Віктор Гюго — Собор Паризької Богоматері (характеристика та аналіз героїв твору)

Квазімодо. Його образ невіддільний від Собору Паризької Богоматері. У перших книгах роману Квазімодо – це істота, яка ще тільки нагадує людину. Справа не тільки в його незвичайній потворності, а й у тому, що душа в цьому тілі була така ж спотворена. Квазімодо перших книг роману – раб, вірний пес, який бездумно й сліпо служить своєму господареві. Переродження Квазімодо розпочинається з моменту, коли йому, прив'язаному до ганебного стовпа й вмираючому від спраги, скривджена ним Есмеральда підносить воду. Платячи добром за зло, вона своєю людяністю пробуджує в ньому людину, розбудивши моральну свідомість. Квазімодо перероджується, стає втіленням моральної краси, яка перебуває в різкому контрасті з його фізичною потворністю.

У чотирнадцять років від дзвонів у Квазімодо лопнули барабанні перетинки: він оглух. Він твердо дав собі обітницю мовчанки, яку порушував лише на самоті. Понад усе у своєму рідному Соборі він любив дзвони. Також Квазімодо дуже любив Клода Фролло, бо той дав йому притулок, усиновив, вигодував, виховав. У 1482 році Квазімодо було близько двадцяти років.

Цитати: "Ми не будемо й намагатися відтворити в уяві читача чотиригранного носа, цього підковоподібного рота, маленького, майже прикритого рудою щетинистою бровою, лівого ока, тоді як праве зовсім зникало під величезною бородавкою, кривих, тут і там повиломлюваних зубів, схожих на зубчастий мур фортеці, потріскану губу, на яку звисав, немов бивень слона, зуб, цього роздвоєного підборіддя. Та ще важче відтворити вираз цього обличчя, якусь суміш злоби, здивування і смутку", "Гримаса була його справжнім обличчям. Скоріше, він увесь являв собою гримасу. Величезна голова, вкрита рудою щетиною; між плечима – здоровенний горб, а другий, такий же, на грудях; дивовижна будова стегон і ніг, настільки вигнутих, що вони сходилися тільки в колінах і були схожі на два серпи, з'єднані ручками; широкі ступні, потворні руки. І при всій цій потворності – якийсь грізний вираз сили, спритності та відваги, – дивний виняток із споконвічного правила, за яким і сила, і краса є наслідком гармонії. Ось якого папу обрали собі блазні", "Атож у 1482 році Квазімодо був уже дорослим. Кілька років тому він став дзвонарем Собору Паризької богоматері з ласки свого названого батька Клода Фролло… З часом виник якийсь невловимий тісний зв'язок між дзвонарем і Собором. Відрізаний назавжди від світу подвійним нещастям: своїм невідомим походженням і своєю фізичною потворністю, замкнутий з дитячих років у цьому подвійному непереборному зачарованому колі, бідолаха звик не помічати нічого, що лежало за стінами Собору", "Вона мовчки наблизилася до засудженого, який надаремно звивався, щоб ухилитись від неї, і, відстебнувши від свого пояса флягу, обережно піднесла її до пересохлих губ нещасного. Тоді на цьому оці, досі такому сухому й запаленому, заблищала велика сльоза й поволі скотилася по його потворному, викривленому розпачем обличчю. Може, це була перша сльоза, яку нещасний горбань пролив у своєму житті", "Квазімодо зупинився під склепінням головного порталу. Його широкі ступні, здавалося, вросли в плиту Собору, як важкі романські колони. Його велика патлата голова сиділа глибоко в плечах, як голова лева, що має гриву і не має шиї. Він тримав напівпритомну дівчину, яка повисла на його мозолястих руках, немов білий шарф. Він ніс її так обережно, наче боявся розбити або зім'яти. Здавалося, він відчував, що ця тендітна, чарівна, дорогоцінна істота створена не для його рук. Хвилинами він не насмілювався торкнутися до неї навіть своїм подихом. І раптом притискав її до своїх незграбних грудей, як свою власність, як свій скарб, паче мати свою дитину. Його око циклопа, звернуте до неї, огортало її то ніжністю, скорботою і жалістю, то раптом підводилося вгору, сповнене вогню. І тоді жінки сміялися й плакали, натовп тупотів ногами від захвату, бо в цю хвилину Квазімодо й справді був по-своєму прекрасним. Він, цей сирота, цей підкидьок, був чудовим, він відчував себе величним і сильним, він дивився прямо в обличчя цьому суспільству, яке його вигнало і в справи якого він так владно втрутився. Дивився в обличчя людському правосуддю, що в нього він вирвав здобич, усім цим тиграм, змушеним лише клацати зубами, усім цим приставам, суддям і катам, усій королівській могутності, яку він, нікчемний, зламав за допомогою всемогутнього бога".

Клод Фролло. Архідиякон Собору Паризької Богоматері. Клодові Фролло було близько тридцяти шести. Це був був суворий, поважний, похмурий священник, пастир душ. З одного боку, в ньому відображено процес вивільнення людської свідомості з-під влади церковно-аскетичної догми, що була однією з важливих тенденцій ХV ст. та звільнившись від влади догми, свідомість героя залишається в полоні грубих забобонів, і дівчина, яку він так палко жадає, здається йому підісланою дияволом. Водночас Клод Фролло виступає в романі носієм середньовічного насильства і жорстокості. У змалюванні Гюго він і жертва, і кат водночас: жертва церковно-аскетичних догм, які скалічили йому розум і спотворили почуття, кат щодо Есмеральди, яку він переслідує і губить, виявляючи свою природу феодала-насильника. Клод Фролло. Клод Фролло належав до родини дрібних дворян. Батьки ще змалку визначили йому духовну кар'єру. Хлопчик зростав, сидячи над требником і лексиконом. Це була сумовита, спокійна, серйозна дитина, яка вчилася із запалом і швидко засвоювала знання. Які тільки науки він не вивчав: теологія, церковні положення, медицина, вільні мистецтва. Він здобув усі вчені ступені ліценціата, магістра та доктора. Він опанував латину, грецьку і єврейську мови. У вісімнадцять років він закінчив усі чотири факультети. Юнакові здавалося, що життя має тільки одну мету – знання.

Цитати: "Серед тисяч освітлених полум'ям вогнища облич було одне, на якому ще більше, ніж на інших, відбивалося захоплення танцівницею. Це було суворе, замкнуте й похмуре обличчя якогось чоловіка. Невідомий, одяг якого не можна було розглядіти за натовпом, мав з вигляду не більше тридцяти п'яти років, а проте був уже лисий. Тільки на скронях у нього лишилося кілька пасом рідкого і вже сивіючого волосся; його високе й широке чоло почало вкриватися зморшками, але в запалих очах виблискували молодечий запал, жадоба життя, глибока пристрасть. Він не зводив очей з циганки, і поки шістнадцятирічна дівчина безтурботно танцювала й пурхала, викликаючи захоплення натовпу, його обличчя ставало дедалі похмуріше. Час від часу посмішка і зітхання зустрічались на його устах, але посмішка була ще більш гірка, ніж зітхання".

Есмеральда. Її образ – втілення краси й молодості, душевної чистоти й доброти, вона внутрішньо найменше пов'язана з тим середовищем, яке її оточує, і менше всього ним мотивована. Це ніби якась дивовижна перлина, що з'явилася серед бруду й потворності невідомо як і незнано звідки, і стає жертвою феодального правосуддя і церковного бузувірства. Дівчина не знала своїх батьків, до Франції приїхала зовсім маленькою, а до Парижа – торік. Есмеральда носила на шиї невеличку овальну ладанку, яка була обтягнута зеленим шовком і в центрі мала велике зелене скельце, схоже на смарагд. Це був її амулет, який мав допомогти віднайти батьків, але допоможе він лише тоді, коли вона зберігатиме невинність.

Цитати: "Вона була невисока, а здавалася високою, настільки зграбною була її тонка постать. Вона була смуглява, та легко було догадатися, що при денному світлі її шкіра повинна мати чудовий золотавий полиск, як у андалузок та римлянок. Маленька ніжка теж була як у андалузки: так легко ступала вона у своєму гарненькому черевичку. Дівчина танцювала, кружляла, пурхала на старому перському килимі, недбало кинутому їй під ноги. І щоразу, коли її сяюче личко оберталось до вас, її великі чорні очі спалахували блискавицею. Усі погляди були прикуті до неї, усі роти роззявлені. Вона танцювала під рокіт баскійського тамбурина, який її округлі дівочі руки підносили над головою. Тоненька, жвава, немов оса, у своєму золотистому корсажі, барвистій сукні, що надималася від швидкого танцю, з оголеними плечима, стрункими ніжками, що мелькали з-під спідниці, чорним волоссям, сяючими очима – вона, здавалося, була неземною істотою", "На фатальному возі сиділа молода дівчина із зв'язаними за спиною руками, сама, без священика. Вона була в сорочці, її довге чорне волосся (за тодішнім звичаєм його зрізували лише біля підніжжя шибениці) розсипалося по її напівоголених грудях та плечах. Крізь це хвилясте волосся, чорне й блискуче, ніби вороняче крило, видно було грубу, сіру й вузлувату вірьовку, що муляла ніжні ключиці і, мов земляний черв'як навколо квітки, обвивалася навколо чарівної шийки нещасної дівчини. Під цією вірьовкою блищав маленький амулет, оздоблений зеленими намистинками, залишений їй, певно, через те, що засудженим на смерть уже ні в чому не відмовляють. Глядачі, які розташувалися на вікнах, могли побачити на днищі воза її босі ноги, що їх вона намагалася підібгати під себе, ніби спонукувана останнім інстинктом жіночої соромливості. Біля її ніг лежала зв'язана маленька кізка. Засуджена підтримувала зубами сорочку, що спадала з її плечей. Страждання дівчини, здавалося, посилювалися тим, що її майже голу виставили перед натовпом".

П'єр Гренгуар. Був сином сільського нотаря з Гонесса. Батьки загинули, коли йому було шість років. До шістнадцяти років він був бездомним. Потім встиг побувати солдатом, ченцем. Побачивши, що ні до чого не придатний, став поетом. Одного дня П'єр зустрів дом Клода Фролло, преподобного архідиякона Собору Паризької Богоматері. Він виявив до нього співчуття і зробив освіченою людиною. Гренгуар написав мораліте спеціально на честь принцеси Фландрської, але зазнав провалу, бо глядачі знайшли для себе більш цікаві розваги. Випадково потрапивши у Двір чудес, де жили волоцюги, цигани і злочинці, Гренгуар мало не поплатився життям, але Есмеральда врятувала його. У момент, коли перед Есмеральдою теж була смертельна небезпека, Гренгуар кинув її з Клодом Фролло, а сам забрав собі кізку Джалі, яка належала циганці.

Цитати: "Це був високий, худий, блідий блондин з блискучими очима й усміхненими устами, ще молодий, хоча зморшки вже поорали його чоло та щоки; він був одягнений у чорну саржеву одежину, потерту і лиснючу від часу", "Як тільки Гренгуар зрозумів, що сталося, і впевнився, що головним дійовим особам цього лицедійства безсумнівно загрожує мотузка, шибениця та інші неприємності, він вирішив не втручатись у цю справу.