Михайло Стельмах — Гуси-лебеді летять (характеристика та аналіз героїв)

Михайлик. Головний герой повісті, який хоче все знати, до всього дійти своїм розумом або ж довідатися від дорослих. Світ для нього – це дивне видіння, дійсність часто в його уяві переплітається з казкою. Він любить зорі у високому небі, запах жита в полі і різних трав у лісі, любить слухати перепілку в житі і стук дятла на старій груші. Хлопчик чуйно прислухається до бентежних звуків гусей-лебедів у високому весняному небі і з подивом заглядає до гніздечка лісової куріпки, де лежать безпомічні пташенята, та в борсукову нору з борсученятами. Його допитливий характер доповнюється працьовитістю. Автор акцентує увагу на такому аспекті в зовнішності героя, як "босі ноги", адже "тепер не кожний дорослий розживеться на взуття". Світогляд Михайлика розкривається відповідно до його вдачі. Хлопчика виховували не тільки батьки. Формували його й інші чинники: дідусь і бабуся, дивовижна природа, народні традиції, талант сприймати довкілля у світлих тонах, навчання в школі тощо. Його дитячий мікросвіт досить багатий. Він великий мрійник, фантазер. Пізнання світу відбувається у героя через власні спостереження, розповіді старших, навіть через книги.

Книга увійшла в бідне сільське життя хлопчика дуже рано. Любов до неї заполонила усі мрії Михайлика, Єдиною проблемою є відсутність книги на селі. Найзаповітніша мрія Михайлика – отримати чобітки, багато читати, навчатись у школі, стати письменником. Потяг до книг проектується на дорослого М.Стельмаха – письменника. Любов Михайлика до читання переростає в бажання писати п'єси. У процесі написання п'єси Михайлик, як дорослий драматург, роздумує над жанровими особливостями драми і лірики. "Ні, таки важко бути драматургом, коли тобі тільки десять років. Може, на вірші перейти?".

Герой любить природу і вміє за нею спостерігати. Цієї любові навчила його мати. Потяг до прекрасного, уміння бачити в буденному високе, схильність до художнього відображення світу становлять одну з етнічних ознак українського народу. Друзями Михайлика є крива качка, з перебитим крилом, стара кобила Обмінна.

Риси характеру Михайлика: чемний, добрий, працьовитий, шанобливий, кмітливий, цілеспрямований, допитливий.

Цитати: "Хоча я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі, вона, як розсердиться, то заведе тебе в такі нетрі, де люди не ходять, де сокира не гуляє. А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка, він так гарно вистукує: "тьоп-тьоп", що неодмінно завернеш до нього і присядеш навпочіпки. Також люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, і люблю восени по коліна ходити в листі, коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки.", "— От аби ж рушниця була! — жалкує Петро. А я анічутінку не жалкую, бо дуже не люблю, коли додому повергаються мисливці, а за їхніми поясами погойдується закривавлена дичина. Чим той бідний заєць провинився перед звіриною, птахами і людьми?", "Дід говорить, що з мене щось буде, бабуся охоче з ним погоджується, а мати-коли як; частіше вона похитує головою і каже зовсім не те, що всміхалося б мені…", "І не подумайте, що я вже такий затятий або якийсь каламутник. Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом. Та є в мене, коли послухати одних, слабість, а коли повірити іншим-дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, і вже, на свої дев'ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі", "…А ти стій на цвинтарі і ламай собі голову, де дістати насіння Юхриму, бодай він одні гарбузи мав од дівчат. Ні, таки невезучим народився я, та й годі. Недарма ж каже мати, що хто вродиться в маї, то все життя буде маятися…", "…я згадав про своє насіння. Вийняв жменю і подав малому. Він обома ручатами схопив зернята, а потім поглянув на матір. Та кивнула головою і зітхнула точнісінько так, як іноді в недобру годину зітхала моя мати… А може, то не жінка, а моя глибокоока селянська доля тоді прихилилася до мене!?.", "Дома всі похвалили мене за гарні черешні, бабуся назвала свого внука "нашим годувальником", а дідусь сказав, що мій чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне річкою…", "Я і досі завжди з хвилюванням входжу в передосінню золотисту втому полів, я і досі не можу спокійно дивитися на останні, сизі від негоди, вітряки, на ці добрі душі українського степу... Мені іноді здається, що я теж схожий на вітряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землі, а крилами жадає неба...", "Мене все життя ваблять і хвилюють зорі — їхня довершена і завжди нова краса, і таємнича мінливість, і дивовижні розповіді про них. Та й перші спогади мого дитинства починаються з зірок. І тепер, проживши піввіку, я згадую далеке вечірнє стависько, потемнілі в жалобі трави, що завтра стануть сіном, велетенські шоломи копиць, останній срібний дзвін коси і перший скрип деркача, і соняшник вогнища під косарським таганком, і пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, і тонкий посвист дрібних чирят, що струшують зі своїх крилець росу, і дитячий схлип річечки, в яку на все літо повходили м'ята, павині вічка, дикі півники, та й не журяться, а цвітуть собі. А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого, зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства".

Дід Дем'ян. Представник старшого покоління Стельмахів, батько Михайликового тата. Дідусь – добрий, розумний, працьовитий, веселий, відчайдушний чоловік, який відіграє чи не найважливішу роль у вихованні Михайлика, поки батько хлопчика на війні. Цитатна характеристика: "А в катразі, прихилившись до дерева, щось майструє дід, кашкет спав з його голови, і тому вітрець, як хоче, бавиться старою поріділою чуприною. Та ось дід помічає мене, спочатку дивується, а далі чмихає: — От і пропажа об'явилася! А ми думали, що тебе десь шкуролупи вхопили.", "Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем'ян, якого знав увесь повіт. Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата… вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев'яні квіти розкидає по них.", "Отак за десять карбованців ми розжилися на коня і поїхали додому. А вранці бабуся, яка першою навідалась до стаєнки, прийшла у хату, трясучись од сміху: — Дем'яне, ти вже після вчорашнього хоч трохи проспався? — Та наче проспався, і в голові не джмелить, — бадьоро відповів дід. — Справді не джмелить? — ще більше розвеселилась бабуся. — То скажи, що ти вчора купив на ярмарку? — Ще й питаєш? Коня! — гордовито відповів дідусь. — Коня? — припавши до одвірка, щоб не звалитись од сміху, перепитала бабуся. — А чого ж він, твій кінь, за одну-однісіньку ніч кобилою став? — Обмінна! — тільки й вимовив дідусь, і тут уже почали реготати ми втрьох: бабуся, мама і я.", ""…нашим шляхом на Польщу відступало військо Пілсудського. От воно, утікаючи, й покинуло підбитий автомобіль. Коли люди сказали про це дідусеві, то він побіг до нього, наче молодий, а потім на волах привіз до себе цю машину. Тоді було нам усім роботи. Дідусь і їсти не відходив від автомобіля, бо ніколи не мав діла з такою машинерією, а розібратися хотілося до кінця... Помордувався, помарудився дідусь біля машини, і вона ожила…", "він у подиві прикладає руку до сивих карлючок вусів і, зібравши на лобі рясні зморшки, починає сміятися…", "Я ніколи не бачив дружніших людей, як мої діди… З незвичайної делікатності дідуся дивувались і потроху підсміювалися наші вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він? Коли дідусь пізно повертався з роботи чи заробітків, то шкодував будити свою дружину, а сідав на призьбі коло її вікна і отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дід обіцяв, що більше цього не буде, і знову робив по-своєму. Народились мої дід та баба ще кріпаками, побралися уже вільними і стали жити на пішаку... в хаті як не через рік, то через два скрипіла колиска…", "Гай-гай, уже й життя минуло їхнє, та й досі мої старі жили, наче молодята: не тільки на людях, а й поміж собою вони увесь вік були делікатні, уважні, привітні. Уміли шанувати і добрих людей, і мовчазну скотину, і святу працю, і святий хліб, тільки не вміли шанувати свого здоров'я.", "…завтра, дитино, як доживемо дня, підстрижу тебе, візьму за руку та й підемо до школи. — Дідусю, це насправді? — аж тьохнуло в мене серце і дрогнув голос. — Атож: як сказав, так і зроблю. — І книжку мені купите? — в надії прикипів я очима до дідового обличчя. — І книжку тобі купимо, і чорнила з бузини зробимо, і на крамну сорочечку розстараємось. А потім, гляди, на чобітки розживемося, підіб'єм їх підковами, будеш іти межи люди і вибивати іскри... Михайле, а ми, чуєш, не будемо будити ні бабуню, ні матір, — наробились, навихались вони за день, то хай спочивають на здоров'я. Ляжемо собі в клуні на сіні та й виспимось на славу. Ось тобі рядно, вилазь на сіно. Я скоро прийду до тебе… Вітрець підколисував його великі напатлані брови і тіні під ними, підбивав їх на високе чоло, де в кожній зморшці лежать роки, нестатки, непереробна праця і непереводний піт. — То не баріться… Дідусь, напоївши коняку, почав снувати чогось двором і городом, розмовляючи із ними, і з людьми, що приходили йому на пам'ять. Коли сон почав і його зморювати, він підійшов до хати, сів на призьбу під вікном, біля якого спочивала його невтомна дружина... Отак біля вікна дружини і прихопив мого діда останній осінній сон і простуда. Прокинувся він на світанку з хворобою в грудях, її вже не змогли вигнати ні піч, ні парене зерно, ні добра чарка. Через три дні спочивав у домовині...".

Бабуся.