Джордж Бернард Шоу — Пігмаліон (характеристинка та аналіз героїв твору)

Еліза Дулітл. Дівчина-квіткарка. Образ Елізи та її оточення дає змогу письменникові висвітлити багато соціальних проблем. Фактично вперше на англійську сцену прийшла звичайна людина з лондонських низів. "Вона жила жахливим життям і говорила жахливою мовою. Різниця між нею й людьми з Центрального або Західного Лондона була разючою", – писав Б. Шоу. В образі квіткарки драматург розкрив страшну безодню, у якій перебувала тоді більшість англійського населення. Питання бідності, ницого середовища, низькооплачуваної праці, дитячого сирітства, проституції та інші порушено в процесі розповіді про життя юної квіткарки. Водночас в образі Елізи Дулітл, сучасної Галатеї, автор показав величезний творчий потенціал народу, його прагнення до культури, морального вдосконалення, кращої долі.

Головна героїня п'єси Б. Шоу на спочатку зображена представницею лондонських низів (носієм діалекту "кокні"). Такі, як вона, з дитинства змушені працювати й самотужки пробиватися в житті. Еліза ще не названа своїм іменем, адже вона як особистість поки що повністю не сформована. Її цікавить лише те, наскільки вигідно вона зможе продати свої фіалки. Вульгарність, відсутність культури, брехливість, жахлива мова – усі ці ознаки соціальних низів утілено в реалістичному образі квіткарки. І все ж таки вона наділена такими якостями характеру, що спричинили кардинальні зміни в її житті.

Еліза різко змінює свою долю, скориставшись шансом, який відкрився перед нею ввечері в районі Ковент-Гардена. Дівчина приходить до професора фонетики Гіггінса із метою вдосконалити свою мову й завдяки цьому здобути місце продавчині в магазині квітів. Еліза не принижується, не хитрує, не просить милостиню. Вона з притаманною їй цілеспрямованістю говорить, що хоче сама оплатити послуги Гіггінса. Дівчина доволі кумедна в старому пальті й капелюсі з різнокольоровими страусовими перами, однак у ній стільки внутрішньої гідності й бажання вдосконалюватися, що приятель Генрі Гіггінса, полковник Пікерінг, мимоволі встає перед Елайзою й називає її "міс Дулітл". Саме він пропонує професорові фонетики захопливе парі – здійснити сміливий експеримент із квіткаркою й перетворити її на справжню леді за допомогою мистецтва фонетики. Так починається шлях Елізи Дулітл до її перетворення як особистості, а точніше – до відкриття прихованих у ній людських якостей.

Образ Елізи Дулітл постає багатогранним навіть до початку експерименту. Дівчина, яка рано втратила матір, жила в бідності, батько якої пиячив разом із мачухою, нерідко бив її, не може встояти перед шоколадними цукерками й красивими сукнями. Однак Еліза розуміє, коли над нею глузують. Вона чесна й щира у своїх висловлюваннях і навіть не боїться присоромити професора Гіггінса й полковника Пікерінга за спроби насміхатися над нею. З допомогою Генрі Гіггінса Еліза Дулітл навчилася правильно говорити, гарно одягатися, поводитися у вишуканому товаристві згідно з етикетом того часу. Якщо спочатку вона сприймала навчання тільки як зовнішні зміни, то поступово в ній відбуваються внутрішні зміни її характеру. Дівчина навчилася не тільки грамотно спілкуватися, а й бути вишуканою, цікавою, природною, дотепною. Коли вона вперше відвідує місіс Гіггінс, постає ще комічною – не в тому, як вона говорить, а в тому, що говорить. Однак дуже швидко через пізнання мови й культури Еліза відкриває в собі невичерпний творчий потенціал і постає у фіналі п'єси духовно багатою й цілком сформованою особистістю.

Незважаючи на те, що Еліза стала такою, якою прагнула бути та якою хотів її бачити професор Гіггінс, у фіналі твору вона все ж таки почувається нещасною. Її тривожить майбутнє. Залишивши своє середовище, вона вже не може повернутися назад. Еліза забула свою колишню мову, як їй жити тепер? Де вона зможе застосувати свої здібності? Що може робити? Що на неї чекає? І не тільки це її хвилює. Після тріумфу Елізи на вечорі, повернувшись до квартири професора Гіггінса, вона знову стає лише предметом експерименту. Гіггінс і Пікерінг говорять про неї (у її присутності!) лише як про вдалий результат, від якого Гіггінс, за його словами, навіть утомився. Але Еліза вже не така, як була раніше. Вона відкрила в собі не тільки здібності до вивчення мови, а й усвідомила свою внутрішню гордість, незалежність і здатність до самостійних рішень. Психологічна кульмінація п'єси настає не тоді, коли квіткарка зовні стала леді, а тоді, коли Еліза Дулітл стала людиною в найвищому сенсі цього слова. Це визнав навіть професор Гіггінс, якому Еліза кинула в обличчя його пантофлі, які раніше подавала. Гіггінс мусить визнати, що "рабиня нікому не цікава", а Еліза, котра кинула пантофлі, йому більше подобається, аніж та Еліза, яка їх подавала.

Утеча Елізи з будинку Гіггінса до його матері ще раз засвідчує внутрішню гідність дівчини, яка по-новому відкрила саму себе. Вона мусила довести собі й іншим, що не є "лялькою" чи "капустяним качаном", а гідна високої поваги як людина. "Що далі буде з Елізою?" – це запитання Б. Шоу залишив у відкритому фіналі на розсуд глядачів (читачів). Життя буде ще не раз випробовувати героїню, проте зрозуміло, що вона вже ніколи не повернеться на лондонське дно, з якого зуміла піднятися. Долучившись до скарбів мови й культури, Еліза залишається духовно багатою людиною назавжди. Уникаючи романтичного сюжету, Б. Шоу показав у своїй п'єсі, що Еліза й Генрі Гіггінс можуть бути цікавими одне одному не як жінка та чоловік, а як непересічні особистості. Між ними формуються особливі стосунки, що морально збагачують обох. У розвитку цих стосунків полягає цікавий парадокс реального життя, яке, на думку автора, не обмежується любовними історіями.

Генрі Гіггінс. Сучасний Пігмаліон у п'єсі Б. Шоу – це вчений-фонетист. Він працює з тонкою духовною субстанцією – словом і людською свідомістю. Генрі Гіггінс ставиться до слова як до вияву реального життя, тому він такий уважний до того, хто і як говорить, досліджує особливості мовлення різних людей. Професор Гіггінс відчуває себе всемогутнім творцем, розуміючи, що за допомогою слова можна впливати на людей, змінювати їхні долі, а як наслідок – і навколишній світ. Талант спонукає його погодитися на експеримент щодо перетворення квіткарки на "герцогиню". Він не думає про труднощі й наслідки (про які попереджають його місіс Пірс, місіс Гіггінс), його цікавить насамперед процес створення "нової людини" за допомогою слова. Після завершення експерименту "сучасна Галатея" повстала проти "скульптора". Еліза обвинувачує Генрі Гіггінса в тому, що він ставиться до неї як до звичайного предмета інтер'єру. Але професор не може зрозуміти, у чому полягає його провина.

Еліза Дулітл не тільки вчиться в Генрі Гіггінса, але й сама багато чого його навчила. Вона дала йому моральний урок людяності, внутрішньої гідності й незалежності.

Професор Гіггінс – людина науки, для якої не існувало іншого життя. Він аристократ, але його манери не аристократичні, експериментатор, але без відповідальності за долю піддослідного. Водночас це порядна людина, адже він не обіцяв Елізі чогось більшого, ніж навчити мови й манер та ввести у "вищий світ". Образ Гіггінса – це варіант античного скульптора. Діяльний, жвавий, всюдисущий Гіггінс сповнений тієї зацікавленості, без якої неможлива будь-яка творча діяльність. Для нього всі люди рівні, без поділу на класи. Саме тому Гіггінс так сміливо береться довести, що за три місяці квіткарка стане герцогинею. Професор зважився на експеримент і доклав усіх зусиль, щоб довести власну думку. Гіггінс не думав про те, що буде після того, як казковий сон скінчиться і Галатея-Еліза прокинеться. Природні сили, що були приспані в героїні, виявилися набагато потужнішими, ніж на це міг розраховувати професор фонетики.

Генрі Гіггінс, за задумом Б. Шоу, мав продемонструвати суспільству, на що здатна талановита людина, до того ж реаліст. Образ сучасного Пігмаліона втілює ідеї творчої праці, науки, мистецтва, які здатні одухотворити й змінити світ.

Альфред Дулітл. Образ батька Елізи теж постає в комічному й трагічному висвітленні. Завдяки природному дару переконання й випадку, що привів його в будинок Гіггінса, Альфред Дулітл із простого сміттяра піднімається до рівня багатія й проповідника. Його гнітить новий статус, однак у суспільстві бідних і багатих немає іншого виходу. Внутрішній трагізм образів Елізи й Альфреда Дулітлів обумовлений реальним життям.

Логіка Альфреда Дулітла – це логіка людини бідного, але не позбавленого здорового глузду. І його здоровим егоїзмом захоплені, і Хіггінс і Пікерінг. Йому кажуть, що він не має моральних цінностей, а той відповідає, що, як бідна людина, не може їх собі дозволити. Цікаві його думки про те, що бідній людині треба не найменше, ніж багатому, адже він такий же чоловік. Характер Дулітла сповнений енергії, жваво реагує на ситуації. Талант пристосовуватися і "урвати" своє дозволяло йому вижити. Але, незважаючи на егоїзм і якусь корисливість, герой володіє почуттям міри, має своє уявлення про щастя. Коли Хіггінс погоджується дати йому грошей, то навіть пропонує велику суму, але Альфред відмовляється, побоюючись, що великі гроші дадуть йому помилкову надію на забезпечене життя. Дулітл змирився зі своєю долею, і не хоче пробувати стати кимось іншим. Він не готовий проміняти свою звичну гідну бідність на примарну можливість стати джентльменом. Альфреда Дулітла можна вважати першим "Пігмаліоном" для Елізи, адже саме від нього вона успадкувала неабиякі риси характеру.

Пікерінг. Знавець індійських діалектів, полковник з Індії, автор "Санскритського розмовника". Він приїхав у Лондон, щоб зустрітися з Генрі Гіггінсом. За вимовою полковника Пікерінга Генрі Гіггінс визначає, що той жив у Челтенхемі – великому місті-курорті в графстві Глостершир (Англія), у Гарроу – районі в північно-західній частині Лондона, де знаходиться респектабельна школа Гарроу, учився в Кембриджському університеті і перебував у британських колоніях Індії.

На відміну від Гіггінса, полковник веде себе з Елізою як зразковий джентльмен. Уклавши з Гіггінсом парі, Пікерінг бере на себе всі витрати, але не вірить в успіх фонетиста.