Ріе сховав цю звістку у своєму серці, і тільки нестерпною втомою міг пояснити те, що наважився розповісти про телеграму Грану. Сподіваючись підтримати доктора, Гран сказав, що тепер такі хвороби прекрасно лікуються. Ріе підтвердив це і додав, що розлука надто довго триває, можливо, якби він був поруч, то це допомогло б дружині боротися з хворобою, а зараз вона, напевне, почувається дуже самотньою.
Інші знаходилися у подібному стані. Записники Тарру доводять, що він не втратив своєї допитливості, але коло його спостережень звузилося. Протягом цього періоду він цікавився тільки Коттаром. Готель, у якому жив Тарру, відвели під карантин, і він переселився до доктора Ріе. Вечорами тільки ввічливість примушувала його слухати Грана і Ріе, які розповідали про свою роботу, і при першій же нагоді він переводив розмову на дріб'язкові факти оранського життя, які цікавили його завжди.
Ріе помітив, як постарів і втомився Кастель, у день, коли той прийшов сповістити, що вакцина готова. Вони вирішили випробувати її на маленькому синові слідчого Отона, якого тільки доставили у лазарет, хоча сам Ріе вважав цей випадок безнадійним. Кастель заснув, як тільки вони вирішили основне питання, і Ріе почав викладати статистичні дані. Ріе дивився на свого постарівшого друга і відчув, як боляче стиснулося його горло. Саме такі випадки показували Ріе, як він сам втомився. Почуття виходили з-під контролю, стягнуті у вузол, вони іноді проривалися, віддаючи його під владу емоцій, яким він вже не був господар. Ріе розумів, що на певному етапі він покінчив із функцією цілителя. Тепер він міг тільки поставити діагноз і приректи на смерть. Його благали допомогти, вилікувати, але він не міг цього зробити, він приїздив до хворого лише для того, щоб дати розпорядження про ізоляцію. І ненависть, з якою дивилися на нього, нічим не могла зарадити, бо серце його билося для того, щоб бачити двадцять годин на добу, як помирають люди, створені для життя.
Страшним наслідком виснажливої втоми, яка заволоділа поступово всіма, було нехтування основними правилами боротьби з чумою, які самі і встановили. Інколи, наприклад, вони їхали до хворого, не вдавшись до запобіжних заходів, тільки тому, що попередили їх в останню хвилину, і вони не хотіли гаяти часу і заїжджати на медичний пункт, щоб зробити профілактичний укол. Саме тут приховалася справжня небезпека, бо боротьба з чумою робила борців особливо сприйнятливими до зараження. "Власне кажучи, вони сподівалися на випадок, а випадок і є випадок". Втім, у місті залишився один чоловік, що не виглядав ні втомленим, ні похмурим, а, навпаки, втілював собою задоволення життям. Це був Коттар. Він тримався трохи відокремлено, але стосунків з людьми не переривав. Особливо його притягував Тарру, який, незважаючи на страшну втому, не втратив властивої йому сердечності і зацікавленості людьми, тому був обізнаний в усіх справах Коттара. У записниках Тарру часто розповідається про Коттара. Він навіть виклав своє розуміння його переживань і роздумів під заголовком "Нотатки про Коттара і чуму". Своє загальне враження від Коттара він передав так: "Ось людина, яка зростає". А Коттар виклав свої сповідальні думки у таких словах: "Звичайно, не все тепер добре. Але хоча б усі в одній ямі сидимо". Тарру підкреслює, що Коттару загрожує така сама небезпека, як і іншим людям, але його втішає те, що він не переживає свій страх на самоті, що його почуття збігаються з почуттями всіх людей. До того ж Коттар був упевнений, що чума його не візьме, бо, на його думку, людина, хвора на яку-небудь страшну хворобу або піддана якомусь страхові, захищена таким чином від інших хвороб або страхів. Ця ідея підтримувала Коттара, і він хотів тільки не віддалятися від людей, бо краще бути в облозі разом з усіма, ніж самотнім арештантом. Він споглядав на всіх мешканців міста, на їхній страх і розгубленість, із вершини свого власного досвіду, бо всі ці почуття він уже давно пережив. Тарру намагався переконати Коттара, що тільки чиста совість робить людину часткою людської спільноти. Коттар був упевнений, що єдиний засіб об'єднати людей — це наслати на них чуму. І Тарру розумів, яким зручним і привабливим тепер було життя для Коттара, тому що той бачив, що реакція всіх людей на події збігається з тим, що він сам пережив. Люди прагнули людського тепла і боялися будь-яких контактів, таким чином, людину самотню і водночас знесилену самотністю чума робить спільником. Коттар був спільником усього, що відбувалося тепер у місті: життя, якого він прагнув кілька місяців тому, життя заради насолоди стало нормою для всіх мешканців Орану. Тарру відзначав, що Коттар, напевне, починає любити цих людей, які зрозуміли, що їхня свобода й життя знаходяться на крок від загибелі. Коттар раніше від цих людей пережив подібне і вважає природним, щоб і інші люди теж це пережили. Свої нотатки про Коттара Тарру завершує яскравою ілюстрацією, яка відбиває спільність почуттів Коттара і зачумлених. Одного разу Коттар запросив Тарру в оперу, де ставили глюківського "Орфея". Театральна трупа приїхала на гастролі в Оран і несподівано застрягла тут через чуму, тепер її обов'язком було раз на тиждень давати виставу. І хоча кожного разу це було одна і та сама опера, глядачі заповнювали весь зал. Тут, у театрі, було легше вдавати, що чуми не існує. Дами, одягнені у прекрасні туалети, виглядали красунями і забували свої страхи. Чоловіки у фраках набували впевненості, якої не відчували у реальному житті. Того разу все було, як завжди. Можливо, прискіпливі знавці і почули б в арії Орфея надмірний пафос, коли він звертався до владики царства померлих. Та глядачі нічого не помітили, аж доки Орфей, який уже втратив Евридику, не почав останньої арії. Спочатку голос його тремтів. Потім він зробив крок у напряму до глядачів і впав посеред непотрібних уже декорацій. Спочатку мовчки й поважно, як після церковної служби, глядачі почали виходити із залу. Але хтось закричав, і тоді люди забули свою поважність і кинулися у двері, штовхаючи один одного. Тарру й Коттар тільки встали зі своїх місць і наче побачили життя Орану: на сцені — чума у вигляді помираючого актора, а у залі непотрібна тепер розкіш.
Протягом серпня Рамбер допомагав Ріе. Він тільки просив доктора дати йому вихідний день, коли повинна була відбутися зустріч із брата-ми-стражниками. У призначений час Гонсалес і журналіст ще здалеку побачили братів, які йшли, сміючись, на зустріч. Брати сказали, що на цьому тижні вони не чергують, тому треба знову зачекати. Але один із братів запропонував Рамберу тепер же піти разом із ними, щоб потім не шукати їхньої домівки.
Брати жили біля воріт, що виходили на приморське шосе, у маленькому прохолодному будиночку. Мати їх, привітна сухенька стара жінка, приготувала рис, і Гонсалес дуже здивувався, бо подібні речі давно вже зникли в Орані. Брати запевнили, що коли живеш біля воріт, завжди можна чимось розжитися. Рамбер із сумом думав, що тут йому доведеться чекати ще цілий тиждень. Але чекати довелося більше, бо чергування через нестачу людей стали більш тривалими, і брати заступили у караул тільки через два тижні. Протягом цього часу Рамбер наполегливо працював. Про своє скоре звільнення він нікому не розповідав. Але доктору Ріе він розказав, як напився після першого напруженого тижня роботи, як йому тоді здалося, що він захворів на чуму, і якою безглуздою була його реакція — він кинувся на площу і закричав на весь голос, закликаючи свою дружину через стіни зачумленого міста. Повернувшись додому, він не знайшов жодної ознаки хвороби, і йому стало соромно. Доктор сказав, що розуміє його реакцію. Потім передав слова слідчого Отона, який не радив Рамберу вештатися серед контрабандистів. Рамбер запитав, що б це могло означати. Ріе відповів — тільки одне: йому слід поквапитися. Уже на порозі Рамбер запитав доктора, чому той не завадить цій утечі з міста, адже він має таку можливість. Ріе відповів, що це не його справа, коли журналіст вибрав щастя, він же не має права вирішувати, що добре, а що погано. Рамбер запитав, чому ж тоді він радить поквапитися. Ріе відповів, що можливо тому, що й сам хоче щось зробити для щастя.
Наступного дня вони не поверталися до цієї розмови, хоча і працювали разом. Через кілька днів Рамбер оселився в маленькому будиночку стражників. Він змушений був нікуди не виходити, і весь день перебував один або розмовляв із старенькою матір'ю братів. В очах старої розквітала посмішка, коли вона дивилася на Рамбера. Іноді вона запитувала журналіста, чи не боїться він заразити свою дружину. Рамбер відповідав, що, звичайно, ризик існує, але якщо він залишиться, то, можливо, вони ніколи вже не побачаться. Стара розпитувала, чи мила його дружина, чи він вважає її гарною, чи вірить у Бога. Рамбер відповів, що дружина мила і приваблива, а у Бога він не вірить. Тоді стара сказала, що у такому випадку йому дійсно треба їхати до неї, наче зрозуміла: більше Рамберу нічим жити. Настав день, коли брати призначили остаточно день і годину звільнення Рамбера: один з двох постових, які чергували разом з братами, захворів на чуму, а другого направили в карантин, тому ніхто не заважатиме здійсненню їхніх планів. Тоді Рамбер вперше вирішив залишити маленький будиночок і пішов до Ріе, брати попередили його, щоб не спізнився. Мати доктора сповістила, що доктор у лазареті. Рамбер побачив перед лазаретом юрбу, яку намагався розігнати вартовий, але люди лише ходили по колу і не наважувалися залишити тих, хто страждав за стінами лазарету. Журналіст показав свою перепустку, і вартовий пропустив його в кабінет Тарру. Тарру здивувався, побачивши журналіста. Рамбер сказав, що хотів би побачити Ріе. Тарру просив не турбувати доктора, якщо справу можна вирішити без нього, бо Ріе страшенно втомився. Зайшов санітару масці і передав картки померлих вночі. Тарру теж виглядав дуже стомленим, він подивився на картки і сказав, що тепер вони можуть тільки вести облік. Потім запитав, коли Рамбер їде. Той відповів, що незабаром, точніше сьогодні вночі. Тарру сердечно порадів і просив Рамбера застерегтися. Рамбер здивувався щирості цих слів і попросив дозволу все ж побачити Ріе.