З часом він помітив, що навіть найкращі з людей не можуть утриматися від убивства своїми або чужими руками, бо така вже логіка їхнього життя, і у цьому світі ми не можемо зробити жодного руху, не ризикуючи принести смерть. Коли ж зрозумів, що всі люди живуть у чумній заразі, він втратив спокій. Тепер Тарру намагається його знайти, зрозуміти людей і не бути жодному з них смертельним ворогом. він знає, що треба намагатися не бути зачумлепим, тільки у такий спосіб можна якщо не врятувати людям душу, то хоча б не спричинити зло, а можливо, навіть зробити і трохи добра. Тому чума в Орані нічого нового йому не відкрила, хіба що тільки те, що треба боротися з нею поруч із Ріе. Кожен носить чуму, тому треба слідкувати, щоб мимоволі не передати зарази, бо цей мікроб існує в людині, як щось природне. Все інше: здоров'я, непідкупність, навіть чистота —все це продукт волі, яка не має права на відпочинок. Бути зачумленим дуже виснажливо, але ще важче намагатися не бути їм. Тому всі втомилися. А найбільше ті, що не хочуть бути зачумленими, і звільнити їх від цієї утоми може тільки смерть. Тепер Тарру знає, що нічого не вартий для цього світу відтоді, як відмовився вбивати. Історію робитимуть інші. Він знає також, що не годитися їм у судді, бо він не має над ними переваг, йому лише бракує якихось якостей, щоб бути вбивцею. Він примирився з цим і навчився скромності. Він вважає, що на планеті існують лихо, й жертви, і що треба намагатися не стати на бік лиха. Він багато чув багатослівних промов на захист убивства, але на кінець зрозумів одне — уся біда людей у тому, що вони не можуть користуватися простою мовою. Тоді він вирішив говорити й діяти ясно, щоб знайти вірний шлях. Тому він каже: існують тільки лихо й жертви і більш нічого. Якщо сказавши так, він сам стає лихом, то, принаймні, безвинним. Тарру впевнений, що повинна існувати третя категорія, категорія справжніх лікарів, але вони зустрічаються рідко, бо це найважче. Ось чому у всіх випадках він стає на бік жертв, щоб хоч якось зменшити лихо. Можливо, серед жертв він знайде дорогу до справжніх лікарів, іншими словами — знайде мир.
Тарру замовчав після своєї сповіді. Запала тиша. Потім доктор Ріе запитав, чи має Тарру уявлення, який треба обрати шлях, щоб прийти до миру. Той відповів, що має — співчуття.
Здалеку почулися сирени санітарної машини. Людські голоси злилися у загальний гул. Пролунали два постріли, і знову запала тиша. Двічі спалахнув маяк. Вітер набирав сили і почувся подих моря. Тарру несподівано просто сказав, що тепер його цікавить тільки одне — знати, як стають святим. Ріе зауважив, що Тарру не вірить у Бога. Той погодився, але його цікавить, чи можна бути святим без Бога.
Раптом недалеко спалахнуло світло і було чути, як біля воріт розпочалася бійка. Коли все затихло, Тарру зауважив, що таке ніколи не скінчиться, знову будуть жертви, бо такий уже у світі порядок. Доктор наче погодився з цим, але сказав, що він відчуває себе скоріш жертвою, ніж святим, можливо, він не має нахилів до героїзму і святості. Для нього важливо бути людиною. Відповідь Тарру здивувала доктора, йому навіть здалося, що той шуткує, коли сказав: "Ми обидва шукаємо одне й те саме, але я не маю таких високих претензій". Але обличчя Тарру було сумне й серйозне.
Знову налетів вітер і приніс пахощі моря. Тоді Тарру запропонував закріпити дружбу і всупереч усім заборонам піти викупатися у морі, адже не можна жити тільки чумою. Навіть коли людина завжди на боці жертв, вона не повинна обмежувати цим свою любов, бо інакше не варто боротися.
Через деякий час вони дісталися воріт порту і показали свої перепустки вартовому. Той, вагаючись, пропустив їх. Вони минули кучі діжок, від яких ішов запах риби й вина, і нарешті вийшли до моря. їм сподобалася скеля, яка стояла обличчям до моря. Дивлячись на море і відчуваючи під рукою каміння скелі, наче потрачене віспою, Ріе зазнав почуття якогось несамовитого щастя. Повернувшись до Тарру, він прочитав на серйозному обличчі друга вираз того самого щастя, яке не забуває нічого, навіть убивства.
Вони роздягнулися і Ріе першим увійшов у воду. Вода спочатку здалася йому холодною, але коли він почав плисти, йому стало тепліше і він зрозумів, що море зараз тепле, як ніколи, бо зібрало все тепло землі й літнього сонця. Він плив рівно, не поспішаючи. Потім почув, як у море кинувся Тарру. Тоді Ріе ліг на воду горілиць і дивився на небо, повне зірок і місячного сяйва. Коли Тарру наблизився, Ріе перевернувся і вони попливли поруч. Тарру плавав краще, тому доктору потрібні були додаткові зусилля, щоб не відстати. Кілька хвилин вони просувалися вперед в одному темпі, відрізані від міста й чуми. Але Ріе здався першим, вони повернули і повільно попливли назад. Тільки коли на їхньому шляху несподівано з'явилася холодна, наче льодяна, течія, вони прискорили темп.
Мовчки одяглися, мовчки направилися додому, але серця їх стали рідними. Коли вони помітили вартового чуми, Ріе здогадався, про що думає Тарру.— він, як і сам Ріе, думав, що хвороба забула про них, що це добре і що зараз знову доведеться братися за справу.
Дійсно, довелося братися за справу, бо чума ні про кого не забувала. У грудні вона просувалася вперед коротенькими стрибками, тому печі крематорію палали яскравіше, а у таборах оселялися нові бездіяльні тіні людей. Міська влада розраховувала, що холод зупинить чуму, та ці надії не справдилися. Доводилося знову чекати, проте по-справжньому вже ніхто нічого не чекав, місто жило без майбутнього. Навіть коротка миттєвість дружби і спокою, яка випала на долю доктора Ріе, не мала майбутнього. Відкрили ще один додатковий лазарет, і доктор залишався наодинці тільки з тим чи іншим хворим. Однак Ріе помітив, що відтоді як чума перейшла здебільше у легеневу форму, хворі намагаються допомогти лікарю. Бубонна чума характеризувалася станом прострації і божевілля, тепер же хворі ясно уявляли, що їм на користь, і допомагали самі собі зменшити страждання. Всі вони просили пити і шукали тепла. Ріе і тепер страшенно втомлювався, але вже не почувався таким самотнім.
Наприкінці грудня Ріе отримав листа від слідчого Отона, строк карантину якого вже скінчився, але його не випускали, бо не могли встановити дату, коли він поступив у карантин. Дружина Отона, яка вже звільнилася, ходила у мерію, але їй суворо вказали на те, що помилок тут не припускають. Ріе попросив Рамбера владнати цю справу, і через кілька днів слідчий увійшов у кабінет доктора Ріе. На здивування доктора, Отон просив знову відправити його у карантин, тепер у складі добровільної дружини. Він не міг і не вважав за потрібне займатися тепер тим, чим займався до смерті свого сина, але й сидіти без діла теж не хотів. До того ж він сказав, що там, у карантині, він буде менше відчувати розлуку з маленьким Жаком. Ріе подивився на слідчого і майже не повірив тому, що побачив — в цих очах, які завжди мали холодний і байдужий вираз, тепер читалася ніжність. Доктор взявся клопотатися у цій справі.
До Різдва життя зачумленого міста майже не змінилося. Тарру встигав скрізь, і його присутність, доброта і спокій діяли на людей як ліки. Рамбер зізнався доктору, що через братів-стражників налагодив листування з дружиною, і запропонував Ріе відправити листа дружині у санаторій. Той погодився і вперше за довгі місяці взявся за перо, але, напевне, щось зникло з його лексикону. Листа таки відправили, але відповідь затримувалася. Коттар багатів на своїх махінаціях і був задоволений життям. Грану ж Різдво не принесло радості.
У тому році Різдво не походило на християнське свято. Раніше воно об'єднувало людей, багатих і бідних, а тепер багатим доводилося приховувати від бідних ганебну розкіш свого свята. Навіть у церквах різдвяні моління перекривав плач. Тільки діти гралися на вулицях міста, і ніхто не наважився нагадати їм про такого Бога, яким він був до чуми: доброго і щедрого, давнього, як людське горе, і вічно нового, як надія.
Напередодні Різдва Гран не прийшов у призначений час. Ріе зайшов до нього рано вранці, але вдома не застав. Тоді Ріе підняв всіх на ноги. Близько полудня у лазарет заскочив Рамбер і сказав, що бачив Грана здалеку, але загубив його. Ріе і Тарру кинулися на пошуки.
. Виходячи з машини, доктор побачив Грана біля вітрини магазину іграшок, обличчя старого чиновника було мокре від сліз. Ріе зрозумів, про що думає Гран, бо пригадав його розповідь, як багато років тому біля вітрини магазину напередодні Різдва відбулися заручини Грана й Жанни. Доктор не сумнівався, що серед безумства чуми Гран чує чистий голос нареченої. Ріе теж подумав, що світ без любові — це мертвий світ, і неминуче приходить час, коли всупереч усьому хочеш хоча б пригадати рідне обличчя, щоб серце втішилося ніжністю. Гран побачив доктора, але Ріе не міг вимовити ні слова. Гран сказав, що хотів встигнути написати їй листа, щоб вона знала і не відчувала докорів сумління. Ріе з якоюсь розлюченістю відірвав Грама від вітрини і потягнув до машини, а той не опирався, лише говорив, що він дуже втомився і не може більше терпіти. Раптом він зупинився й подивився на доктора як божевільний, потім кинувся тікати. Але через кілька кроків несподівано зупинився, розкинув руки і впав. Ріе доніс Грана до машини на руках.
Коли його поклали у ліжко, він почав задихатися, очевидно, були вражені легені. Ріе вирішив, що самотньому Грану немає потреби відправлятися у лазарет, якщо Тарру зможе за ним доглядати. Через кілька годин Ріе знову приїхав до Грана і злякався, як швидко хвороба набирає силу. До хворого повернулася свідомість, але голос його був глухий, наче мертвий. Гран попросив дати йому рукопис і показав, що просить прочитати уголос. Рукопис був короткий, і, коли доктор переглянув його, зрозумів, що там тільки варіації однієї фрази про травень, амазонку, алеї Булонського лісу. На останній сторінці було лише кілька слів — початок листа до Жанни, а трохи вище виведений каліграфічним почерком остаточний варіант фрази про амазонку. Цю фразу доктор і прочитав. Хворий, нервуючись, чекав оцінки своєї праці. Ріе не зміг підвести на нього очей. Хвилювання Грана зростало, він почав говорити, що так і не зміг знайти точного слова, і раптом крикнув сильним і страшним голосом: "Спаліть її!".