Григір Тютюнник — Климко (характеристика та аналіз героїв твору)

Климко. Головний герой повісті, сирота. Спершу жив з дядьком Кирилом, та коли чоловік загинув від рук німців, залишився сам і жив у ваговій. Лицарська відвага відчувається в кожному слові, кожній дії маленького героя. Сирота відправляється у сувору та складну подорож заради своєї вчительки і її донечки, які не мають їжі. Це відчуття було дуже знайомим для хлопчика, тому він без вагання відправляється в далеку дорогу по сіль, за яку в такий складний час можна виміняти хоч якісь харчі. Після того, як згорів барак, у Климка немає ніякого взуття, тому він вирушає босий. Дорога його була складна та довга, доводилося ночувати у полі, в курені, ноги мерзли і боліли, Климко голодував.

Климко виявив недитячу мужність під час Другої світової війни, велике почуття любові до рідної землі. Він не почувався героєм, а просто робив те, що підказувала йому совість. Через те й кожен, хто зустрічався з ним, відчував до підлітка глибоку симпатію, хотів бодай чим-небудь йому допомогти, вберегти дитячу душу від опіків жорстокого дорослого світу, бо тільки там буває війна, голод, зрада.

Григір Тютюнник добирає для характеристики маленького героя своєї повісті найтепліші барви, найласкавіші слова. Проте деякі художні деталі – зашкарубла дядькова "діжурка", плащ-палатка, подарована солдатом, — ніби навмисне підкреслені автором. Вони вказують на безглуздість війни, яка так рано змусила подорослішати Климка.

Здобуття звичайної солі для хлопчика перетворюється на справжній подвиг. Тяжкою була Климкова дорога, "солона" як сльози, як сама сіль. Переживши стільки випробувань, уже майже на порозі дому він гине від ворожої кулі, бо допоміг своєму солдату-втікачеві, показавши, що попереду балка, у якій можна сховатися.

Цитатна характеристика Климка: "…завжди був небалакучий у товаристві. Він любив слухати і тихо всміхався, або сумнів, або напружувався весь, уявляючи те, про що розповідав товариш.", "Це була найбільша радість Климкова – покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив, — гарячої та запашної.".

Дядько Кирило. Був для Климка найближчою людиною, поки не загинув. Дядько добре ставився до хлопця, цікавився його успіхами у школі, завжди приносив гостинці, піклувався. Дядько Кирило носив "…шкіряного картуза з білими молоточками, від якого на лобі лишався червоний тугий пружок, що ніколи не встигав зійти до чергової зміни". "Увечері дядько Кирило, чистий, виголений і ясний, знову йшов на станцію зі своєю скринькою в руці, і Климко проводжав його аж до паровоза". Після похорону "На могилу дядькові поклали його шкіряний картуз із білими молоточками". Для Климка спогади про дядька були найщасливішими: "…було інколи й так, що ФД зникав кудись на цілу добу чи й дві, а дядько лишався вдома. Найчастіше це траплялося у свято... Дядько Кирило, в білих напрасованих брюках, білих паруси нових черевиках і блакитній сорочці, легко перехопленій у стані шовковим поясом, одягав Климка в матроський костюм з безкозиркою, в нові рипучі сандалі, брав його за руку, і вони йшли до магазинів по морозиво та цукерки — смугасту "Ракову шийку"... Вітер грався стрічками безкозирки і лоскотав ними тоненьку Климкову шию. Климко напихав кишеньки цукерками, лизав кругле морозиво, а дядько присідав біля нього навпочіпки і казав: — Біжи тепер додому, а я ще побуду з товаришами. Очі в нього були усміхнено-печальні — він ніколи не усміхався ними весело, — а біляве хвилясте волосся світилося на сонці шовком."

Дід Бочонок. "…так звала аптекаря вся дітвора у висілку й на станції — цілими днями, навіть у неділю, просиджував у висілковій аптеці коло базару і (це було видно через вікно) розважував на манюніх вагах якісь ліки або стояв за прилавком, упершись у нього великим животом. Він знав усіх, і його теж знали всі. Сивий, вусатий і кругло-товстий, як справжнісінький бочонок, аптекар любив походжати ранками по базару — в широких смугастих штанях, у довгій, ледь не до колін, синій косоворотці, підперезаній крученим шовковим поясом з білими китицями. На ногах у нього були величезні жовті черевики. Бочонок ніколи не купував, а лише весело перемовлявся з базаровими і реготав басом з-під білих розпущених вусів: "Гу-гу-гу! Кха-кха-кха! О, моє вам шануванняч-ко!" І знову реготав, причому живіт йому здіймався, мов велика пругка подушка, і двигтів. Шовкові китиці на поясі теж двигтіли, йому тут-таки просто посеред базару скаржилися на всілякі немочі, і він одказував по важно: "Куальцексс, куальцексс приймайте, мій друже". Або: "Авспіріні, авспіріні пийте, моя ласко. Тричі на день по одній пігулці. Крейди не шкода!"", "Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дід Бочонок прийшов до Климка в барак, мовчки заплакав, притулившись товстим плечем до одвірка, і, втерши сльози, присів біля Климка на стілець, що так і охнув під важким тілом. Тоді дістав з кишені широченних своїх штанів стосик червоних тридцяток і поклав перед Климком на столі: — Може, хоч хлібину колись купиш. На всі. Бо зараз вони — безцінь... А ще краще, якби ти подався на села та пристав до якоїсь бабусі в поміч та й перебув цю лиху годину. Я тобі харчів на дорогу дам.", "На прощання він поцілував Климка, притиснувши до свого великого живота й лоскотнувши вусами, вийняв з кишені хустку і став умочати її в кожне око по черзі..."

Бочончиха. Дружина аптекаря, "його жінка, — худа, злюща і скупа Бочончиха. Климкові завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом в гостях у Бочонків, здавалося, що Бочончиха не ставляє миски із святковим їстивом на стіл, а кидає їх, на що дід Бочонок тільки прикахикував і йорзався на стільці, проте мовчав.". Промовистим є епізод, коли жінка жаліє миску борщу для Климка: "несла поперед себе миску борщу. Вона кинула її на стіл і знову зачинилася на кухні. — Я не голодний, — сказав Климко, одсуваючи миску, і похнюпився, щоб не дивитися на борщ. — Їж, — попросив Бочонок, винувато кліпаючи очима й хапаючи себе то за той, то за той вус. — Ти на бабу не дивись. Вона така і є."

Зульфат Гарєєв. Друг Климка, онук дідуся Гарєєва з хлібопекарні. Хлопець ледь не щодня залишався ночувати у Климка, коли той залишився після втрати дядька сам. Зульфат допоміг Климкові позбутися щурів у ваговій і навести порядок у новому житлі. Зульфат "з гарячими рум'янцями на гострих смуглих вилицях, "був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову", мав "вузькі й такі чорні, що аж різучі, очі". На базарі, коли здоровань з бородою насміхався з Наталі Миколаївни, Зульфат став на її захист, кинувши у чоловіка камінь. Хлопець допомагав вчительці переносити речі у вагову, приніс для маленької Олі свою колиску. Зульфат дуже хотів піти по сіль разом з Климком, але мусив залишитися, щоб допомагати вчительці. Він щодня виглядав Климка і хвилювався за нього. На його у Климка стріляють.

Дідусь Гарєєв. Дідусь Зульфата, працював у пекарні, "…низенький, сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках і гостроносих шахтарських чунях". Дідусь відвідав Климка у ваговій, приніс торбинку сухарів для вчительки, наказав онуку роздобути молока для Олі. Дідусь розумів увесь жах, який принесла війна. Він нарікав, що хліб став зовсім не такий, як раніше, хвилювався за Олю, якій було потрібне молоко.

Наталя Миколаївна. "Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню", ""Наталя Миколаївна стояла осторонь від натовпу, що затулив підводу, і, маленька, бліда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не було ні презирства, ні гніву, а лише зляканий подив. Одна її брова, поторкана золотом од ранкового сонця, напружено піднялася вгору і дрібно-дрібно тремтіла", "Наталя Миколаївна всміхнулась і опустила очі: їй справді ніде було жити. Коли італійські солдати отаборилися в школі і вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти, розкладали в шкільному саду вогнища і смалили над ними курей, з реготами й співами), Наталя Миколаївна з дитиною і чемоданом, у якому були одяг та дещиця сухарів, тихцем пішла із своєї кімнати у виселок і назад уже не повернулася, бо кімнату було пограбовано й затоптано брудними черевиками".

Дівчина з хустиною. З нею познайомився Климко на базарі, у місті, куди прибув по сіль. Ця дівчина працювала на шахтах Донбасу, але через війну вирішила повертатися на Сумщину до матері. "Біля крайньої тачки на дерев'яних колесах стояла дівчина, з напуском на очі зап'ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квітка до квітки складений букет чорнобривців. На плечах у неї була ще одна хустка — велика, у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі. Щоки у дівчини були перепнуті по-старечому, навкіс, як у хворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали квіти, тремтливо перебирали зелені стебельця. — Купіть мою хустку. Дивіться, яка ловка... — тихим голосом так лагідно і боязко просила дівчина, що Климко зупинився біля неї. — Я й чорнобривців на додачу ще дам... Купіть мою хустку...", "…Дівчина сполохано глянула на нього темними затіненими очима і швидко вп'ялася пальцями в квітчасту хустку. — Та ви мене не бійтесь, — усміхнувся Климко і згадав, що він сьогодні не вмивався. — Я не вурка, я по сіль сюди прийшов...". Цій дівчині допомогли врятуватися від німців дядько-швець і Климко. Цитати: "Дівчина, бліда, з величезними карими очима, в яких аж кричала безпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями і сховала її під полу жакетика."

Швець. Людина, яка дуже допомогла Климкові. Чоловік подарував хлопцеві тапочки і познайомив з тіткою Мариною, в якої хворий Климко знайшов притулок і взяв для Олі молока. "Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках.