Саме в світлі його сприймання постають образи Райка і Воблого, як дві долі, два життя. І він запитує себе: "Яким же шляхом я маю йти? Чи мені піти слідом за Воблим і починати будувати собі тепленьке місце в житті; чи, кинувшись назустріч молодим пориванням, піти тернистим шляхом, по якому йшов Райко; чи, може, поки не пізно, лишити зрадливу, обшарпану вчительську долю іншим, самому ж помандрувати світами шукати собі кращої…"
В оповіданні відсутні авторські сентенції. Читачеві не підноситься готова відповідь на питання про дальший шлях героя. Проте з оповідання ясно, який життєвий шлях обере ліричний герой: усі симпатії автора і читача на боці непокірного Райка; його життя – подвиг, який варто наслідувати.
Оповідання "Над Россю" посідає центральне місце серед творів Васильченка про вчителів. Це визначається насамперед тим, що авторові вдалося на конкретних образах показати широку картину "обшарпаної вчительської долі" в дореволюційний час, — картину, що набуває узагальненого значення. Васильченко осуджує вчителів, які по-казенному ставляться до праці в школі (оповідання "Роман"), карає кар’єристів (Воблий в оповіданні "Над Россю"), розвінчує мерзенну роль душителів живої думки – церковників (оповідання "Божественная Галя", повість "Талант").
Новели та повісті Степана Васильченка з учительського життя – визначне творче надбання української літератури.
Селянська тема
Однією з соціально найгостріших тем Васильченкової творчості є так звана селянська тема. Найкращий твір на цю тему, безперечно, славнозвісна "Мужицька арихметика". Ще в 20-ті роки це оповідання стало хрестоматійним.
Сюжет "Мужицької арихметики" нескладний. Замість книги "про землю і волю", яку селяни просять прочитати, місцевий панок дає їм старий задачник. Дає з явним наміром поглузувати з них. Проте цей своєрідний поєдинок закінчується поразкою не селян, а пана.
Оповідання позначене чіткістю класових симпатій автора, його непохитним демократизмом. Васильченко виразно протиставляє "мужицьку" правду панському праву, праву, за яким один поміщик володіє такою кількістю землі, що, як кажуть селяни, "коли б оце на всіх хоч один той кусочок, то було б нам, і дітям нашим". Васильченко певен, що такий стан речей – не вічний, що земля зрештою буде власністю селян. Звідси і оптимістичне звучання твору.
В суто комедійній ситуації, показуючи, як селяни трактують умови задач з підручника Євтушевського, Васильченко вдало передає вплив революційних подій на пробудження класової свідомості українського селянства. Всією своєю поведінкою селяни доводять свою перевагу над монопольщиком Василем Івановичем. Вони вищі за нього своїм здоровим світосприйняттям, своєю розсудливістю, своїм іскрометним гумором. Васильченко не дбає про детальну характеристику всіх селянських образів. Кожен з них наділений одним-двома характерними штрихами, що не повторюють один одного, складаючи враження яскравого, барвистого цілого. "Руденький і жвавий" Охрім дотепно посміюється над панськими настановами; хурщик Антін з червоним від напруги лицем і веселими очима долає книжну премудрість; "дід у білих штанях" доповнює читання задачника бувальщинами; "похмурий чоловік" коментує їх згадками про гіркі пригоди селянського життя. Ці напрочуд майстерно виписані образи вражають лаконічністю, економністю барв, влучністю портретних рис щирим гумором. Лагідний доброзичливий гумор пов’язаний тільки з селянськими образами. Там, де йдеться про представників експлуататорського класу, гумор стає саркастичним, межуючи з нищівною іронією.
Образ пана-монопольщика Василя Івановича викликає певні асоціації з героєм новели Коцюбинського "Коні не вині". І там і тут маємо "народолюбця", котрий охоче віддає данину поширеній в роки першої російської революції моді прикидатись "братом і приятелем" трудящих.
У вступній частині оповідання перед нами "панок середнього віку, червоненький, з круглим животиком"; розмовляючи,. Він кумедно супить "рідненькі брови", скошує набік око, закушує губу, сам до себе осміхається "у руденьку борідку" або самовдоволено "хихикає". Але той Василь Іванович, що постає перед читачем у дальших розмовах з селянами, у вчинках, нарешті, у внутрішніх монологах, — то вже цілком визначений суспільний тип. І в читача немає сумніву, що Василь Іванович – це прихований ворог бідноти, який люто її ненавидить.
Є в "Мужицькій арихметиці" ще один персонаж – селянин Литовка, "здоровенний мужичура", який "покірно кланяється" Василю Івановичу, "мов той дуб у час негоди". А негода ця – його борги, його залежність від лихваря. Монопольщикові здається, що селяни кланяються йому з пошани. Але вони, наче між іншим, раз у раз розкривають своє справжнє ставлення до панка. Іронічні знизування плечима, уїдливі погляди, нарешті, спокійно-грізна обіцянка розділити панську землю "по своїй, по мужицькій арихметиці" – усе це виявляє справжнє ставлення народу до свого гнобителя.
Піднята в "Мужицькій арихметиці" тема селянського безземелля набула свого дальшого розвитку в новелі "На чужину". При створенні цієї новели Васильченко, як і завжди в таких випадках, ішов від життєвих фактів. У нарисі "Мій шлях", згадуючи своє вчителювання в селі Потоки на Київщині (1898-1902), він писав, що тоді хвилювало селян: "Говорили про селянське безземелля, про попів та про мандри поточан на поселення – події, які справили на мене велике враження".
Ця пекуча проблема того часу і знайшла художнє втілення в новелі "На чужину", в якій письменник виявив себе майстром психологічного, "настроєвого" трактування тем.
"Тиха і смутна весняна ніч, мов молода черниця. Не чути на селі ні гомону, ні співу. Все повилося в тіні. Біліють проти місяця хати з темними вікнами, — не то дрімають, не то щось думають".
Так починається розповідь. Цією картиною автор підводить читача до сприйняття тяжких роздумів людей, які незабаром помандрують "з рідного села в далеку, невідому чужину – туди, де серед диких степів, як кажуть люди, гуляє з хуртовиною мужицька доля". Село має покинути мало не половина громади.
Проблему розлуки з рідним краєм Васильченко вирішує не з вузько національних, а з соціальних позицій. Автор не осуджує тих, хто змушений покинути своє село, але з таким же співчуттям становиться й до тих, хто, не зважаючи ні на що, не пориває зв’язків з ним. Дівчина нізащо не хоче кидати рідних місць, а для парубка дорожча над усе – воля, незалежність: "То миліше тобі жити по наймах, — докоряє він дівчині, — панам догоджати, ніж працювати на себе? Що нам рідна сторона, коли немає в ній нам життя.
Радісне і трагічне перебувають у новелі в надзвичайно виразній, художньо вмотивованій взаємодії. Ось точиться суперечка між двома селянами про те, що краще: вмерти на батьківщині чи жити на чужині; п’яненька і заплакана баба, пританцьовуючи й приспівуючи, раптом починає тужити; у світлі кольори сонячного дня вплітаються тужливі мелодії народних голосінь ("Там і сонечко не сходе, і зірки не сяють, і вітер туди не довіє з рідної сторононьки")— весь цей калейдоскоп кольорів та звуків сприймається як єдина тканина справжнього художнього витвору.
Переживання героїв подано в новелі з тонким ліризмом. Це стосується і картин природи. Пейзажеві тут відведено особливу роль. Він то імпонує тяжким думам людей ("сумує тернина і, немов слізьми, осипає засмучену пару своїм білим цвітом"), то виступає різким контрастом душевному станові від’їжджаючих: сцена відбувається на тлі весняного ранку, буйного квітування садів.
Є тут і яскраві метафоричні порівняння, що надають творові підкреслено трагічного звучання. Ось одне з них: "Вся юрба людей розтягнулася в довгу стрічку, потім стрічка робилась усе тонша й тонша і розірвалась. Здавалося, що цілий живий організм розірвався на дві половини".
Багатство особистих вражень письменника, вміння типізувати соціальні явища в художніх образах, майстерність художника-пейзажиста, введення у твір, поряд з пейзажем, народної пісні і голосіння, майстерне відтворення цілої гами кольорів та звуків, — усе це становить творчу оригінальність Васильченка, і завдяки їй новела "На чужині" не загубилася серед численних "переселенських" творів, на які була досить багатою українська література початку ХХ століття.
Поетичною чарівністю пройняте оповідання "На хуторі". Важко уявити майстерніше поєднання зорових та звукових вражень. Акварельно прозора картина літньої ночі. У німій тиші сріблом дзвенить голос дівчини. Її спів зачаровує людей. А сама ж вона сирота, наймичка в старому лахмітті. Тільки з "купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже великими пречудними очима". Новела звучить як поетичний гімн усім "талантам рідного люду". Серце письменника краяла думка, що вони "з найбідніших бідні, з найтемніших темні".
Гіркій долі здібних синів і дочок свого народу Васильченко присвятив також новелу "У панів" та зворушливу повість "Талант", опубліковану вже в радянській час.
Героїня повісті "Талант" – сільська вчителька Тетяна – має неабиякі артистичні здібності. Вона відчуває, що жити не можна без пісні, без театру. Тетяна виступає на кону поміщицького театру, співає в церковному хорі, та цього мало. Вона хоче вчитися, прагне до вершин мистецтва. Тільки не збулися її мрії. Пани поглумилися над Тетяною. Зацькована попом, ошукана й зневажена, талановита дівчина накладає на себе руки.
Твори про дітей
Гірка, часом трагічна доля героїв Васильченка залежить не від них самих, а від оточення, обставин, суспільного ладу, які й визначають їхній життєвий шлях.
А шлях починається в дитинстві. Степан Васильченко, письменник і учитель, завжди любив дітей і присвятив їм чимало щирих і правдивих творів, у яких подав цілу галерею дитячих образів.
Вболіваючи за долю дітей з народу, Васильченко вважав, проте, "за неприродне малювати їхнє життя одними сумними фарбами… Не слід навмисне гасити бадьорість, життєздатність, радість життя…"
Діти — герої Васильченкових оповідань – жваві, дотепні, сповнені енергії, кмітливі, допитливі. Життя бідняцьких дітей – безхлібне й невеселе, від недоїдання вони худі аж світяться, стають сумними й зажуреними, але досить їм ласкаве слово сказати, приголубити, і вони щиро, по-дитячому втішаються.