразу ж забрати її геть до лікарні poveretta38, і що вона так страждала, так страждала, poveretta, це ж певна смерть... Йду геть від її спустілого будинку. Відчуваю, що ще трохи, й заплачу. О ні! Цього не станеться, в одну хвилину, жодного слова, жодного погляду. Ні, ні! Пекельна моя удача, звісно, допоможе мені.
Прооперована. Ніж хірурга увійшов у її лоно і відступив, залишаючи по собі на її животі свіжий нерівний рубець. Я бачу її темні, повні страждання очі, прекрасні, як очі антилопи. О жорстока рано! Похітливий Боже!
Знову в її кріслі біля вікна, щаслива розмова, щасливий сміх. Пташина щебече після бурі, щаслива, що її маленьке, дурненьке життя випурхнуло з чіпких пальців епілептичного пана та творця долі, щебече щасливо, щебече та цвірінькає щасливо.
Вона каже, що якби Портрет митця був щирий лише заради самої щирості, вона б запитала, чому я їй дав його читати. Чи запитала б, запитала б? Книжна панна.
Вона стоїть біля телефону, зодягнена в чорне. Короткі знічені смішки, короткі скрики, знічена мова зненацька уривається... Parlero colla mamma...39 Ти де? Куд-куд— де? Чорняве курчатко налякане: зненацька уриває, короткі знічені скрики: воно плаче за своєю мамцею, досвідченою квочкою.
Гальорка. Підмоклі стіни сочаться вогкістю. Симфонія запахів сплавляє в одну купу безладні людські форми: прокислий сморід пахвин, вичавлених помаранчів, відталих тілесних кремів, туалетної води, сірчаний віддих густо засмаченої часником вечері, смердючі гази, дешеві духи, насичений піт готового до заміжжя та заміжнього жіноцтва, затхлий запах мужчин... Увесь вечір я спостерігав її, всю ніч я бачитиму її: заплетене та укладене волосся, і оливкового кольору овал обличчя, і спокійні, м'які очі. Зелена стрічка на її волоссі та зеленим вишивана сукня на її тілі: наче рослина в теплиці або ж соковита трава, волосся могил.
Мої слова в її мозку: холодне шліфоване каміння, що кане в трясовину.
Ті тихі холодні пальчики торкались сторінок, потворних і прекрасних40, на яких мій сором палатиме вічно. Тихі, холодні та чисті пальчики. Чи вони ніколи не помилялися?
Її тіло не має запаху: це квітка без запаху41.
На сходах. Холодна тендітна рука: сором'язливість, тиша: темні, сповнені знемогою очі: втома,
Кільця сизого туману клубочаться над вересовим степом. Її обличчя тепер сіре та мертвотне! Вогке скуйовджене волосся. Її губи м'яко торкаються, її уривчасте дихання пронизує. Поцілувала.
Мій голос помирає в луні власних слів, помирає, немов стомлений мудрістю голос Вічного поклику, що озвався був до Авраама42, відлунюючи на пагорбах. Вона відкидається на подушки під стіною, як одаліска, розкішна у своїй непізнаності. Її очі випили мої думки: і моя душа, розчиняючись, струмує всередину вологої, теплої привітної та звабної темряви її жіночого єства, і сповнюється, і проливається рясним насінням.... Тепер беріть її, хто хоче...43
Випадково зустрів її, виходячи з будинку Раллі44, коли ми обоє подавали милостиню сліпому жебракові. Вона відповіла на моє несподіване привітання, поглянувши та відвівши геть свої чорні василіскові очі. Е col suo vedere attosca І 'йото quando lo vede45. Спасибі, що замовили слово, месір Брунетто.
Вони постеляють мені під ноги килими для Сина Чоловічого46. Вони чекають мого приходу. Вона стоїть у жовтавому затінку зали, плед вберігає від холоду її округлі плечі: і коли я спиняюся в зачудуванні й оглядаюся довкола, вона холодно вітає мене і йде вгору сходами, виплескуючи на мене за мить млявим у пів ока поглядом міцний агатовий відвар своєї злості.
М'яка зіжмакана штора горохового кольору затуляє вікно. Вузька паризька кімната. Щойно тут лежала перукарка. Я цілував її панчоху та оборку її чорної запиленої спідниці. Та це інша. Вона. Гогарті47 приходив учора, хотів, щоб його відрекомендували. А все "Улісс". Символ інтелектуальної совісті. Отже Ірландія? А чоловік? Крокує коридором у м'яких тапках або грає сам із собою у шахи?48 Чому нас тут залишено? Тут щойно лежала перукарка, стискаючи мою голову поміж своїми кулястими колінами.... Інтелектуальний символ моєї раси. Слухайте! Пустку й темряву повалено. Слухайте!49
— Я не впевнена, що така активність розуму чи тіла може бути названа нездоровою.
Вона говорить. Слабкий голос із-за холодних зір. Голос мудрості. Скажи! О, скажи знову, зроби мене розумним. Цього голосу я ніколи не чув.
Звивається у напрямку до мене-через всю зіжмакану кімнату. Не можу рухатися чи говорити. Кільчасте переповзання зореродної плоті. Перелюб мудрістю. Ні. Я піду. Я таки піду.
— Джіме, коханий!
М'які губи смокчуть, цілують мене під лівою пахвою: кільчастий цілунок запалює міріад судин. Я горю! Я скручуюсь, немов палаючий листочок. З-під моєї лівої пахви бухає ікласте полум'я. Зоряна гадюка поцілувала мене: холодна нічна гадюка. Мені кінець!
— Норо!50
Ян Пітере Свелінк51. Химерне ім'я старого голландського музики змушує все звучати химерно і наче звіддаля. Я чув його варіації для клавікорда в стилі старої школи: "Молодість мае свій кінець". У неясному тумані старих звуків з'являється слабка точка світла: мову душі, здається, почують. Молодість має свій кінець, цей кінець тут. Цього більше ніколи не буде. Ти добре це знаєш. Що тоді? Таж пиши, щоб тобі, пиши! Бо на що ти ще здатен?
"Чому?"
"Бо інакше я не зміг би бачити тебе".
Ковзання — простір — роки — зоряна крона — і тьмяне небо — застиглість — і ще глибша застиглість — застиглість знищення — і її голос.
Non hunc sed Barabbam!52 ,
Пустка. Голе помешкання. Тьмяне денне світло. Довге чорне фортеп'яно: труна музики. На його краєчку балансує дамський капелюшок, прикрашений червоними квітами, і парасолька, складена. її герб: шолом, поле червоне і тупий спис, поле чорне53.
Мораль: кохаєш мене, люби й мою парасольку.
[1] Еммануель Сведенборг (1688-1772) — шведський учений-натураліст, містик, теософ. Псевдо-Ареопагіт — Дюнісій Ареопагіт — перший афінський єпископ, якому приписувалося заперечене ще в часи Відродження авторство низки теологічних творів. Мігуель де Молінос (1628-1696) — іспанський містик і аскет, котрий проповідував містично споглядальне ставлення до життя, пасивність, цілковиту підлеглість Господній волі. Йоахім Аббас (1145-1202) — італійський теолог.
[2] Яка культура! (італ.).
[3] Верчеллі — місто на північному заході Італії.
[4] Парафраз вірша Джойса "Квітка, подарована моїй дочці", написаного в Трієсті 1913 р.
[5] В оригіналі гут присутня гра слів, middle age — вік творчої зрілості, а Middle Ages — середні віки.
[6] В "Уліссі" історія стане "жахом", від якого один з героїв намагатиметься прокинутися.
[7] П'яцца деліль Ербе — "Площа трав", ринковий майдан у Падуї.
[8] П'ять послуг за п'ять франків (італ.).
[9] Майдан (італ.).
[10] Викрики Марцелло і Гамлета, коли вони шукають одне одного у сцені з Привидом.
[11] Трохи змінені рядки з вірша англійською поета-сентименталіста Вільяма Каупера (1731-1800) "Джон Гілпін".
[12] Мій батьку! (італ.)
[13] Звідки б це? (лат.).
[14] Моя дочка надзвичайно захоплюється своїм учителем англійської.
[15] В "Уліссі" Стівен Дедал також звертається за допомогою до Лойоли в епізоді дев'ятому "Сцілла і Харібда", коли вибудовує свою хитромудру схоластичну теорію творчості та життя Шекспіра.
[16] На вулиці Сан-Мжеле в Трієсті жила Амалія Поппер,
[17] Мовиться про дружину Джойса, Нору Барнакль.
[18] Йдеться про єврейське кладовище в Трієсті.
[19] Справді, дружина такого собі Філіппо Пейсела, Ада Хірш Мейсел, закінчила життя самогубством 20 жовтня 1911 р.
[20] Джиггернаут ("володар світу") — в індуїзмі особлива форма Вішну-Крішни. З 24 свят на його честь найбільше прихильників у Ратхаятра — проходження колісниць. Багато хто в екстазі кидається під колісниці та гине.
[21] Але ж це свинство! (нім.).
[22] Красунчик (італ.).
[23] Ґедда Ґаблер — героїня однойменної п'єси Г. Ібсена, котра символізувала для Джойса молодість та порив.
[24] "Сумма проти язичників" (лат.). Відома праця Фоми Аквінського. В даному разі йдеться про Талмуд: Джойс іронічно натякає на "невірне" язичницьке віросповідання євреїв.
[25] Етторе Альбіні (1869-1954) — музичний критик римської соціалістичної газети "Аванті!". Джойс помилково називає його критиком газети "Секоло". Виступав проти монархії, націоналізму та фашизму 17 грудня 1911 р. на концерті в "Ла Скала", що давався на користь італійського Червоного Хреста і родин солдатів, убитих і поранених у Лівії, коли заграли гімн, Альбіні демонстративно продовжував сидіти, протестуючи проти колоніальних війн, котрі тоді вела Італія.
[26] "Ви дозволите?" (спотв. італ.) — перші слова прологу до опери Р. Леонкавалло "Паяци", які вимовляє Тоніо. Це спроба Джойса іронічно знизити власний образ — образ закоханого Джакомо.
[27] Джойс, як і його батько, мав чудовий тенор і захоплювався музикою. В Ірландії його, вже визнаного літератора, продовжували вважати співаком. Він попросив покласти на музику свій поетичний цикл "Камерна музика" і дуже любив сам виконувати ці пісні, схожі на арії єлизаветинської доби.
[28] Джон Довланд — англійський лютніст і композитор.
[29] Так називали за часів Відродження прощальні пісні.
[30] Ідеться про короля Джеймса (Якова) Стюарта, ім'я якого пов'язують зі згасанням духу Відродження.
[31] Ідеться про лоджії Ковент-Гардена, площі у Лондоні, збудовані 1630 р.
[32] "Тому що було холодно" (лат.) — цитата з Євангелія від Іоанна.
[33] Так каже Господь: "В скорботі своїй вони з раннього ранку шукатимуть мене і казатимуть: "підемо й навернемося до Господа!.." (лат.).