Той розгорнув перед прокуратором сувій з малорозбірливими рядками. Дещо Пілат прочитав: "Смерті немає... Вчора ми їли солодкі весняні баккроти... Ми побачимо чисту ріку води життя... Людство буде дивитися на сонце крізь прозорий кристал..."
Пілат запропонував Левію стати доглядачем його бібліотеки. Та Левій відмовився: "Тобі не так просто буде дивитися мені у вічі після того, як ти вбив його, — відповів Левій Матвій. — Та крові ще буде. — Я заріжу Іуду з Киріафа!"
"Не клопочися. Іуду вже зарізали прихильники... " — відповів Пілат. Матвій захотів дізнатися, хто це зробив, і Пілат відповів: "Я".
...За годину в палаці вже нікого не було. Прокуратор спав і дихав спокійно, поряд з ним спав Банга. Так зустрів світанок п'ятнадцятого нісану п'ятий прокуратор Іудеї Понтій Пілат.
Розділ 27
КІНЕЦЬ КВАРТИРИ № 50
Коли Маргарита дійшла до останніх слів розділу "...Так зустрів світанок п'ятнадцятого нісану п'ятий прокуратор Іудеї Понтій Пілат...", настав ранок. Маргарита була спокійною. Її не хвилювала надприродно проведена ніч, згадки про бал у сатани і те, яким дивом їй було повернено майстра, — все було наче так, як і мало бути. Вона пішла до сусідньої кімнати, подивилася на майстра, який спав спокійним сном, і сама заснула навпроти, на канапці...
Але не спав цілий поверх у одній з московських установ, поглинутий слідством у справі Воланда. Справа виглядала дивовижною, достеменною чортівщиною з домішкою гіпнотичних фокусів і відвертої кримінальщини.
Перший, кому довелося побувати на освітленому електрикою поверсі згаданої установи, був Аркадій Аполлонович Семпеляров, голова Акустичної комісії. Відбулася найнеприємніша розмова про цей паскудний сеанс і бійку в ложі й про багато ще речей, розповіді про які завдавали йому невимовних страждань. Свідок тямущий і кваліфікований, інтелігентна і культурна людина, Аркадій Аполлонович чудово змалював таємничого мага і його помічників-негідників. Порівняли його свідчення зі свідченнями інших, серед яких була і дама в бузковій білизні, і кур'єр Карпов, з'ясували адресу — місце, де слід шукати винуватців прикрих подій. Все зійшлося на квартирі № 50.
У квартирі ретельно все обшукали, стіни вистукали, перевірили димоходи, але так нічого і не знайшли. Не було згадок про Воланда ні в програмках, ні в будь-яких інших паперах. Всі розводили руками!
Той самий Прохор Петрович, голова видовищної комісії, повернувся у свій костюм негайно після того, як міліція увійшла до кабінету. Він цілком схвалив всі резолюції, які накладав костюм без його відома. І він нічого не знав про жодного Воланда.
Щезлого Римського розшукали доволі швидко — в готелі "Асторія" в Ленінграді, в шафі для одягу, куди він заховався. Там його і допитали, виявили, що він у нестямі і на запитання путніх відповідей не дає. Врешті Римського під охороною доправили до Москви.
Знайшовся і Ліходєєв. З Ялти надійшла телеграма, що він перебував у Ялті, але вже вилетів аеропланом до Москви. Лише Варенухи не знайшли. Відомий театральний адміністратор зник, як у воду впав.
Дванадцятеро людей здійснювали слідство головокрутної справи, досліджували не тільки випадок у Вар'єте, а й інші випадки по всій Москві. У клініці Стравінського знайшли Івана Миколайовича, який дуже перемінився після випадку з Берліозом. Він охоче відповідав на запитання слідчого, але був байдужий. Його більше не обходила доля Берліоза.
Він дрімав і бачив місто дивовижне, незбагненне, неіснуюче, з мармуром, колонадами, з чорною вежею, з палацом на пагорбі і бронзовими статуями, з крокуючими римськими кентуріями... Він бачив чоловіка у кріслі з вимученим пожовклим обличчям у білій мантії з червоним підбоєм, який з ненавистю дивився на пишний та чужий сад, і пагорб, на якому стояли пусті порожні стовпи з поперечинами.
Допитавши Івана Миколайовича, слідчий збагнув, що добрався до початку цієї дивовижної історії — убивства на Патріарших. Слідчий переконався, що Берліоз кинувся під трамвай, бо був загіпнотизований. Впіймати нікого так і не змогли, хоча в тричі проклятій квартирі №50 хтось таки був.
Повернувся Лиходєєв, який одразу був замкнений у камері, потім заарештували і Варенуху, який повернувся до своєї квартири після дводобової відсутності. Варенуха почав брехати, незважаючи на дану Азазелло обіцянку, але ж він обіцяв не робити це тільки по телефону. Потім він розридався і сказав, що бреше тільки тому, що боїться помсти Воландової зграї, і прагнув сидіти лише в броньованій камері. Після розмови з Варенухою з'ясувалося, що били його двоє — один ікластий, а другий товстун, схожий на кота.
Заарештували Аннушку: вона намагалася всучити касирці в універмазі на Арбаті десятидоларовий папірець. Аннушка розповіла про літунів у будинку на Садовій і золоту підківку з діамантами. Вона не розуміла, як червінці могли перетворитися на долари, яких вона в очі не бачила.
Допитали і Миколу Івановича, заарештованого через дурість дружини, яка повідомила міліцію про його зникнення. Він розповів якусь нісенітницю про те, що возив у повітрі голу хатню робітницю Маргарити Миколаївни, Наташу, кудись до чортів купатися. Кинулися шукати обох жінок — і не знайшли. Близько четвертої години великий гурт чоловіків у цивільному вискочив з трьох машин біля будинку № 302-біс, вони трьома різними групами стали підніматися до квартири № 50.
У цей час Коров'єв і Азазелло сиділи в їдальні квартири, закінчували снідати. Воланд перебував у спальні, де був кіт — невідомо.
"Що то за кроки на сходах?" — запитав Коров'єв, бавлячись ложечкою в чашці кави. "Це нас арештовувати йдуть..." — відповів Азазелло і відпив з чарочки.
Ті, що кралися по сходах, мали з собою маузер, відмички, тонкі шовкові тенета і аркан, марлеві маски та ампули з хлороформом. Відкрили парадні двері, інша група надійшла з чорного ходу. По всіх кімнатах розсипалися люди, та нікого не знайшли. Лише у вітальні на камінній полиці сидів величезний чорний кіт.
Кіт промовив: "Не бешкетую, нікого не чіпаю. Лагоджу примус. Попереджаю, що кіт — древня недоторкана тварина!" Його почали ловити, а він миттю випустив з рук примуса і вихопив з-за спини браунінг і вистрілив. Від пострілу кіт бухнувся головою на долівку і сказав слабким голосом: "Дійшов я краю! Відійдіть від мене, дайте попрощатися з землею! — очі кота почали згасати. Він говорив у напрямку дверей до їдальні: — Ти не прийшов до мене з допомогою в час нерівного бою. Ти кинув бідолашного Бегемота, проміняв його на склянку коньяку. Тож нехай моя смерть тяжіє над твоєю совістю! Єдине, що може порятувати пораненого, — це ковток бензину..."
Кіт скористався розгубленістю ловців і напився бензину, одразу підскочив живий і здоровий, схопив примус і скочив із ним на камін, звідти на металевий карниз, потім на люстру й почав стріляти. Посипалися друзки від люстри, розтріскалося зірками дзеркало над каміном... Дивно було, але ніхто від зчиненої стрілянини не постраждав.
Примостившись на горішній частині рами камінного дзеркала, кіт почав промову: "Я абсолютно не розумію причин такого грубого поводження зі мною..."
Несподівано залунав низький голос: "Що діється у квартирі? Мені заважають працювати..." Йому відповів низький гундосий голос: "Певно, це Бегемот, чорти б його взяли!" Третій голос продеренчав: "Мессіре! Субота. Сонце заходить. Нам час..."
Кіт сказав: "Даруйте, нам час", — і, шпурнувши свій браунінг, вибив шибки, потім плеснув униз бензином і стовп вогню піднявся до стелі. Задиміли шпалери, паркет. Усі почали вибігати у коридор...
У той час, коли на Садовій залунали дзвони сполоху на червоних довгих машинах, натовп у дворі побачив, як разом із димом вилетіли три темні чоловічі силуети і один силует голої жінки.
Розділ 28
ОСТАННІ ВИТІВКИ КОРОВ'ЄВА І БЕГЕМОТА
Чи були ці силуети мешканцями будинку на Садовій, твердо сказати не можна. Через чверть години після пожежі коло дзеркальних дверей торгсину на Смоленському ринку з'явився цибатий громадянин у картатому костюмі, з ним чорний кіт. Швейцар заступив йому дорогу: з котами не можна! Та ніякого кота вже не побачив, лише кепка чоловіка чимось нагадувала пику кота. Тоді швейцар сказав, що тут купують тільки за валюту. Громадянин у рванині відповів, що не можна дивитися тільки на одяг, а товстун, схожий на кота, сказав, що в нього, може, повний примус валюти.
Незвичайна парочка попрямувала повз сувої ситцю, полички із взуттям та патефонами до гастрономічного і кондитерського відділу, де пірамідами були викладені мандарини, і, довідавшись, що вони коштують тридцять копійок кіло, зітхнула: все кусається! Тут Коров'єв висмикнув верхній мандарин з піраміди, ковтнув його, взявся за другий...
"Їж, Бегемоте", — запросив він.
Бегемот сунув лапу у споруду з шоколадних плиток, висмикнув нижню з золотою обгорткою і заковтнув її, потім дістав оселедчики з бочки з написом "Оселедець керченський добірний", заковтнув і їх, виплюнувши хвости.
Продавці заволали: "Ви збожеволіли!", "Давайте чек!", "Що ти робиш, гадино?!" Біля них зібрався натовп, а Коров'єв, показавши на Бегемота, обурювався: "Що ж це діється? Бідна людина! — Коров'єв додав тремтіння до свого голосу, — весь день лагодить примуси! Звідки йому взяти валюти? Він засмучений голодом і спрагою! Йому жарко! Ну взяв мандарин, йому ціна три копійки! А ось цей — він від лососини весь розбух, весь набитий валютою! Гірко! Гірко!"
Натовп почав гнівно здригатися, промова Коров'єва викликала співчуття...
...У натовпі промайнули два міліцейські шоломи. Підступний Бегемот облив з примуса кондитерський прилавок, і той спалахнув сам собою. Полум'я сягнуло вгору і побігло вздовж прилавка. Продавщиці з вереском пустилися в різні боки, публіка подалася з кондитерського назад, видавила скло у дзеркальних дверях... А обидва негідники — Коров'єв і Бегемот — кудись поділися. Дехто розповідав, що обидва злетіли під стелю і там луснули, як повітряні кульки!
Після цієї пригоди парочка не вгамувалася. Вони підлетіли до письменницького дому, розмірковуючи, що тут дозрівають таланти, як ананаси в оранжереї. Негідники попрямували до ресторану, який ще не відчував біди. Громадянка в білих шкарпеточках та в білому ж беретику не пустила негідників до ресторану без письменницьких посвідчень.