Щастя або в сильних емоціях, які підточують наше життя, або в розмірених заняттях, які перетворюють його на щось подібне до чудово настроєного англійського механізму. Вище від цього щастя стоїть так звана благородна допитливість, прагнення розкрити таємниці природи й навчитися впливати на її явища. Ось вам у двох словах мистецтво й наука, пристрасть і спокій. Ви згодні? Так от, усі людські пристрасті, розпалені зіткненнями інтересів у вашому нинішньому суспільстві, проходять переді мною, і я влаштовую їм огляд, а сам живу спокійно. Тобто вашу наукову допитливість, своєрідну боротьбу, в якій людина завжди зазнає поразки, я замінюю вивченням усіх потаємних пружин, що рухають людством. Одне слово, я володію світом, не стомлюючи себе, а світ не має наді мною ніякої влади.
Ось я розповім вам про дві події, що сталися сьогодні вранці, — провадив він після короткої мовчанки, — і ви зрозумієте, у чому моя втіха".
Він підвівся, зачинив двері на засув, рвучким рухом — аж заскрипіли кільця — запнув фіранку з вигаптуваним на ній стародавнім візерунком і знову сів у крісло.
"Сьогодні вранці, — сказав він, — я мав подати на оплату тільки два векселі, я їх одержав учора по своїх операціях. А це для мене чистий прибуток. Адже, крім дисконту, я нараховую ще й сорок су на візника, якого ніколи не наймаю. І хіба не кумедно, що за якихось шість франків я біжу пішки через увесь Париж? І це я — людина, нікому не підвладна, людина, яка платить усього сім франків податку! Перший вексель, вартістю в тисячу франків, дисконтував у мене один молодик, красень мальований і чепурун: у нього жилети з блискітками, у нього і лорнет, і тільбюрі, і англійський кінь, і все таке інше. А видала вексель одна з найвродливіших парижанок, дружина багатого поміщика та ще й графа. Чому ця графиня підписала боргове зобов'язання, юридично недійсне, але практично цілком надійне? Бо ці жалюгідні дамочки так бояться скандалу, пов'язаного з опротестуванням векселя, що ладні розплатитися власною особою, якщо не можуть заплатити грішми. Мені закортіло розкрити таємну ціну цього векселя. Що за цим криється: дурість, необачність, кохання чи співчуття? Другий вексель на таку ж суму, підписаний Фанні Мальво, дисконтував у мене торговець полотном, чиє підприємство, либонь, на межі краху. Бо жодна людина, яка має бодай маленький кредит у банку, ніколи не прийде до моєї крамнички: перший же її крок від дверей до мого письмового столу означає розпач, неминуче банкрутство і марні спроби одержати позику десь-інде. Отож мені доводиться мати справу тільки із зацькованими оленями, за якими женеться зграя кредиторів. Графиня живе на вулиці Гельдерській, а Фанні Мальво — на вулиці Монмартр. Скільки припущень робив я, виходячи сьогодні вранці з дому! Якщо ці жінки не мають чим заплатити, вони, звичайно, приймуть мене ласкавіше, аніж батька рідного. А як графиня кривлятиметься, яку ламатиме комедію через цю тисячу франків! Приязно так на мене подивиться, заговорить ніжним голоском, яким туркоче з красенем, на чиє ім'я виданий вексель, улещуватиме мене ласкавими словами, може, навіть благатиме, а я..."
Тут старий подивився на мене — в його погляді була холодна незворушність.
"А я невблаганний! — сказав він. — Я приходжу як привид помсти, як докір сумління. Ну, гаразд. Облишмо здогади. Приходжу.
"Графиня ще в постелі", — каже мені покоївка.
"А коли її можна бачити?"
"Не раніше полудня".
"Вона хвора?"
"Ні, добродію. Але вона повернулася з балу о третій ранку".
"Мене звати Гобсек, перекажіть їй, що приходив Гобсек. Ополудні я ще навідаюся".
І я пішов собі, залишивши брудні сліди на килимі, постеленому на сходах. Я люблю бруднити підошвами чобіт килими в оселях багатіїв — не з дріб'язкового самолюбства, а щоб дати їм відчути пазуристу лапу Невідворотності. Приходжу на вулицю Монмартр, знаходжу непоказний будинок, штовхаю стару хвіртку у воротях і бачу похмурий двір, куди ніколи не заглядає сонце. В комірчині воротарки темно, віконце схоже на засмальцьований рукав заношеного пальта — масне, брудне, потріскане.
"Панна Фанні Мальво вдома?"
"Вона вийшла. Але якщо ви принесли для оплати вексель, то вона залишила для вас гроші".
"Я зайду ще", — відповідаю.
Коли я довідався, що гроші залишено воротарці, мені закортіло подивитися на боржницю; я чомусь уявляв її собі гарненькою дівчинкою. Ранок я провів на бульварі, роздивлявся гравюри, виставлені у вітринах крамниць. Та рівно ополудні я вже був у вітальні, перед спальнею графині.
"Пані щойно подзвонила мені, — сказала покоївка. — Навряд чи вона вас прийме".
"Я зачекаю, — відповів я і сів у крісло. Відчиняються жалюзі, прибігає покоївка. — Вас запрошують, добродію".
Із солоденького голосу служниці я зрозумів, що заплатити господиня не має чим. Зате яку красуню я там побачив! У поспіху вона тільки накинула на голі плечі кашемірову шаль і куталася в неї так уміло, що під шаллю легко вгадувалися форми її прегарного тіла. На ній був пеньюар, оздоблений білосніжним рюшем — отже, не менше двох тисяч франків на рік тут витрачали тільки на пралю, адже не кожна візьметься за прання такої тонкої білизни. Голова у графині була недбало пов'язана, наче в креолки, яскравою шовковою хустинкою, з-під якої вибивалися пишні чорні кучері. Розкрита зібгана постіль свідчила про тривожний сон. Художник дорого заплатив би, щоб побути хоч кілька хвилин у такій спальні. Від складок запони віяло солодкою млістю, пом'ята подушка на голубій пуховій перині, що чітко вирізнялася на лазуровому тлі білосніжним мереживом, здавалося, ще зберігала відбиток досконалих форм, які збуджували уяву. На ведмежій шкурі, розстеленій під левами, вирізьбленими на ліжку з червоного дерева, біліли атласні черевички, що їх жінка недбале скинула там, повернувшися стомлена з балу. Зі спинки стільця звисала пом'ята сукня, торкаючись рукавами підлоги. Панчохи, які здуло б найлегшим подихом вітерцю, обвилися навкруг ніжки крісла. Білі підв'язки, здавалося, майоріли над диванчиком. На поличці каміна переливалося всіма барвами напіврозкрите коштовне віяло. Шухляди комода лишилися висунутими. По всій кімнаті були розкидані квіти, діаманти, рукавички, букет, пояс. Я вдихав тонкі пахощі парфумів. Усюди були розкіш і безлад, краса, позбавлена гармонії. Та вже злидні, причаєні під усією цією розкішшю, підводили голову й загрожували цій дамі або її коханому, показуючи свої гострі зуби. Стомлене обличчя графині пасувало до її спальні, всіяної рештками вчорашнього торжества. Дивлячись на розкидані повсюди одежини та прикраси, я відчув жалість; і це вчора вони складали її убір, і хтось милувався ними. Ці ознаки кохання, отруєного каяттям, ознаки розкоші, суєти та легковажного життя свідчили про танталові зусилля впійматі швидкоплинні насолоди. Червоні плями на обличчі в молодої жінки свідчили про ніжність її шкіри; але риси її обличчя немов застигли, темні плями під очима позначалися різкіше, ніж звичайно. І все ж таки в ній нуртувала природна енергія, й усі ці сліди нерозважливого життя не псували її краси. Очі в неї іскрилися. Вона була схожа на одну з Іродіад пензля Леонардо да Вінчі (адже я колись перепродував картини), від неї віяло життям і силою. Ні в лініях її стану, ні в рисах обличчя не було нічого жалюгідного, вона вселяла кохання, а сама здавалася сильнішою, ніж кохання. Вона сподобалася мені. Давно вже моє серце так не калатало. Отже, я вже одержав плату! Хіба не віддав би я тисячу франків зате, щоб пережити відчуття, які нагадали б мені дні молодості?
Переказ:
Боячись розкриття марнотратства перед своїм чоловіком, графиня віддає Гобсеку діамант.
Цитата:
"Візьміть і йдіть звідси", — сказала вона.
В обмін на діамант я віддав їй вексель і, вклонившись, вийшов. Діамант я оцінив не менш як у тисячу двісті франків. На подвір'ї я побачив цілий натовп челяді — одні чистили собі лівреї, другі — ваксували чоботи, треті — мили розкішні карети. "Ось що приводить цих людей до мене, — подумав я. — Ось що змушує їх у пристойний спосіб красти мільйони, зраджувати свою батьківщину. Щоб не брьохати по багнюці пішки, великий пан або той, хто його мавпує, ладен з головою пірнути в іншу багнюку". В цю мить ворота розчинились і пропустили екіпаж молодика, який дисконтував у мене вексель.
І на його обличчі я прочитав усе майбутнє графині. Цей білявий красень, цей холодний, бездушний картяр і сам розориться і розорить графиню, розорить її чоловіка, розорить дітей, проциндрить їхню спадщину, та й у багатьох інших салонах учинить розгром страшніший, ніж артилерійська батарея у ворожому полку.
Потім я подався на вулицю Монмартр, до Фанні Мальво. Вузькими крутими сходами я піднявся на шостий поверх, і мене впустили у квартирку з двох кімнат, де все блищало чистотою, як нова монета. Я не помітив жодної порошинки на меблях у першій кімнаті, де мене прийняла мадемуазель Фанні, молода дівчина, вдягнена просто, але з вишуканістю парижанки: в неї була граціозна голівка, свіже личко, привітний погляд; красиво зачесане каштанове волосся, спускаючись двома півкругами і прикриваючи скроні; надавало якогось витонченого виразу її голубим очам, чистим, наче кришталь. Денне світло, пробиваючись крізь фіранки на вікнах, осявало м'яким світінням увесь її скромний вид. Повсюди лежали стоси розкроєного полотна, і я зрозумів, чим заробляє вона собі на життя — Фанні була швачкою. Вона стояла переді мною, наче дух самоти. Я подав їй вексель і сказав, що вранці не застав її вдома.
"Але ж я залишила гроші у воротарки", — мовила вона. Я вдав, ніби недочув. "Ви, мабуть, рано виходите з дому!" "Взагалі я рідко виходжу. Та коли ти всю ніч працюєш, іноді хочеться вранці скупатися".
Я подивився на неї і з першого погляду розгадав її. Цю дівчину нестатки змушували трудитися, не розгинаючи спини. Мабуть, вона походила з чесної селянської родини, бо в неї досі було помітне дрібне ластовиння, властиве сільським дівчатам. Від неї віяло глибокою порядністю, справжньою доброчесністю. Я мав таке відчуття, ніби опинився в атмосфері щирості, душевної чистоти, і мені навіть дихати стало легко. Бідолашне, невинне дівча! Вона й у Бога, напевне, вірила: над її простою дерев'яною кушеткою висіло розп'яття, прикрашене двома гілочками самшиту.