В.Симоненко. Поезії (курсова робота)

В.Симоненко. Поезії

План

1. Життєвий та творчий шлях письменника

2. Новаторство Симоменкової поезії

3. Патріотична лірика

4. Сатиричні поезії В.Симоненка

5. Духовна краса і велич простої людини в поезії В.Симоненка

6. Краса і щирість почуттів в інтимній ліриці В.Симоненка

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

з тебе дивуватися повік…

В.Симоненко

Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935р. в селянській сім’ї в Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство припало на роки війни, було трудним, голодним, зростав Василь без батька, який залишив сім’ю. Мати тяжко працювала, заробляючи горьований шматок хліба. Допомагали дідусь і бабуся:

В мене була лиш мати

Та був іще сивий дід, —

Нікому не мовив "тату"

І вірив, що так і слід, —

так згадував майбутній поет у поезії "З дитинства". Його дитячі враження лягли в основу багатьох поезій. І коли у вірші "Жорна" згадує, як "материнські руки тягли за ручку камінь без кінця", то і його дитячим рукам випало молоти на жорнах борошно на хліб насущний…

Бабуся і дідусь дуже любили свого кмітливого внука. Їхню любов та турботу пам’ятав Василь до останніх днів свого короткого життя. Може і не дивно, що дідова смерть глибоко потрясла тодішнього восьмикласника, викликала більші роздуми про суть життя, які згодом вилилися у вірші "Дід умер" та оповідання "Дума про діда". Так само вірш "Баба Онися" присвячений легкій життєвій долі постової бабусі (вони з дідом Федором втратили трьох синів і всю любов до дітей перенесли до внука)

Від матері, Ганни Федорівни, та від діда Федора малий Василько брав перші уроки життя, уроки доброти, любові, невтолиму жагу знань. Дід був неписьменним, не ходив до школи, але самостійно навчився грамоти, багато читав, розповідав онукові про минуле.

Ходив до школи далеко, аж за дев’ять кілометрів. "як на мої чотирнадцять років, то це не так уже й мало", — згадує письменник в оповіданні "Дума про діда".

Василева учителька Уляна Миколаївна Демченко пригадувала: "А якось зарядила хуртовина. В такі дні наша школа затихла, бо підвозу ж тоді не було… І раптом на шкільному порозі з’явилася снігова баба. Це із усіх чужосельців прийшов до школи лише Василь… У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, своїм розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень…" Писати хлопець почав ще у шкільні роки, вміщував вірші у шкільній стіннівці.

У 1952р. Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету, де водночас із ним навчався Ю.Мушкетик, В.Шевчук, Т.Коломієць, С.Тельшок .

Студентське життя було багате на дружбу, на цікаві особистості, творчі суперечки, мрії про майбутнє. Щоб якось полегшити своє матеріальне становище, а ще, мабуть, щоб набути газетярського досвіду, практики журналістської роботи, Симоненко працює секретарем в університетській багатотиражці.

У роки навчання В.Симоненко продовжує писати, але з друком своїх творів не поспішає. На перших курсах університету мало хто з однокурсників чув його поезії. Потів він почав активно працювати у вузівській літературній студії, де його обрали старостою.

По закінченні університету Василь працює в газеті "Черкаська правда", потім – у "Молоді Черкащини", власним кореспондентом "Робітничої газети" , як журналіст, він сміливо вторгався у різні сфери життя, різко критикував вияви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей.

Не втратили своєї цінності й на сього дні його статті та відгуки на літературні твори, кінофільми та театральні спектаклі.

Друкує В.Симоненко й вірші, проте ті його твори, в яких порушувалися гострі проблеми тогочасності, висловлювалися найглибші думки , на сторінках партійно-комсомольської преси, звичайно не могли бути опубліковані. Та й ті поезії Симоненка, як і всіх шістдесятників, які були надруковані, офіційна критика всіляко намагалася притлумити, оббрехати, звинуватити їх автора у гріхах, починаючи від формалізму і кінчаючи українським буржуазним націоналізмом.

Як відомо, напровесні 1960р. в Києві, з волі пробудженого "відлигою" юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені на горе партократам з’явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об’єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Пізніше, в літературі поетів, які належали до цього Клубу, почали називати шістдесятниками.

Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнуча пробудити в душах ровесників і жагу до національного відродження.

Проте просвітницька діяльність на задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув робити з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрацію сталінщини на рідній землі.

Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра сала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і вишукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Корською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні й сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали своїх мерзенних злочинів.

Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биковнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні меморіали.

Звичайно, керована "вірними ленінцями" Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. Проте цей вчинок Василя Симоненка слід вважати високим громадянським подвигом і водночас власноручним власним вироком. Бо відтоді талановитий майстер слова опинився, за компартійною термінологією, "в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів".

Щоправда, ще задовго до політичного краху великого "кукурузника" Хрущова Симоненко чітко і недвозначно усвідомив, що за особливими "відлигами" не завжди настають жадані весни. Більше того, йому дедалі чіткіше вчувалося лиховісне потріскування грядущих суспільних морозів.

Хіба ж не про повзучу реанімацію сталінізму свідчив бандитський розгін із застосуванням пожежних машин і водометів мирної сходки київської молоді біля пам’ятника Тарасові Шевченку в соту річницю прибуття з Петербурга домовини з прахом Кобзаря для поховання в українській землі ? А що означало спішне видобуття сусловцями з ідеологічних прискринків пронафталіненого жупана українського буржуазного націоналізму?

Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 р.: "Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою стаття, "Україна" знущається над моїми віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ж можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані в "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" й "Вітчизни".

Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного суму!

Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилося три числиці до смерті. Знав давно, але, будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це — усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаються верховодити на білому світі й будуть безкарно синити свої чорні справи.

Смерть дватцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток.

Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам… Не тільки в пору князювання "товариша" Щербицького в Україні , а навіть у роки горбачовської "перебудови" на цю тему було покладено якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного сектору полягає в тому, що Василя Симоненка по-звірячому "обробили", а точніше – прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах.

Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилась дати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє міліціонерів, і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення. Побачивши його посвідчення, міліціонери перевезли його із залізничного вокзалу Черкас до Сміли. Коли він почав голосно протестувати,…з’явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, штовхнув донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами. Коли Симоненко сказав: "Що ж ти робиш, гад?". Отоді він почав його лупцювати. Він відчув, ніби щось обірвалося усередині…

Про це раніше знати було заборонено. Смерть Василя Симоненка була першою жертвою на шляху відродження тоталітарної системи в Україні.

Після смерті у 1964р. вийшла друга збірка поезій "Земне тяжіння"

У 1965р. вийшла збірка його новел "Вило з троянд". Через три роки по смерті вийшли "Поезії", де вміщено вірші з попередніх збірок і ще 20 ще не опублікованих творів. А потім – мовчанка, наче й не було Симоненка і його творчості.

Тільки у 1981 вийшла збірка "Лебеді материнства", а в 1984р. ще одна збірка "Поезії", яку видали друзі поета. В другій половині 1980-на початку 1990рр. в журналах опубліковано невідомі твори поета. Він прийшов до нас провісником нової доби України.