Творча діяльність Олександра Довженка

РЕФЕРАТ

на тему: "Творча діяльність Олександра Довженка"

СВІТ ДИТИНСТВА ТА ЮНАЦТВА

Рід Довженків — з козаків ще від середини XVIII століття. Найстарший з відомих предків — Карпо Довженко, який з Полтавщини переселився до Сосниці. Далі йде прадід Тарас, за ним — дід Семен, батько Петро, у котрого було чотирнадцятеро дітей, з яких залишились лише двоє: син Олександр і дочка Поліна. Решта померли, навіть не досягнувши працездатного віку. "Коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, — писав Довженко, — завжди, коли б я їх не згадав, в моїй уяві — плач і похорон". Дванадцять трагедій пережити батькам, які народили своїх дітей для життя, радості й щастя, — може заніміти від такого горя навіть чужа людина. А в того, хто це пережив, серце закам'яніти може.

Особистість майбутнього митця формувала передусім материзна, отчий поріг, рідна хата. В оповіданні "Хата" Довженко згодом згадає батьківську оселю — "білу, з теплою солом'яною стріхою, що поросла зеленим оксамитовим мохом..." І все те, що навколо хати, — квітник, город. І все те, що ген далі, — квітчасті луки, неозорі поля, тіниста діброва, повновода ріка — одне слово, розкішна українська природа, його найперший після матері-батька вихователь.

Це була поезія натурального життя, стихія природи від рідної хати до сінокосу на Десні, це був його не зіпсований цивілізацією світ, в якому все вражало, манило і захоплювало (наприклад, ворона, що "завідувала погодою на сінокосі"), а, захоплюючи, кликало на зіставлення і порівняння, породжувало художні образи, виховувало допитливість, щирість і неусвідомлене ще естетичне чуття. Краса і велич природи формувала майбутнього митця, його творчу індивідуальність. Неабиякий вплив на розвиток його особистості мала народна пісня. Це — від матері Одарки. Найулюбленіші пісні родини Довженків — "Ой, попід горою", "Ой, мати моя старая"; "Налетіли гуси", "Устану я в понеділок". А ще колядки та щедрівки, які він записав від матері вже на схилі її віку. І це записування було до того приємне, що "сльози наверталися од радості".

Про вплив натурального сільського життя на сферу відчуттів, про його вплив на формування естетичних і морально-етичних смаків та уподобань скаже нам оцей уривок з роману "Зачарована Десна": "Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п'явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоною дзюбкою скубе за штани... Неприємно, як батько приходить додому п'яний і б'ється з дідом, з матір'ю або б'є посуд. Неприємно ходити босому по стерні... дивитись на великий вогонь... А от приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки... Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі".

Ці слона міг написати лише розумник, мрійник і поет. Таким і був Сашко, майбутній творець світового поетичного кіно. А опоетизували його натуру пречудові наддеснянські краєвиди.

Школа, омріяна ним і батьком освіта. Вчився Сашко в парафіяльній школі з охотою і був першим учнем. Навчаючись, юнак-романтик линув у своїх мріях то в світ архітектури і мореплавства, то в сферу розведення риб і вчителювання. Перемогло останнє захоплення. У 1911 р. юнак вступає до Глухівського вчительського інституту. Щоб син міг там учитися, довелося батькові відкраяти від серця, тобто продати цілу десятину землі, бо очікуваної і заслуженої стипендії Олександр не дістав. Чому? Можливо, через читання недозволеної літератури. В інституті, який готував обрустелів краю, Довженко вперше познайомився з українськими книжками, виданими у Львові журналом "Літературно-науковий вісник" і газетою "Нова рада". Вони були заборонені, як було заборонено навіть розмовляти українською мрвою.

Одержавши атестат про закінчення вузу, Довженко в 1914 році працює за призначенням спочатку в Кутузівській змішаній вищепочатковій школі, і згодом —у 2-ій Житомирській. Його, людину виняткового обдарування, талановитого оповідача-веселуна і доброго старшого товариша, повсюдно шанували і любили. Він не тільки викладав фізику, географію, історію, природознавство і гімнастику, а й сам, мріючи про Академію мистецтв, брав приватні уроки з живопису, багато малював.

Чимало пережив Олександр у роки німецької, російської і польської окупацій, був у складі 3-го полку армії УНР, бачив смерть на кожному кроці.

Нарешті — омріяний Київ. "Мені так всього хотілося" — ось основне його прагнення тих буремних літ. Заходився було вступати і до Академії мистецтв, і до університету, і до географічного інституту, але зійшлося на комерційному вузі —і то вчився там неповних два роки. Наприкінці 1919-го він знову в Житомирі, працює у губнаросвіті — секретарем і завідувачем відділу мистецтв, а за сумісництвом — комісаром театру імені Тараса Шевченка.

На 2-ому році професійного життя Сашко покохав учительку Варвару Крилеву і невдовзі взяв з нею шлюб. Це була любов, варта окремого розділу, до викладу якого і переходимо.

ВЕЛИЧНО-ТРАГІЧНЕ КОХАННЯ

Вони — Олександр Довженко і Варвара Крилева —спізнались і покохались у Житомирському вищому початковому училищі ще в 1917 р. Та й чи дивно? Обос вродливі, юні (наймолодші з усіх викладачів), тямущі, обос обдаровані. Розумна, щира і ласкава Варя відразу впала в око серйозному, красивому Олександрові. А покохавши одне одного, і дня не могли жити нарізне, тему небавом таємно повінчалися в церкві. Розлуку їх, навіть недовготривалу, тяжко, просто неможливе уявити, та коли вона сталася (Олександр після операції поїхав у Сосницю на доліковування), закохані в листах виливали всю жагу свого нерозтряченого почуття. Ось лише кілька фрагментів одного листа Сашка:

"Варюнечко! Дуже скучаю по Тобі. Моє світле сонечко, Варюсю, чудесна, славна дівчинко. Так хочеться тебе бачити, бути з тобою... Варя! Мила, чудесна голубка. Я гордий, що так безмежно люблю Тебе... Я сумую без Тебе, рідна.

А часом, коли туга по Тобі межує з безумністю, я стаю в темряві на коліна і, припавши до узголів'я ліжка, молюсь Тобі. І я бачу Тебе, і туга проходить, міцніє душа, і ч засинаю із світлими надіями. Дякую Тобі, що ти є... Цілую Твої ноги. Кохаю Тебе, чиста, світла... Ти чуєш свого Олександрика, Варюсю? Міцно, міцно обіймаю Тебе і цілую Твоє привабливе чоло, твою чудесну голівку... Я ходжу (уявно — Б. С.) з Тобою в саду, я промовляю Тобі слова кохання і хочу Тебе нести на руках... Які в Тебе чудесні руки, і коли Ти торкаєшся ними мого чола, у мене перестає боліти голова. Посидь зі мною, рідна. Я так хочу зблизька, зблизька дивитись на тебе.

Ти плачеш? Не треба, Варюсю, не треба, мила. Я осушу поцілунками Твої очі... Засни, моя дівчинко... А коли ти заснеш, я тихо, тихо поцілую Тебе, аби не розбудити... Я не буду спати, я хочу думати, кохати хочу, хочу відчувати Твою близькість. Я безмежно кохаю Тебе і хочу продовжити свою радість. Я Твій Олександрик".

Наведемо ще маленький уривок з іншого листа цієї ж пори:

"Ой, Варю, як я хочу відчути у себе на руці твою голівку... і цілувати, цілувати без кінця всю тебе, рідну, близьку. Цілувати очі, чоло і волосся, моє ніжне сонечко... Може, ти бачиш мене уві сні... Коли ти спиш, я тебе люблю більше за все. Мені тоді здасться, що ти не дружина моя, а моє дороге, чудесне дитя. Цілую тихенько, ніжно, ніжно твою тепленьку ручку в думках. А в мене на руці Твоя обручка..."

Оклигавши, завдяки материним харчам і наддеснянському повітрю, Довженко з молодою дружиною виїжджає на дипломатичну службу до Варшави, а потім — до Берліна. У Варшаві щасливе подружжя користувалось неабияким успіхом: Варвара брала участь у різних благодійних концертах, а на одному з вечорів вона виконувала оперні арії, Олександр —українські народні пісні.

Після повернення з-за кордону подружжя приїхало в Сосницю. Два тижні Довженко раював на придеснянських луках: з батьком косив сіно, складав його в копиці, ловив рибу.

Далі був Харків з його бурхливим у той час мистецьким життям. Олександр поринув з головою в малярство і журналістику, а Варя в театр, вчилася на драматичних курсах, сам Лесь Курбас пророкував їй неабияке сценічне майбутнє. Воно, може, так би і сталось, коли б не фатальний випадок у 1925 р.: необачний удар веслом по коліні —запалення суглобів — неправильний діагноз і непотрібне, шкідливе лікування від туберкульозу, а як наслідок —інвалідність (не згиналася нога).

Одна біда сама не ходить, а веде за собою другу. На нещастя, Довженко невдовзі виїхав до Одеси, де його причарувала артистка-москвичка Юлія Солнцева. Як не прикро, але Олександр не встояв і... зрадив. У це важко повірити, бо ще вчора писав своїй дружині: "Варю! Глибоко і сильно кохав я тебе. Кохав з усією ніжністю, на яку тільки здатна моя душа... Як і раніше, хочеться ввібрати в себе всю твою рідну, всю твою чудову, ніжну, гарну душу..." Але, на жаль, глибина виявилась неглибокою, а сила — слабкою, душа —не дуже здатною на вірність. То була зрада. І хтозна, чи не саме за це доля незабаром так тяжко його покарала.

А от Варвара, навіть маючи від Довженка сина (Вадима) і одержавши вигідну шлюбну пропозицію, усе життя до скону любила тільки його і залишилась вірною йому до самої смерті. А коли знайшлася інша, розлучниця, відійшла вбік, аби тільки він був щасливим. І хоч як їй було тяжко і в окупації, і в голодні післявоєнні роки, і як їй було тяжко стягати злиденні карбованці на життєво необхідне щорічне лікування в санаторії, не вийшла Варвара вдруге заміж, бо, на відміну від чоловіка, була однолюбкою.

Цілу поему вірного Кохання з великої літери можна було написати лише за нещодавно виявленими листами Варвари до Олександра Довженка. Ось деякі уривки з чотирьох збережених сином Вадимом листів. "Ніколи, ніколи більше не проситиму, рідний мій, тебе про те, щоб ти повернувся до мене... Ти вільний від мене назавжди, 1 мій коханий. Ти пробач мені лише в одному: немає у мене сил відмовитися від безумного, нестриманого бажання говорити з тобою в листах...