Фінал повісті вражає своєю непередбачуваністю. Із кожним днем скупість Гобсека стає все більш маніакальною, поглинає всі інші його риси і таланти та перетворюється у небезпечний інстинкт накопичення. Кімнати двох поверхів будинку скнара перетворив на сховище провіанту й товарів, які він не наважувався продати купцям, боячись продешевити. "Я мало не задихнувся від смороду, у якому злилося безліч всіляких запахів. Усе кишіло червою і комашнею", — розповідає Дервіль, якому довелося давати лад "спадку" Гобсека. Зрештою, все це стає метафорою беззмістовного і змарнованого життя.