Пігмаліон – це добре відомий в світовій культурі герой давньогрецького міфу. В основі цього міфу – розповідь про скульптора, який палко закохався у створену ним скульптуру. Це почуття вдихнуло в неї життя. Але ж з часом зміст міфу певною мірою втратив своє первісне значення, яке за часів античності було зовсім іншим. Ось як викладає історію Пігмаліона і Галатеї Р. Грейвс: "Пігмаліон, син Бела, закохався в Афродіту, і оскільки вона з ним ніколи б не розділила ложе, він створив її статую зі слонової кістки, поклав її з собою в ліжко і почав молити богиню, щоб змилувалась над ним. Увійшовши до статуї, Афродіта оживила її на ім'я Галатея, яка і народила йому Пафоса і Метарму. Спадкоємець Пігмаліона Пафос був батьком Кініра, який заснував кіпрське місто Пафос і побудував у ньому знаменитий храм Афродіти".
Міфологічна основа інтерпретована Бернардом Шоу дуже оригінально. Якщо в міфові йдеться про кохання людини (хоча й царя, але все ж людини!) до богині, про кохання, яке одвічно може сприйматись як виклик світобудові, що руйнує порядок життя людей, то в п'єсі Шоу ми зустрічаємось із дивакуватим професором і вуличною квіткаркою, вельми не "божественною". А стосунки цих героїв настільки далекі від ніжних почуттів (у всякому разі, на початку п'єси), що використання в заголовку імені Пігмаліона можна вважати за знущання. Крім того, порівняно з міфологічною історією взаємини сучасних драматургу Пігмаліона й Галатеї (до речі, а "хто є хто" в дуеті Еліза Дулітл – Генрі Гіггінс?) такі заплутані й дивовижні, що мимоволі виникає запитання: а чи не був вибір назви для історії, про яку розповідається в п'єсі, ще одним парадоксом "великого парадоксаліста" Бернарда Шоу? А стосунки героїв упродовж усієї п'єси свідчать про те, що її назва свідомо вибиралася автором за принципом "від супротивного".