Вступ .
Український народ завжди підтримував тісні взаємостосунки зі своїми сусідами. Ще в язичницькі часи наші пращури звертали увагу на Близький Схід, де в розквіті були астрономія, математика, медицина і література. Туди їздили наші дипломати, купці, допитливі мандрівники. Вони привозили на Україну ювелірні вироби, математичні приладдя, лікарські рецепти і, не менш цінне, — народну творчість у вигляді притч, казок, прислів’їв. Усе це стало невід’ємною частиною української культури.
Фольклор україни теж емігрував на Близький Схід. До нас приїжджали з неабияким зацікавленням, занотовували цікаві факти з життя нашого народу, його історії, побуту та культури.
Відвідавши україну в 1652році, антіохійський патріарх Павло Алепський писав, що по всій землі козаків усі вміють читати, знають порядок служби божої та церковні співи, а священики навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками.
Великою мірою на дослідження відносин Україна-Схід вплинув великий сходознавець Агатангел Юхимович Кримський. У своїх фольклористичних дослідженнях про культуру сходу, зокрема про народну творчість, вчений дійшов висновку, що в культурному житті мусульман та християн дуже багато спільного, і що простий народ ніколи не проводив чіткої межі між різними релігіями. Іслам визнає багато святих людей Старого та Нового завіту. Старозавітні патріархи Аврам, Мойсей, Ісайя та інші — вважаються божественними пророками і в мусульман. Іса, тобто Ісус, — теж є для них великим пророком (але не богом).
Отже, ми можемо говорити про тісні взаємостосунки між Україною та Близьким Сходом. А як щодо взаємодії літератур, зокрема усної народної творчості, в наш час?
Для кожного народу усна народна творчість — цінний набуток. В ній знайшли втілення найзаповітніші мрії, помисли, сподівання багатьох поколінь. Серед розмаїття фольклорних видів і жанрів одне з найпомітніших місць займає казковий епос, який виник і розвинувся на основі тисячолітньої трудової і суспільної діяльності людей.
Казки досить повно й історично правдиво відображають шлях розвитку людини. В них яскраво висвітлюються ознаки матеріалістичного мислення людей, їхнє прагнення максимально пізнати навколишній світ, удосконалити знаряддя праці.
В історії будь-якого народу казка відіграла важливу роль у розвитку писемності, вплинула на багато жанрів художньої літератури (пригодницький роман, повість , новела, байка і таке інше).
Щодо української казки, то про неї існує велика кількість літератури, і, бодай раз в житті, кожен з нас тримав книгу "українські народні казки".
Вище зазначалося про те, що взаємозв’язки літератур, культур України та Сходу існують. Я ж поставила собі за мету дослідити взаємини української народної казки та східної, зокрема перської народної казки.
Почну з того , що усна народна творчість Ірану дуже різнобарвна й багата. Здавна перси полюбили казку – ще великий Фердоусі (Хст.), автор відомого іранського епосу "Шахнаме", залучив до своєї поеми багато казкових та легендарних сюжетів.
Іран – дуже багата казками країна, які з давніх-давен були розповсюджені не тільки в самому Ірані, а й великою мірою вплинули на фольклор та літературу багатьох країн, в тому числі й європейських. Але перські казки набагато гірше вивчені, ніж казки сусідніх країн, наприклад Турції та Індії, та фольклористи справедливо вважають , що підготовка наукового довідника по Ірану — одне з важливих завдань сучасного казкознавства. Навряд чи можна сподіватися на швидке вирішення цього питання — польові записи казок в Ірані проводилися епізодично, в основному європейськими вченими, і лише недавно самі перси почали досить серйозно займатися своїм фольклором.
Великою допомогою у цій справі буде вивчення фольклору інших народів, що розмовляють перською мовою і, в першу чергу, таджицького. Зараз в Душанбе обробляється величезний архів таджицьких казок, які зібрали вчені Таджикистану, а публікація цих матеріалів буде важливою подією у вивченні фольклору Ірану.
Основна мас перських казок має усне походження, їх розповідають у колі родини, їх виконують на площах, базарах і в кав’ярнях. Але досить значну кількість казок і анекдотів було вже давно записано самими персами та іншими народами, які входили до складу середньовічного халіфату, і ці казки, що також не досить добре вивчені, донесли до нас рукописи, які зберігаються в різноманітних сховищах багатьох країн.
Але збирання та публікація казок в Ірані почалися порівняно нещодавно. Як відмічав Є.Е.Бертельс майже усі записи казок в кращому випадку сягають кінця минулого століття. До того ж цих записів видано дуже мало. Лише в 30-роки з розвитком нової перської художньої літератури та національного літературознавства, зросла зацікавленість у збиранні та публікації творів усної народної творчості.
В 1931 році редактор газети "Насіме саба" Кухі Кермані видав невеличку збірку селянських народних пісень, так званих фахлавіят, що складалися з чотирьох напіввіршів (месра). Через 7 років він опубліковує нову збірку селянських пісень, яка за об"ємом була значно більшою і називалася "Сімсот селянських пісень Ірану".
Цікавлячись піснями , Кухі Кермані під час своїх мандрівок по Ірану звертався і до народних казок.
В 1936 році він опубліковує в Тегерані деякі з них під назвою "Чахарда асфане аз асфанехає Іран" ("чотирнадцять селянських казок Ірану").
Велика заслуга у вивченні та збиранні перського фольклору належить майстрові іранської новели Садеку Хедаяту.
В 1931 році він видає збірку народних віршів, пісень, загадок, ігор і називає її "Аусане" ("Казки"). В передмові до збірки Хедаят закликає людей приділяти якомога більше уваги збиранню, вивченню творів усної народної творчості.
З великою любов"ю Хедаят збирав народні казки. Частина з них — "Пан мишка", "Шангул і Мангул", "Каміння терпіння" — вперше була опублікована в тридцятих роках в тегеранському журналі "Маджалете мусікі" ("Музичний журнал").
Садек Хедаят уважно вивчав, обробляв та готував до програми по радіо записи казок, що надходили з різних куточків країни.
У зв"язку з демократизацією країни та поширенням передових ідей в перській літературі та літературознавстві в 40-х роках значно зросла зацікавленість у вивченні усної народної творчості.
Визначною подією в матеріальному житті Ірану слід визнати появу однієї за іншою трьох збірок перських народних казок (1945-1949), які зібрав відомий іранський казкар Мохтаді Собхі. він же вперше видав збірку казок-легенд про Абу-Алі Сіна — великого філософа і лікаря середньовіччя.
Зараз формою казки користуються і сучасні іранські письменники. Характерною в цьому відношенні є збірка розповідей Насера Хедаяра "Аввалін барг" ("Перший лист"),яка була видана в Тегерані в 1956 році. Вони постають перед нами у вигляді казок про тварин, ці розповіді, як пише сам автор у передмові, —"правда про наше з вами життя. Правда зрозуміла та чітка, розповіді про страждання, створені у формі казки, щоб звернути увагу на біль, заспокоїти, і, можливо, вилікувати їх."1
Цікавість до запису й обробки казок давно прокинулася в країнах ісламу. Є відомості про те, що вже в кінці VII — на початку IX століття в Арабському Халіфаті (750-1258), до складу якого входив і Іран, великої популярності набули два види казок:
— так звані "хурафат", або незвичайні історії про чарівні події;
— та "асмар" –нічні розповіді, які розповідалися вечорами для розваги .
цікаво, що ці казки записувалися, а перські перекладалися арабською.
Російською мовою перські казки почали перекладати давно, але кращі переклади було опубліковано за радянського часу.
В першу чергу слід відзначити збірку казок, зібраних та перекладених відомим іраністом А.А. Ромаскевичем. Він доповнив видання цікавою статтею про перські казки2.
В 1956 році А.З. Розенфельд опублікувала переклади перських казок, які були записані та зібрані іранським збирачем Собхі3. У передмові дана характеристика іранських видань казок, які побачили світ з 1930 по1946 роки.
В 1958р. А.З. Розенфельд видала ще одну книгу перекладів перських казок, в основу якого лягла третя збірка, випущена в Ірані теж Собхі в 1949р.
В цьому ж році вийшли перські казки, перекладені з різних джерел Р.Алієвим, А.Бертельсом та Н.Османовим.
Окремі казки публікувалися в різноманітних збірниках та періодичних виданнях.
* Загальні поняття про перську народну казку. Казкарі Ірану.
Звичайними термінами, якими зараз називається в персії казка, є "киссе"(повість, розповідь), або "накль"(легенда), звідки розповідачів творів називають "киссе-хон"(співець, декламатор) або "наккаль"(передавач).
Професіонали розповідачі майже завжди належать до малозабезпечених прошарків населення. Серед них часто трапляються ремісники та дрібні торгівці, деякі з них теслярують або займаються столярством, інші торгують овочами на базарі, треті займаються плетінням шкарпеток.
Усі вони користувалися в очах суспільної думки феодальної Персії відомою долею прихильнолсті, і дехто з них, хто найбільш обдарований, досягав відомості при шахському дворі, і вважався придворним казкарем (наккаль-баші).
У переважній більшості випадків він був грамотним, письменним та начитаним, і тому дуже часто казкар ще до величезної кількості казок, які він отримує усним шляхом, приєднує деякі епізоди з літератури.
Наприклад з "Шахнаме" Фердоусі: Рустем і Сухраб, Біжан та Маніже, або зі старих перських романів,які він зберігає у спеціальному зошиті, який називається "тумар".
Зазвичай казку розповідають тоді, коли є достатня кількість слухачів. Коли, наприклад, зайнятий своєю справою перс знайде хвилинку для того, щоб відволіктися від повсякдення, дати волю фантазії.
Найбільш зручними місцями для розповідання та слухання були або просто досить просторі місця, площі або ж кав’ярні (кахве-хане). В ці будиночки, для залучення більшої кількості відвідувачів та збільшення своїх прибутків, самі утримувачі кав’ярен запрошують казкарів, з якими вони заздалегідь домовляються про розмір авансу.
З 14 годин дня і до 23 годин вечора тут можна побачити "наккаля", що походжає (або сидить) вздовж довгих паралельних рядів тахт, дерев’яних диванів, покритих килимами, на яких, підперши ноги, мовчки й зосереджено сидять відвідувачі, курять кальян, п’ють чай або шербет.
Казкар голосно говорить, часом його мова переходить у спів, пристрасно жестикулює.
Найжвавіший попит на казкарів зимою, або в місяці рамазані, або на родинні свята — весілля, народження дитини і таке інше.