Дмитро Васильович Павличко – поет нової доби

Дмитро Васильович Павличко – поет нової доби

Підгірському селі Стопчатові 28 вересня 1929 року народився Дмитро Васильович Павличко. "Стопчатів — моя колиска і гордість моя", — скаже він пізніше. А довкола уславлені осередки гуцульського різьбярства, кераміки, килимарства: Косів, Коломия, Космач. Край Довбуша, край, де квітнули таланти Стефаника, Черемшини, Мартовича, витав дух великого Франка.

Польсько-шляхетські окупанти чинили на західноукраїнських землях нічим не стримуваний розбій. Трудовий люд терпів від соціального й національного гніту. Навчаючись у польській школі, малий Дмитро зазнав принижень і образ від шовіністки-вчительки та синків багатіїв. І в малому серці визрівало почуття ненависті до будь-якої кривди й несправедливості.

Мати Павличка, неписьменна селянка, була поетично обдарованою людиною, мала феноменальну пам'ять: декламувала вірші з "Кобзаря", велику поему "Панські жарти" І. Франка. Батько любив дітей і прагнув будь-що вивчити їх. Роботящий, справедливий, винахідливий, він був мислячою людиною, прищепив синові чуття класової свідомості та національної гідності.

З країни бідацького дитинства проросли живі корені Павличкової поезії: "Там узяв я пісню в серце із людських сердець"..

Після закінчення Яблунівської середньої школи Павличко вчився на філологічному факультеті Львівського університету, який закінчив у 1953 році, а потім — в аспірантурі. І пішли роки творчого й громадського неспокою. Працював у редакції львівського журналу "Жовтень" (тепер "Дзвін"), потім протягом восьми літ — головним редактором журналу "Всесвіт". Восени 1966 року разом з поетом Іваном Драчем Павличко брав участь у роботі Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй.

Урівноваженість і принциповість, доброта і працьовитість, розмаїття літературних, громадсько-політичних інтересів, гостре відчуття свого часу і рідного грунту, готовність бути за прикладом Івана Франка завжди учнем ("semрer tiro") — риси характеру Павличка.

Творчість талановитого поета, лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка, республіканських премій імені М. Островського, імені М. Рильського, Дмитра Павличка стала реальним надбанням української радянської літератури. Уже понад тридцять років вона активно впливає на літературний процес, визначаючи й характеризуючи важливі його прикмети. Поезія не лише відображає, але й виражає свою добу, сповнену надзвичайно інтенсивних і вагомих духовних процесів у житті суспільства.

Шлях поета завжди складний, в ньому неминучі поразки, але відбувається процес відбору головного, визначається та вісь, навколо якої нарощуються все нові й нові кільця. Знов спадає на думку ужитий при розмові про одного з поетів Павличків образ, який можна вжити для характеристики самого автора. Нові теми, образи, мотиви — мовби кола, що розходяться по воді від кинутого камінця все далі й далі але точка — залишаться в одному місці, в центрі, як би далеко ці кола не сягали. Ця точка — особа автора, кредо його ліричного героя, громадянська й естетична позиція, що знаходить водночас свій образний еквівалент у всій творчості поета, характеризує його талант, вдачу, характер.

Першу свою збірку Д. Павличко назвав— "Любов і ненависть" (1953). Книга вибраних поезій, яка вийшла 1975 року й підбила підсумок двадцятирічному творчому шляху, має ту ж назву. Це, звісно, не тому, що автор не міг дати іншої, може, навіть більш образної, афористичної. Згадаймо назву однієї із збірок поета — "Пелюстки і леза" (1964). Хіба це не трансформація тієї ж iдеї, конкретизована в образний символ. Ми знаємо тичинівський крилатий вислів: "сталь і ніжність", одначе в Д. Павличка скоріше перегук з його славетним попередником — і водночас сучасником.

При такій характеристиці ми, здавалося б можемо схематизувати поета, виокремивши його від потоку життя, того періоду історії країни, суспільства, свідком і учасником якого він є і риси якого мають відбитися в його творах, пропущені крізь розум й серце. Проте, якщо брати творчість митця як цілісну систему, то глибокої суперечності між двома такими поглядами немає. Епос сучасності пишається багатьма, і тільки множинність поглядів на світ може скласти повноцінну цілісність. П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко жили — принаймні протягом тривалого часу — в одну епоху, відображали одні й ті ж події, а які різні грані часу, що став історією, відбилися в творчості кожного з цих авторів. Яка різна емоційна тональність звучить, зокрема у їхніх поезіях про війну, попри всю спільність загального патріотичного почуття й ненависті до фашизму.

Сучасна дійсність теж постає в ліриці багатовимірно. Молодше покоління поетів, успадкувавши традиції попередників, розвиває їх, завойовує нові ідейно-естетичні рубежі. Зв'язок поколінь виразно прочитується в контексті загального розвитку поезії і в творчості кожного автора зокрема, прочитується більшою або меншою мірою, існує в прямому вияві чи опосередковано. Чи не основну питому вагу в літературному процесі визначають сьогодні представники покоління.

Деякі твори Д. Павличка надихані галанівським пафосом, наприклад, "Оці слова дійдуть до Риму". Вірш "Він запитав, як зветься царство папи" по суті є варіантом памфлету "Плюю на папу" Я. Галана. І, як кожний варіант, поступається йому силою впливу, дотепністю образів, що грунтується на смисловій невідповідності патетичних церковних висловів і їх звучання у конкретній ситуації. У вірші Д. Павличка не знайдемо таких вражаючих деталей чи сатиричного ефекту. Молодому поетові була необхідна школа для гартування власної поетичної зброї. Згодом, утвердившись у своєму стилі, поет не вдається до прямого наслідування, але його уроки не пропали марно.

Уже з перших книг читач помітив, що найбільша сила поетового слова — в прямоті вислову, коли він на передньому краї у своєму повному бойовому обладунку зі словами нагостреними, як вістря бритви, шикуючи їх у бойовий ряд, як солдатів у бій. Пряма публіцистична інвектива для нього органічніша, аніж мова фейлетона з прихованим звучанням слова, двоплановістю ситуації. Поет згодом не раз ще звертатиметься до фейлетона, та йому не завжди вдасться наповнити його такою серйозністю змісту, вагомістю соціального звучання, як відверто публіцистичні твори, базовані чи то на ствердженні, а чи на запереченні.

Деякі вірші у збірці "Любов і ненависть", як-от "Раз взяла мене цікавість", розраховані на комічний ефект, не досягають мети, бо не мають гостроти узагальнення. Адже справді такий "висновок" з приводу старої богомольниці пані Мільці, колишньої багачки:

Ну, молись, молись, гадаю,

Скоро підеш ти до раю,

Там Шептицький крізь вікно

Вигляда тебе давно —

явно шаржований, здрібнений. Іноді замість гостроти соціальної оцінки знаходимо суто зовнішні ефекти. Ось — уже в значно пізнішій збірці "Гранослов" (1968) — розповідь про те, як "учителька тонка, дочка майора, короткозора голуба змія в червонім капелюшку мухомора" вигнала з класу учня, бо він прийшов босий, та ще через те, що він українець, і паничі сміялись з нього "гнило-зубо".

Поезія Д. Павличка зростала на традиціях громадянської літератури, громадянської лірики, і сліди цього впливу простежуються в ранній період досить виразно. Але не менш чітко проступає процес формування власного творчого обличчя поета, того голосу, в якому в першу чергу окреслюється активна цілеспрямованість громадських засад, високий ступінь емоційної напруги. Поступово виробляються й утверджуються у творчості Д. Павличка характерні риси поетики, що залишаться притаманними йому при всьому розширенні поля поетичного обсервування, ускладненні образної палітри. Д. Павличкові завжди була чужа чиста споглядальність, спонтанна гра асоціацій, яка не підлягає певній меті. Домінанта думки, опанованість почуття, присутність задуму в творі й відповідна оркестровка, зрівноваженість частин і цілого —характерна риса його стилю. Кожна книга чи цикл має свою поетичну ідею, свій внутрішній стрижень, якому тією чи іншою мірою підпорядковані всі компоненти, що складають цілісність і вивершеність задуму. Це особливо видно зараз, коли творчість поета набула філософської глибини й поліфонічності в таких його цілісних книгах, як "Гранослов", "Сонети подільської осені", "Таємниця твого обличчя". Для реалізації почуття внутрішньої рівноваги поет шукає гармонійну й вивершену форму.

Минуле й сучасне, неволя й визволення — то був відправний пункт, першопоштовх поетових асоціацій. Дві долі краю — дві долі ліричного героя: одна, яка готувала йому за бунтарські вірші "казарму та тюрму", і друга — що прийшла у вересневі дні ("Дві долі"). Такий дещо загальний спосіб розкриття старого й нового згодом конкретизується, обростає м'язами життєвих ситуацій, реалізується через характери, складні конфлікти й зіткнення. Тут маємо той випадок, коли поетика перебуває в прямій залежності від життєвого матеріалу.

У подальшій творчості українського поета ми знаходимо все більше наслідків впливу на нього поетів різних культур, які кристалізуватимуть його власне поетичне багатоголосся, потребу розширення духовних горизонтів. І перш ніж перейти до книг, в яких творчість поета постала в новій якості вивіреного "гранослова", де колишня пристрасть зрівноважується здобутими на життєвих дорогах і вистражданими внутрішньо досвідом і мудрістю — до книг "Гранослов", "Сонети подільської осені" та "Таємниця твого обличчя", необхідно пройти з поетом сторінками його книг, що викликані тими дорогами: "На чатах" (1961), "Жест Нерона", "Пальмова віть" (1962). Вони стали своєрідним поетичним звітом від поїздок до Австрії (1958), Канади (1961), Куби (1961), Фінляндії (1962).

Ці книги є продовженням тих тем і мотивів, що посідають центральне місце в "Любові і ненависті" (1953), "Моїй землі" (1955), "Бистрині" (1959)—поет почуває себе посланцем країни соціалізму, посланцем ідей миру і дружби.

Є в творах багато деталей і спостережень, схоплених уважним оком, трапляються й надто загальні й надто прямолінійні декларації. Є й наївні розмірковування, що ось молода католичка ревно молиться, і аж під старість збагне даремність своїх молитв, а от поет приревнував її тепер до старого Саваофа.