Олександр Довженко — Україна в огні (характеристика та аналіз героїв твору)

Головним, наскрізним у кіноповісті є велетенський, епічний образ України, сплюндрованої фашистами й більшовиками.

Лаврін Запорожець. Довженко представив читачеві українську родину зі славним козацьким прізвищем Запорожець, що символізує у кіноповісті всіх сучасних Довженкові українців, чиї предки були козаками, січовиками, споконвічними захисниками своєї землі від численних поневолювачів. Лаврін Запорожець – символ народної мудрості й моралі, уособлення сміливості, чесності, кмітливості. У тяжкі воєнні моменти старий Запорожець починає усвідомлювати, що в часи колективізації й сам був заручником сталінської системи. Він здогадується: радянська влада його не пощадить за те, що доведеться стати німецьким старостою, проте, рятуючи село від загибелі, жертовно робить цей крок. Йому вдається налагодити зв'язки з партизанами і зірвати не одну каральну операцію фашистів. Лаврін допомагає партизанам харчами, намагається врятувати молодих людей від вивезення до Німеччини.

Лавріна Запорожця зображено людиною виняткової сили й мужності: вириваючись на волю з-за колючого дроту, він одним ударом кулака вбиває німецького лейтенанта Людвіга. "Такого ще не бачив ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників" –  вдається до гіперболізації вчинків героя автор. Згодом Лаврін разом з сином Романом стає на чолі партизанів і женеться за Ернстом фон Краузом, щоб відправити цього ворога на розстріл. Втративши під час війни батька (діда Демида), дружину Тетяну, сина Савку, Лаврін Запорожець демонструє стійкість і мужність, любов до рідної землі і справжній патріотизм.

Сини Лавріна.

Героїчними вчинками і хоробрістю прославилися і сини Лавріна Запорожця – Роман та Іван. Перший командує партизанським загоном, наганяючи страх на фашистів. "Це був безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім'я яких він носив" – захоплено пише про Романа Довженко. Другий брат, Іван, воює пліч-о-пліч з Василем Кравчиною, не відаючи, що його командир – наречений сестри Олесі. Іван мужньо відбиває атаки ворожих танків, виявляє силу духу й рішучість в обороні рідного краю.

Василь Кравчина. Один з головних героїв кіноповісті. Вперше ми бачимо цього танкіста очима Олесі. Автор майстерно передає захоплення дівчини фізичною вродою кремезного юнака, проте вже на наступних сторінках Василь розкривається ще й духовно прекрасним. Воїн-патріот, Кравчина боляче переживав гіркоту відступу: "тяжкий сором і гнів розпинали його душу". Він почувався винним перед Олесею і людьми, яких залишив на поталу ворогам. Василь шукав причини поразок, ненавидів бюрократів, чиї "душі були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя". Кравчина переконаний, що кожен боєць мусить одержати дві перемоги: спільну всенародну перемогу над загарбниками й перемогу особисту – над безліччю власних недоліків, "над грубістю, дурістю, над злом, поганим ставленням до жінки". Василь – хоробрий командир, що вміло керує діями своїх товаришів під час бою. Кілька разів юнака було поранено. І щоразу під скальпелем хірурга він марив про кохану, шлях до якої відкривала перемога над фашистами, тож Василь героїчними вчинками намагався прискорити кінець війни. Кравчина – гідна пара Олесі, з ним вона обов'язково стане щасливою після війни, адже юнак не огрубів на пожарищах війни, не розгубив душевної теплоти, ніжності, моральної чистоти, глибокої любові.

Мина Товченик. Досить колоритна постать у кіноповісті. Мина наділений рисами невловимого козака-характерника. Він ненавидить окупантів, незважаючи на похилі літа, стає зв'язковим партизанського загону. Товченик має природне почуття гумору, йому властиві розсудливість, схильність до філософії. У найскладніших ситуаціях Мина тримається статечно й розважливо, вміє критично оцінити ситуацію: "Не буде вже мабуть, ні вчителів, ні техніків, ні агрономів. Витовче війна. Одні тільки слідувателі та судді остануться. Та здорові, як ведмеді, та напрахтіковані повернуться! Та ще допитуватимуться, що робив, як німцям служив. Ну? А ти думав? Та за шию". У роздумах Мини Товченкика відтворено гіркі реалії довоєнного життя і передбачено гірку долю нашого народу після війни.

Тетяна Запорожчиха. Героїня уособлює типовий національний характер. Вона – вірна дружина, добра ненька, берегиня роду. Під час гостювання найближчої рідні у неї на ювілеї Запорожчиха бере слово й щиро дякує присутнім, що пошанували її. Коли настає час прощання з п'ятьма синами, яких батько везе на війну, материна пісня з величальної переходить у плач-голосіння за синами. Всенародне горе не призводить жінку до апатії, байдужості до всього на світі. Робота на землі не може чекати навіть у страшний воєнний час. Разом із сусідкою Тетяна сапає картоплю, поки німці з літака розправляються з мирною жінкою кулеметною чергою.

Мотря Левчиха. Глибоко трагічно склалася доля Мотрі, котра приносить Лаврінові вузлик із хлібом до концтабору, добре усвідомлюючи, що за такий вчинок може поплатитися життям. Недаремно Мотря готується до найгіршого і вбирається в одяг, який берегла у скрині на смерть. Загибель Левчихи не менш героїчна, ніж солдатів, що ними командує Василь Кравчина у бою. Мотря гине від кулі запроданця, до кінця сповідуючи милосердя, доброту. Ось чому Лаврінові Запорожцю хочеться поцілувати хліб, який принесла йому Левчиха.

Христя Хуторна. Уже з першої зустрічі з Христею ми відчуваємо, як жорстоко травмується дівоче серце передчасною смертю батька. Хуторна щиросердно сповідує ідею справедливості й чесності, тому з таким болем говорить подрузі: "Чому я в тім списку? Га? – Христя дивилась на Олесю з неприхованою ненавистю... – Чому тебе нема?" Дівчина переконана, що чоловічий світ зобов'язаний захищати жінку, а не покидати її на глум ворогам. Полонені ровесники-солдати не викликають у неї співчуття, а тільки розпач і зневагу за порушення ними споконвічних національних обов'язків: "Чому вони не вмерли в боях, щоб я плакала й молилася на них?" Водночас Хуторна – продукт радянського виховання. Вона готова вбити ненароджену дитину, якщо завагітніє від ґвалтівника-німця, адже не вміє і не хоче нікому нічого прощати. Але час розставляє все на свої місця: Хуторній теж доводиться почуватися зрадницею, коли вона свою подругу Олесю покидає біля річки на наругу німцям-переслідувачам. Вимушено, щоб знову не потрапити до Німеччини, Хуторна приймає рішення вийти заміж за італійського капітана Пальму і прилюдно отримує ляпас від німкені за те, що посягнула на представника вищої раси. Згодом за свій вчинок вона постає ще й перед партизанським судом. Переживши чимало подій, Христя прозріває. Найкраще розкривається її образ у діалозі з прокурором партизанського загону Лиманчуком: не він стає суддею вчинків жертви війни, а вона гнівно звинувачує його як представника влади у своїх нещастях. На жаль, Хуторна до кінця не здатна збагнути високу жіночу місію. Фізичні й моральні страждання перетворюють її на амазонку, готову безпощадно вбивати. Проте відомо, що в державі, де жінка бере в руки зброю, далеко не все гаразд. Христя не має перспективи на майбутнє. Найкращий для неї вихід — героїчно загинути, бо після війни її життя обтяжуватимуть муки сумління, й зарадити цьому ніхто не зможе.

Олеся Запорожець. Найповніше в кіноповісті виписано саме образ Олесі. Автор налаштовує і читачів, і глядачів на лірично-поетичне сприйняття характеру героїні, невід'ємними складовими якого є природна врода, чудовий голос, тонке відчуття краси й уміння її творити, зумисно гіперболізоване митцем: "Вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях". Письменник виносить на суд читача дещо нетрадиційний у художній літературі і, здавалося б, гідний осуду вчинок своєї героїні: щоб її дівоча чистота і цнота не були понівечені ворогом, який ось-ось захопить село, Олеся віддається одному з бійців – Василеві Кравчині. У ліричному відступі автор стверджує, що до незвичайного рішення дівчину підштовхнули "глибина інстинкту роду, підсвідома мудрість, що з'являються на допомогу людині в грізні часи". Сцену зустрічі Олесі з Василем опоетизовано, адже тієї ночі народилося високе і світле почуття. Хоч у Василя й Олесі не було ні весілля, ні шлюбу, ритуал вмивання, перевдягання в чистий одяг, спільна вечеря, застилання Олесею шлюбного ложа підкреслюють звичаєву законність їхніх подружніх стосунків.

Разом із Христею Олесю-полонянку везуть до Німеччини, однак вона вірить у торжество добра і перемоги, не осуджує військових за відступ, а співчуває полоненим солдатам. Незважаючи на тяжкі обставини, Олеся вірить у торжество життя, у перемогу добра над злом. У хвилини смертельної небезпеки дівчина виявляє твердість духу і рішучість, зважується на ризиковану втечу з невільницького ешелону, а згодом – із дому Краузів від розлючених німкень, котрі, довідавшись про смерть Людвіга, готові розтерзати дівчину, яка раптом стала для них символом нескореної України. Щоправда, Олеся не войовнича, навпаки, спокійна, врівноважена. Вона відверто каже подрузі, що не хоче помсти, адже жінки – берегині свого народу, тож жіноче діло – не забирати життя, а дарувати, "дітей родити, щоб не перевівсь народ". Олеся довго поневірялась у чужих краях. Усе ж любов до України, до свого роду, до Василя множила її сили, не давала загинути. "Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна. Її несла мудра, невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність". Олеся берегла своє кохання до Василя – чисте, вірне і трагічне, обпалене порохом, вибухами бомб і снарядів, – щоб знову зустрітися з коханим у визволеному селі.

Олександр Довженко через образи членів сім'ї Еріха фон Крауза показав німців не тільки окупантами, творцями крематоріїв, бездумними виконавцями волі фюрера, а й нацією-жертвою, котра масово винищувала представників багатьох народів, а серед них і власний народ філософів і музикантів.

Лиманчук. Довженко не міг оминути факти злочинної поведінки представників влади. Найбільш одіозним образом у творі є комуніст Лиманчук, якого недаремно названо "незгораємим шкафом". Для цього бюрократа нібито секретні папери, які він терміново нищить, набагато важливіші за життя вчительок-комсомолок, котрі прийшли до Лиманчука, щоб довідатися, чи буде здано місто фашистам. У часи відступу Лиманчук думає лише про власну шкуру, та опинившись у вигідному становищі прокурора партизанського загону, готовий розстрілювати ні в чому не винних людей.