І в кожній зморшці, здавалося Климкові, чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівними рядочками стояли прорезинені тапочки — великі, й малі, і зовсім манюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав.". Цей швець був інвалідом – втратив ноги на шахті, але він не втратив людяності, співчуття, милосердя. "Швець поклав на плече Климкові велику руку, подзьобану вугільними скалками, наче покроплену синькою.", "Поліцай коротко, прямо вдарив його п'ятірнею в обличчя. Швець похитнувся назад, але не впав — устиг обіпертись на руки. Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботом ковдру і відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем був маленький дерев'яний візок на підшипникових коліщатах. Поруч лежали дві дерев'яні підпихачки — дві дощечки з обшитими шкірою ручками."
Тітка Марина. З нею Климко знайомиться завдяки шевцеві. Чоловік подарував їй тапочки і попросив, щоб вона дала Климкові солі, якої вона привезла собі ще до війни. Тітці сподобався Климко, вона називала його сином і просила залишитися жити у неї, бо більше нікого не мала. Цитати: "…жінка у довгому синьому плащі і в калошах на босоніж", "Климко-бо із вдячності до неї розказав, звідки, чому і як ішов сюди.", "Незабаром повернулася тітка Марина, весела, рум'янощока, очі сміються. В руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квітками по боках, над вінцями в нього біліла шапочка молочної піни. — Таки встав? — здивувалася і високо, — ялиночкою підняла брови (вона і в дорозі піднімала їх так, коли дивувалася).", "Тітка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцілувала Климка, зросивши слізьми йому щоки, і зашепотіла гаряче: — Прощай, синочку... Так хотілося мені тебе зостави ти в себе, такий ти мені любий став, як ішли тоді з города, як хворів, — серця б тобі увірвала... Приїжджай... Пішки не йди — далеко... А приїжджай...".