Іван Карпенко-Карий — Хазяїн (характеристика та аналіз героїв)

Терентій Пузир. Він власник величезного господарства, де випасаються численні отари овець та працюють сотні наймитів. Його володіння величезні. Пузир починав з малого, та мрія про багатство змінила простого трудівника, змусила забути про мораль, людяність, порядність. Тільки так можна було зібрати мільйони — наживаючись на чужій біді, переступаючи через людей. Сам Пузир пригадує часи, коли не гребував нічим заради грошей: "Перше йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору…" А Марія Іванівна, дружина хазяїна, додає: "Ми, дочко, ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна!". Ось така вседозволеність, майже повна відсутність моральних обмежень і призвела до появи "хазяїна" — мільйонера "у смердючому кожусі". Драматург зобразив потворний соціальний тип багатія із цілком відсутньою громадянською відповідальністю. Йому дивно, що є такі, кому не байдуже до інтересів суспільства: "Чудні люде! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам'ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх муляють, а вони їм кишені продирають. Чудні люде!". Драматург показав, яку соціальну загрозу становлять ті, котрі над усе цінують лише збагачення. Та він не перетворив свого персонажа на монстра в людській подобі. В образі "хазяїна" збережено дещо й від заможного селянина, яким він колись і був. Пузир по-селянському кмітливий, наділений практичним розумом, поважає дружину, хай по-своєму, але ж бажає щастя дочці. Саме Соня змушує батька замислитись над своїм життям: "Не дурно казали в гімназії, що у нас людей годують гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить!". Ці слова таки зачіпають мільйонера за живе: "…дочка тілько казала, що над нею сміялися в гімназії, і мене аж серце кольнуло".

Висміюючи Пузиря, автор представив його в декількох майже анекдотичних епізодах. Чого варта хоча б історія з халатом, у якій розкривається дріб'язковість натури "хазяїна"! А його химерне честолюбство розкрито в епізоді про нагороду (фактично — купівлю за пожертву на притулок). Пузир навіть бороду підстриг, щоб усі бачили орден. Він і не замислюється, наскільки смішним виглядає в цій ситуації. Та й фрагмент, що змальовує останні дні в житті мільйонера, будується на поєднанні серйозного й комічно-жалюгідного. Мати величезне багатство й померти через свою скупість! Мільйонер погнався за гускою, що скубла на хазяйському полі колоски, упав і забився. "Беріть ті носилки, що гній виносять з конюшні, — наказує наймитам помічник Пузиря, — і бігом туди".

І. Карпенко-Карий досяг великої майстерності у змалюванні соціального типу сільського багатія, який виріс із заможного хлібороба до мільйонера, здобув величезні матеріальні статки, однак, підкоривши себе цілком збагаченню, утратив натомість чимало людських рис, а головне, так і не зрозумів, що не все в житті вирішується й купується за гроші.

Герой не перебирає засоби наживи, які суперечать моралі, навіть зовнішній пристойності. Скупість — одна з основних рис героя, дріб'язкова ощадливість (старий кожух, халат). Епізоди, пов'язані з цими ужитковими речами, є джерелом комізму. Проте у тексті є і трагічні моменти (бунт доведених до відчаю робітників, самогубство Зозулі). Пузир, "загнуздавши мужиків", нещадно їх експлуатує, за важку працю одержують вони копійки, годують їх хлібом "пополам з половою, коли свіжий, то такий глевкий, що тілько коники ліпити, в горло не лізе, заліпляє пельку; а зачерствіє, тоді такий твердий, як цегла — і собака не вкусе", а борщ: "…сирівець зварять, посолять, замнуть пшоном — і готово! Ані бурячка, ані картоплі в ньому нема". Для хазяїна це цілком нормально: "Робочого чоловіка не можна, моя дитино, нагодувати іншим, білішим хлібом: він буде раз у раз голодний. Робочий чоловік, мужик, не любить білого хліба, бо він не смачний, і не тривний. Оце самий настояний хліб для робочих! Питательний, як кажуть лікарі!".

Бездушність і жорстокість, матеріальна вигода є одними з основних у взаєминах з членами родини, зокрема з донькою. З одного боку Терентій Гаврилович любить її, з іншого ж не зважає на почуття Соні, відмовляється дати свою згоду на шлюб з Калиновичем, бо бачить своїм зятем багатого Чоботенка: "Чоботенко хорошого роду хазяїн, з діда мільйонер, я не хочу зятя з вітру, бідного приймака…".

У цьому образі можна побачити виразну боротьбу протилежних засад — обережності й ризику, скупості й жадібності, мертвущої скнарості й бурхливої енергії; розрахунку, що сковує усе, і гарячкової діяльності. Водночас у ньому концентровано відображено процес знищення всіх потенційних духовних якостей людини, повний розпад особистості — неординарної, здатної за своїми можливостями на щось велике, — особистості, всі прагнення якої підпорядковані одному — наживі.

Красномовно звучить прізвище Пузир. Символічне прізвище виникає ще під час написання "Ста тисяч": Герасим Калитка намагається одружити свого сина Романа з донькою мільйонера Терентія Пузиря. Коли ж Роман відвідує Пузиря, то розуміє, що з ним поводяться, як із наймитом. Це дуже обурює старого Калитку, який сподівався одруженням сина підвищити власний статус і ще більше розбагатіти.

Надто пізно Терентій Гаврилович готовий помиритися із Золотницьким, одружити дочку з Калиновичем. Символічний "пузир" луснув — Терентій Гаврилович помер від розриву нирки.

Характер Пузиря розкривається опосередковано, через розповідь інших персонажів про нього, а також у його стосунках з оточенням, яке складається з різноманітних типів свого часу. Серед них найяскравіші — його підручні, дрібніші хижаки Феноген і Ліхтаренко.

Феноген. Права рука Пузиря. "Хазяїн" є для нього взірцем успішного підприємця, на якого слід рівнятися: "Халат мільйонера! Бачите, як багатіють. Ще отакий єкожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а від цього халата і від кожуха, повірите, смердить! Он як люде багатіють, учіться!". А від економа Зеленського Феноген бере гроші, обіцяючи заступництво перед Пузирем: "А коли дають — бери! І сам хазяїн наш всіх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть — тягни! Так він робив і так робить від юних літ, а тепер має мільйони! Чом же мені не тягнуть, щоб і самому стать хазяїном".

Феноген лицемірний та улесливий, спритний і підступний. Пузир вважає його своєю "правою рукою", але той обманює свого хазяїна і потай нагромаджує кошти, щоб також стати хазяїном.

Прикидаючись вірним слугою хазяїна, він щодня його обдурює, краде, причому вже нагарбав стільки, що підшукує для себе маєток десятин на п'ятсот. Проте це не заважає Феногенові вдавати з себе нещасного і при всякій можливості "заробляти" на довір'ї Пузиря.

Розуміючи, що свій авторитет потрібно "підтримувати", Феноген піде на будь-яку підлість, вдасться до наймерзенніших засобів. Так, він оббріхує перед Пузирем Ліхтаренкового помічника Зозулю в злодійстві, чим штовхає чесного, вразливого юнака на самогубство, зводить наклепи на шахмейстера Куртца і чабана Клима. Цей негідник обмовляє й Ліхтаренка, бо вбачає в ньому конкурента і знає, що тому відомі його махінації.

За "словечко", замовлене перед хазяїном, дістає хабара від економа Зеленського. Грошові подачки має від дружини Пузиря тільки за те, що сприятиме у врученні мільйонерові нового халата, від Золотницького — у зв'язку з іменинами хазяїна. І це тільки за один день. У поведінці Феногена переплелися підлість, лицемірство, улесливість, егоїзм.

Ліхтаренко. Справжній хижак, здатний заради збагачення на все: Ліхтаренко із цинічною простотою й відвертістю виправдовує свою непорядність: "Всі рвуть, де тільки можна зірвать, а я буду дивиться та завидувати, як люде багатіють? Я не такий".

Ліхтаренко багато в чому схожий на Феногена, але й відрізняється від нього відвертим цинізмом і нахабством. Обидва злодії, мерзотники, вони водночас обвинувачують один одного а шахрайстві. В цьому плані є показовою ява ХІ другої дії, з якої видно, що ці хижаки ретельно стежать один за одним, фіксують брудні махінації. Вражений нахабністю молодшого і меткішого економа, Феноген здивовано вигукує: "І де ти такий узявся?" Ліхтаренко резонно відповідає: "Хазяїни викохали!".

Суть своїх шахрайських операцій Ліхтаренко пояснює цілком логічно, відповідно до тих аморальних критеріїв, які виробилися у процесі гонитви глитаїв за наживою. Хитрий економ не вважає, що краде, хоч насправді кожний його крок спрямований на привласнення чужого добра. Він з цинізмом пояснює, що так чинить, аби й хазяйське було ціле, і йому була користь: "Це комерчеський гендель!" За його словами інакше й не може бути, якби не брав собі, то був би останнім дурнем: "Всі рвуть, де тільки можна зірвать, а я буду дивитися та завидовать, як люди багатіють? Я не такий! Завидують тілько недотепи!"

Марія Іванівна. Дружина "хазяїна". Жінка, схоже, давно змирилася зі своєю долею. Вона занурилась у щоденні турботи й не перечить чоловікові. Із гіркотою зізнається дочці, яка підтримує робітників: "І я така була, доню, не думай собі! А життя, знаєш, помалу перекрутило!".

Соня. Дочка Пузиря. Їй вдається хоча б трохи впливати на батька, а проте і її доля опиняється під загрозою: батько хоче одружити її з нелюбом. Закохана в учителя Клиновича, Соня переймається його ідеалами. Дівчина прагне бути корисною суспільству, її приваблюють слова коханого: "Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов'язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..".

Петро Петрович Золотницький. Виступає опонентом "хазяїна". Він родовитий і багатий поміщик. Представляє соціальний тип "культурного господаря", якому не байдуже до громадських інтересів. Злотницький добре усвідомлює загрозу для суспільства таких, як Пузир. Він навіть намагається заохотити "хазяїна" до підтримки культурних ініціатив, зокрема закликає надати пожертву на пам'ятник поетові Котляревському. А почувши відмову, обурено зауважує: "До земських діл тобі нема діла, лучних людей свого краю ти не знаєш, знать не хочеш і не ціниш, — я соромлюсь сидіти поруч з тобою за столом".

Калинович. Чесний й розумний вчитель гімназії, закоханий у Соню. Він мріє одружитися з дівчиною, але Пузир не хоче давати згоди. Калиновича підтримує Золотницький, вчитель колись навчав його дітей, а тепер вони дружать. Калинович відмовляється від приданого Соні, пропонує їй працювати на вчительській ниві, адже дівчина закінчила гімназію із золотою медаллю.