Тема рідної землі, Вітчизни, України посідає в творчості Дмитра Павличка особливе місце.
У поетовому серці Україна жила з дитинства. Втративши матір, він ані хвилини в житті не відчував себе сиротою, бо "вела мене в світ Україна моя!"
Для поета Україна — це земля Франка, земля Шевченка, яка і його діла і думки надихнула снагою, "вічно молодою жагою правди й доброти".
Вірш Павличка "Батьківщині" розкриває його безмірну любов до України, яка для нього — "всенародиця", "світла безсмертного лоно", "кохання... лебедине".
У рідної землі набирається поет сили, у водах Дніпра він умиває свої очі, "щоб у темряві дух... не згас". Україна — то зірниця, що світить у непроглядну ніч і не дає загинути в імлі. Вона, як мати, благословляє свого сина любов'ю і снагою на творчість.
І поет усі синівські почуття віддає Україні, бажає, щоб його "стражденна, ласкава" мати була вільною і вічною "в мові і в серці щасливих людей". Найбільше щастя для поета — бачити свою Україну вільною і щасливою:
Я тільки в тобі — назавше,
І ти — назавше — в мені.
Мені не потрібно слави,
А потрібно, щоб ти жила.
("Я древо твоє, Україно...")