Водячи мандрівників по монастирю, Беній Третій розповідав про ченців, а мандрівники дивилися й слухали. Співуни носили сандалії, здорові та круглі, як озера чи ставки. Бороди вони голили, а на головах своїх вищипували волосся від тімені аж до потилиці. Обличчя затуляли каптурами, а потилиці відкривали. На поясах носили бритви, які гострили двічі на день і тричі на ніч. Ходили то задом, то передом – кому як зручніше. Прокинувшись рано-вранці, вони взували один одного у чоботи з острогами, чіпляли на ніс окуляри й знову лягали спати. Опівдні починали бити дзвони. А дзвони у цьому монастирі були особливі: геть усі – і церковні, і годинникові, і трапезні – підбиті найм'якшим пухом. За калатала правили лисячі хвости. Почувши дзвони, брати Співуни просиналися, скидали чоботи, взували сандалії, сідали під церквою й позіхали, змагаючись між собою, хто найширше роззявить рота й найгучніше позіхне. Це був їхній сніданок. Потім вони ставали вервечкою й повільним урочистим походом прямували до трапезної. Співун, який очолював похід, ніс корогву із зображенням Фортуни. Другий ніс корогву із зображенням Доброчесності й кропило з Меркурієвою водою 181. Він без упину махав кропилом і мовби підстьобував ченця з корогвою-Фортуною.
Йдучи, ченці співали, тільки не ротами, а вухами, їм вторувало калатання дзвонів.
Ці звуки зливалися в незвичайну мелодію, яка пестила слух.
У трапезній Співуни опускалися навколішки біля столів, спираючись грудьми й черевами на ліхтарі. За хвилину з'являвся здоровенний товстий Сандалисько із сиром, гірчицею та салатом.
По обіді вони читали, точніше, виспівували молитви, приправляючи їх руладами й трелями.
Решту часу вони чекали Страшного Суду і робили ось що: в неділю лупцювали один одного, в понеділок ляскали один одного по носі, у вівторок дряпали один одного, у середу забивали один одному баки, в четвер колупали один у одного в носі, у п'ятницю лоскотали один одного під пахвами, у суботу шмагали один одного батогами.
Коли вони, з ласки настоятеля, йшли кудись у справі чи просто собі погуляти, то їм під загрозою тортур заборонялося їсти рибу і м'ясо – щоб миряни бачили, які Співуни святі, благочесні, цнотливі й несхитні – справжні слуги божі! Ввечері вони знову скидали сандалії, взувалися в чоботи з острогами, чіпляли на носи окуляри й лягали спати. Опівночі до них заходив Сандалисько; вони прокидалися й починали гострити бритви.
Мандрівники дивилися на Співунів і слухали розповідь про них з неабиякою цікавістю, а брат Жан та Панург аж дух затамували.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ 43. Про те, як Пантагрюель побував у Атласній країні, якою правив Поголос
Згодом мандрівники потрапили в Атласну країну. Дерева, кущі, трави були із шовку та оксамиту. Листя з дерев не опадало ніколи, квіти теж ніколи не відцвітали. Мандрівники здибали тут багато звірів та птахів, дуже схожих на звірів та птахів їхньої рідної Франції. Але звірі ті були із тканих килимів; вони нічого не їли й не кусалися, а птахи не співали. Побачили мандрівники дванадцять слонів. Слони сиділи за столом і мовчки трапезували. Потім вони побачили носорога і двох єдинорогів. А ще вони побачили золоте руно, що його здобув Ясон, і хамелеона, який жив самим тільки повітрям, і трьох гідр (у кожної було сім голів), і чотирнадцять феніксів, і шкуру золотого осла, і ще багато дивного і химерного. А потім мандрівники побачили Середземне море. Воно розступилося, і Пантагрюель та його друзі уздріли Тритона, який сурмив у величезну мушлю, Нерея та інших морських богів і чудовиськ. І безліч риб, які літали, пурхали, танцювали, їли, дихали, думали, полювали, воювали, мирилися, торгували, гралися й пустували. Трохи далі вони побачили Арістотеля з ліхтарем у руці. Позад нього юрмилися Овідій, Геліодор, Леонід – усіх не злічити.
Друзі подалися шукати їжу. Зненацька до них долинув якийсь дивний шум — так, наче недалечко гуркотів млин або жінки вибивали на річці білизну. Вони пішли на шум і невдовзі побачили горбатого дідугана, напрочуд бридкого. Звали цього дідугана Поголос. Рот у нього був по самісінькі вуха, а в роті теліпалося аж сім язиків, і кожен – розрізаний на сім частин. Всіма цими язиками Поголос розмовляв водночас – різними мовами й говірками. На всій його голові й на всьому тілі росли вуха. Очі в нього не бачили, і він не міг ходити ногами. Поголоса оточував величезний натовп. Всі дивилися йому в рот і ловили кожне його слово. А він казав усяку всячину.
Всі, хто слухав Поголоса, за кілька годин набиралися такого розуму, що заходжувались міркувати й судити про наймудріші в світі речі. В натовпі стояли і великі письменники, і філософи, і мудреці. Тут були і студенти. Вони почастували мандрівників хлібом і дали їм дружню пораду. Щоб домогтися успіху, багатства й слави, сказали вони, слід брехати. А істину треба ховати за сімома замками.
РОЗДІЛ 44. Про те, як Пантагрюель побував у країні Ліхтарії (Ліхтарія у Рабле – символ країни справжньої науки й високого мистецтва)
Три дні мандрівники тихо пливли спокійним морем, а на четвертий рано-вранці побачили вдалині країну Ліхтарію. Підпливаючи до неї, вони завважили, що над морем літають вогники. То були дозорні вогні, які освітлюють вхід у гавань.
У гавані на високій вежі висів величезний ліхтар. До королівського палацу мандрівників проводжали Маякові вогні. Пантагрюель повідав, що вони, мандрівники, прибули до Ліхтарії з тим, аби попросити в королеви такий ліхтар, який освітлював би шлях до оракула Божественної Пляшки Бакбук. Маякові вогні відповіли, що королева залюбки вволить їхнє бажання.
Коли вони прийшли в палац, два Почесних ліхтарі повели їх до королеви. Панург звернувся до її величності ліхтарною мовою, шанобливо привітав її й попросив дати проводиря до оракула Божественної Пляшки. Королева люб'язно запросила їх до вечері, сказавши, що там будуть усі її придворні і що поміж них хай мандрівники самі виберуть собі проводиря.
Сівши вечеряти, Пантагрюель та його друзі придивлялися до всіх гостей і прислухалися до їхніх розмов. Королева була вбрана в сукню з гірського кришталю, всипану великими діамантами. Придворні ліхтарі були вбрані хто як: вельможні – у кришталь, слюду, прості – у ріг, церату, папір. На вечерю королеві подали великий смолоскип із білого воску, ліхтарям – свічки; кому із сала, кому з горіха, а одному молодому ліхтарикові – маленьку розмальовану свічку. Коли Пантагрюель та його друзі повечеряли, їх повели до опочивальні.
Вранці, з ласкавого дозволу її величності, вони вибрали собі за проводиря одного з найсвітліших, найясніших ліхтарів – Світосяйного ліхтаря, — після чого посідали на свої кораблі й вийшли у відкрите море.
РОЗДІЛ 45. Про те, як мандрівники прибули до оракула Божественної Пляшки
Світосяйний ліхтар був чудовим проводирем, і по недовгім часі Пантагрюель та його друзі причалили до омріяного острова, де стояв храм Божественної Пляшки. Ступивши на берег, Панург радів, що нарешті вже кінець мандрівки. Світосяйний ліхтар повів друзів до храму оракула і верховної жриці Бакбук. Незабаром усі опинилися в розкішному винограднику. Світосяйний ліхтар звелів усім з'їсти по три ягоди, настелити в черевики виноградного листя і взяти в руки по зеленій гілці (свідчення того, що мандрівники прибули з миром). Край виноградника височіла прегарна антична арка. За аркою стояла велика альтанка з виноградної лози. На лозі висіли грона винограду п'ятисот гатунків, кольорів і форм – їх створила не природа, а вивели виноградарі. Ягоди були різних кольорів і різних форм.
За альтанкою мандрівники побачили вхід у підземний храм. Назустріч їм вийшов губернатор – пан Баклагон – із вартою: маленькими пляшечками. Вгледівши в руках мандрівників зелені гілки й упізнавши Світосяйного ліхтаря, він дозволив іти до мудрої Бакбук – придворної дами й верховної жриці Божественної Пляшки. Пантагрюель та його друзі почали опускатися мармуровими сходами під землю. Десь на сімдесят восьмому переході Панург зупинився й вигукнув, що дуже боїться і хоче назад. Світосяйний ліхтар сказав, що в такому святому місці не можна базікати. А боятися нема чого.
Коли сходи скінчилися, мандрівники побачили великі гарні двері із яшми. Вони були зачинені, але не мали ні засувів, ні замків. Тільки посередині висів величезний індійський діамант, оправлений в золото. Світосяйний ліхтар сказав, що далі йти йому не можна. Тепер мандрівники повинні слухатись верховну жрицю Бакбук і у всьому їй коритися. Вона поведе їх у храм, вона й виведе їх із храму. Боятися Бакбук не слід – вона дуже добра. Світосяйний ліхтар підійшов до дверей, зняв діамант і поклав його в срібну коробочку, що висіла біля дверей з правого боку. Потім витяг з-під порога шовковий шнур пурпурового кольору, прив'язав його до двох золотих кілець, прилаштованих до стулок, і відійшов убік. Ту ж мить стулки самі собою відчинилися.
РОЗДІЛ 46. Про підземний храм
Мандрівники почали роздивлятися храм. Такої пишноти вони ніде і ніколи не бачили. Підлога – мозаїка з обточених самоцвітів. Стіни храму від стелі до підлоги були викладені кольоровим мармуром і теж оздоблені мозаїкою. Картини з мозаїки зображували битви, бенкети, урочисті походи, веселі танці, села, міста, фортеці, замки, звірів, птахів, богів, чудовиська і ще багато чого – всього й не злічиш, очі розбігалися. Зі стелі звисала величезна люстра, яка освітлювала храм так, що в ньому було ясно, наче безхмарного сонячного полудня.
РОЗДІЛ 47. Про те, як верховна жриця Бакбук показала мандрівникам чарівний водограй
Пантагрюель та його друзі стояли, мов заворожені, милуючись люстрою, стінами й підлогою храму, і не помітили, як перед ними з'явилася верховна жриця Бакбук із усім своїм почтом. Приязно й весело привітавшися, Бакбук повела їх на середину храму, під самісіньку люстру. І там вони побачили небаченої краси водограй із прозорого алебастру. Зовні він був семикутний, всередині – круглий. На кожному куті височіла колона. На кожній колоні стояла статуя якогось античного бога. Колони з'єднувались між собою арками. Над арками, спираючись на них, здіймалася кришталева баня, яка правила водограєві за дах.