Борис Грінченко — Каторжна (аналіз, паспорт твору)

Жанр. Оповідання.

Час створення. 1888 рік.

Автор. Борис Грінченко (1863-1910) – український письменник, фольклорист і етнограф, критик і публіцист, лексикограф, видавець і педагог.

Тема. Розповідь про життя дівчини-сироти Докії.

Ідея. Утвердження любові і добра як відповіді на жорстокість світу.

Проблеми. Батьки і діти; людська жорстокість і байдужість; внутрішній світ людини; мораль суспільства; кохання і зрада.

Композиція і сюжет твору

В оповіданні йдеться про життя дівчинки-сироти Докії. Дитинство її особливо безрадісне: після смерті матері батько приводить до хати мачуху.

Твір композиційно поділений на три частини. У першій змальоване гірке дитинство і безвідрадна юність Докії. Автор показує взаємини дівчинки з іншими членами родини, зокрема дітьми. До них горнеться спрагле любові серце, проте наражається на спротив або й знущання. Навіть півторарічного хлопчика – улюбленця Докії – мачуха научає: "Бий кулачком, кулачком її…". І зацькована, але нескорена дівчинка ("всі були їй вороги і вона всім ворог") шукає прихистку в куща калини, що ріс у гущавині. Однак заповзялося життя на дівчинку, і не давали їй одпочинку хатні: мачушині діти знайшли сховок, а мачуха під корінь зрубала єдину радість дитячу – калиновий кущ.

У цій багатій зоровими образами сцені Борис Грінченко особливо тонко вловлює і відтворює психологічний стан дитини, її розпуку в найвідчайдушніших вчинках: Докія цілувала руки мачушині, затуляла власним тілом останні калинові стеблини – не допомогло! Ознаки екзистенціалізму виразно проступають у цьому творі: самотність, страждання і відчай переповнюють життя героїні; оточення нав'язує їй свою волю, свою мораль; і особистість мусить протидіяти. Так, власне, і стається. Однак протест Докія висловлює дещо пізніше.

Хоч вдача Докії не змінилась, портретна характеристика героїні, що подорослішала, увиразнюється. Сільські парубки задивлялися "на її стан високий, рівний, на її очі темні, на коси чорні, на брови…". Зауважив те все й хлопець-шахтар, що грав на вечорницях, куди мачуха послала Докію за позичкою. Він вперше заговорив до неї по-людськи. І відтепліле серце потягнулося на поклик юнака – дівчина покохала щиро і віддано. Усю нерозтрачену любов свого серця віддала Докія Семенові. Так завершується друга частина твору.

У третій частині читач довідується про підлу чоловічу зраду, цинічно "присмачену" проклятим прізвиськом "каторжна". Немов остання крапля впала у чашу терпіння людського і переповнила її. Докія зважується на помсту. Вона підпалює хату, де відбуваються вечорниці. Але в останній момент згадує про маленьку симпатичну дівчинку Саньку – безвинне створіння, що може згоріти разом з усіма, і починає власним тілом гасити вогонь. Докія гине в страшних муках від опіків, так і не зрозумівши чому світ був до неї такий жорстокий. Борис Грінченко завершує твір, апелюючи до читача запитанням: "За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?". Прихильність Докії до малої дитини перемогла усі жалі до кривдників. Вибираючи в екстремальній ситуації між добром і злом, любов'ю і помстою, головна героїня керувалася добром і любов'ю, на їх вівтар вона поклала власне життя.

Експозиція. Сирітське дитинство Докії без ласки й любові; постійна робота і знущання від мачухи. Ставлення сільських дітей до дівчинки – образи, насмішки. Докія відштовхує Христю, що хотіла її перепросити. Прагнення Докії до любові, ласки; розмова з калиною, з малою дитиною.

Зав'язка. Зустріч із Семеном, жагуче кохання, відкриття світу краси.

Розвиток дії. Семен зраджує дівчину, на вулиці з неї сміються. При зустрічі парубок відштовхує Докію.

Кульмінація. Рішення помститися. Підпал повітки. Згадка про дівчинку Саньку, що любила Докію.

Розв'язка. Героїня схаменулася, кинулася гасити пожежу й сильно обгоріла. Померла зі словами "За що?".