Порівняймо ці слова з кінцівкою "Невеличкої драми": "Прикрита до пліч пальтом, дівчина спала глибоким, непорушним сном, сном великої і довершеної стоми... Вона спала! Усім тілом, усім серцем вона поринула в цей могутній спочинок, що з глибини болю підносив її назустріч новому сонцю, що зійде завтра над землею".
В. Шдмогильний — мораліст і в "Повісті без назви" — останньому своєму творі, що до нас дійшов. На жаль, повість мав прикру купюру в передмові, власне, у звертанні до читача, а це мав би бути ключ до її прочитання. Але сам текст зберігся повністю і тут сумнівів нема: перед нами один із найблискучіших і найсерйозніших творів не тільки В. Шдмогильного, але й усієї тодішньої української літератури. Так, перед нами знову ніби моралістичний трактат, одягнутий у художню форму, своєрідна само-дяскусія, яка знову примушує пригадати Григорія Сковороду, хоч і тут він жодного разу не називається. Від Г. Сковороди В. Шдмогильний узяв не тільки прийом самодискусії (всі філософські діалоги мислителя — це самодискусія), а й прийом моралістичного монолога ("Декларація резонера"), навіть саму структуру повісті витримано в стилістиці притчі з її обов'язковим символізмом і поетикою абсурду, яку ми простежуємо не тільки в екзистенціалістів (до речі, повість цілком екзистенціалістська), а й у того-таки Г. Сковороди. У Г. Сковороди герой приходить у сад і ловить птаха, якого ніколи не піймав. У Шдмогильного герой у величезному місті шукає незнайому жінку, яка справила на нього мимохідь велике враження (типовий образ-символ), хоч добре знав, що ніколи її не знайде. "Сізіф,— писав А. Камю в есе "Міф про Сізіфа",— і в абсурдний герой. За своїми уподобаннями, так само, як і за своїми муками. Зневага до богів, ненависть до смерті, спрага життя дали йому невимовні муки, коли людську істоту примушують займатися справою, якій нема завершення. І це розплата за земні уподобання". Городовський теж абсурдний герой. Видиме благополуччя його попереднього існування сумнівне. Як журналіст, він гвинтик державної машини, робота йому потрібна для задоволення фізіологічних потреб і не більше. Так само й жінки. І це міг би бути також зразок механізованої людини, людини-робота, яким був Юрій Славенко з "Невеличкої драми", коли б людська сутність Городовського (прізвище тут також, як у романтиків, із значенням: Городовський — житель міста) не була б вища за нього самого. Отож він і повстає супроти себе самого, своєї роботності, його пронизує нестерпне бажання здобути підпори духовності для свого "я". Перед героєм лягає три шляхи. Перший — шлях Пащенка з його побудованою на залізній логіці мізантропією (щось подібне створив пізніше А. Камю в драмі "Калігула", де виведено образ філософствуючого ката-просвітителя, який також має залізну логіку). Загалом, у логіці Пащенка є немало екзистенціалістських мотивів, яким не відмовиш у логічній доцільності — неважко здогадатися, що Пащенко — це частина "я" того-таки Городовського. Другий — шлях митця з "башти із слонової кості", художника Євгена Безпалька, який хоче зберегти людську сутність, живучи в жахливому суспільстві, відсторонюючись від нього. Третій — ловити птаха в саду — шлях абсурдного бажання досягти недосяжне і в такий спосіб також зберегти в собі людську сутність. Городовський заперечує тільки перші два. До речі, його заперечення Пащенкової логіки досить кволе, воно зводиться до голого осуду. Городовський не має вагомих аргументів ні супроти логіки Пащенка, ні супроти Безпалька, і це також зрозуміло, бо ГородовськнЙ недаремно відчуває себе Робінзоном Крузо чи мандрівником із торбою за плечима та з палицею (Сковородин-ський мотив) — він тільки шукач та блукач, а шукав "домінанту", бо казав, що життя 4 не спрямоване в якийсь фокус, ніколи не може бути повноцінним життям, а тільки безперервним борсаннях, яке не полишає після себе нічого, крім пустки, гіркоти, втони". Отже, його життя — це ловіння вічного птаха, абсурдна сподіванка щастя, якого не може бути. "Він міг простити собі будь-які вагання, зриви й стрибки, але ніколи не простив би моменту нерухомості" (момент самодискусІЇ вже з Остапом Шапталою), Друга домінанта — це бажання любові, бо герой у світі досі ві-кого не любив. Це не було елементарне бажання жінки, це було жадання, яке "давало йому змогу зазнати відчуття такої чистоти, такого ніжного й заразом могутнього піднесення, що він мимоволі усміхався, як усміхається замріяний".
Так, Валер'ян Шдмогильний був мораліст, але не той, хто лізе кожному в очі зі своїм повчанням, а той, хто хоче збагнути людину. Основна турбота письменника, щоб люди зберегли в собі людське, а література, яка піддавалася страхітливим деформаціям у Його час, зберегла серйозність і гуманістичну суть. Він цілком міг би сказати, як пізніше А. Камю: "Боа відчаю у житті немає й любові
Навіть у тюремній камері В. Шдмогильний, цей великий трудівник, не полишав літературної праці. Збереглися згадані ишту його листи із Соловків до дружини (дружина — Червінська Катерина Іванівна — була донькою священика, актрисою, яка працювала в театрі юного глядача у Харкові), які дають змогу зазирнути в його творчу лабораторію тієї пори. Він багато читав, вивчав англійську мову, перекладав, зокрема свої улюблені "Портрет Доріана Грея" Уайльда і "Генріха VI" Шекеніра, а основне — творить. "Можу похвалитися тих,— шипе він у листі від 25 січня 1986 року,— що написав тут повість, правда, невелику, не більшу чотирьох аркушів. Писав її дуже довго, працював над нею як ніколи до цього часу. Ще дещо можна було з нею зробити, але сили нема, і я вважаю її закінченою. Я маю від неї тут деяку радість і, звичайно, багато прикростей. Я просто взяв будинок і деяких мешканців у ньому. Взагалі у цій маленькій речі близько 20 дійових осіб, причому я намагався, щоб ніхто не був "на других ролях" і всі мали свій розвиток. Сюжет її важко переказати своїми словами, він сплетений а багатьох маленьких сюжетів. Взагалі на тему: що маємо, не бережем, втративши — плачемо. До цього часу не можу зрозуміти, чи в ця річ цілісною. Не можу вбагнути тому, що писав ЇЇ незвично — не підряд, а за розвитком персонажів, або їхніх груп розкиданими очима, а потім змонтував ці розділи навколо основного стрижня".
Творча праця в тюремних умовах — не забавка, тому письменник пише повільно й важко — то не порожній вислів: "сили нема". Але зупиняти свого пера він уперто не бажає. Задумав написати ще вісім оповідань, але створив тільки одне. А вже через півтора місяця повідомляє, що почав писати новий роман "Наташа і Маша" — оповідь про двох дівчат. Який це роман, важко Й сказати. Головне в ньому — перевиховання однієї з дівчат, але в ньому в багато чого" (Лист від 7 березня 1936 року). А вже в листі від 12 квітня цього ж року письменник повідомляє про задум нового роману — про колективізацію. "В українській літературі вона відбита досить слабенько. Але коли я почав обдумувати цю тему, я зразу наштовхнувся на такі труднощі, що залишив навіть думку про неї". Але все-таки почав писати. Роман йому уявлявся повнометражний, на 32 розділи з 15 дійовими особами. "Я хочу,— зізнавався письменник,— написати його дуже просто, але при цьому уникнути літературних шаблонів... Вже й назву придумав: "Осінь, 1929". 1 травня 1936 року В. ПідмогильниЙ повідомляє, що написав п'яту частину цього твору. "В літературній праці,— зазначає він,— два основні моменти: перший — самому все зрозуміти, відчути й уявити, що ти хочеш написати, остаточно освоїтись з людьми, про яких пишеш... другий — все це передати словами, і це найважче і для читача найголовніше, бо хоч як би змістовно не була задумана річ, якщо вона написана погано,— це річ пропаща". 6 липня 1936 року письменник повідомляє про те, що готова вже половина роману. В останньому листі від 2 червня 1937 року згадує тільки "Наташу і Машу" і визнає, що цей роман у нього не вийшов. Про "Осінь, 1929" згадок уже нема. Зайве говорити, що ці твори до нас не дійшли, через це годі щось казати про них — чи то був акт покаяння, чи письменник і в тих умовах зберігав чисте обличчя свого творчого "я".
Загалом, у той час, коли система літературних конфліктів директивно зводилася до одного питання: як ставиться герой до радянської влади (коли позитивно, то й він позитивний, а негативно — то, звісно, негативний; попутники теж зараховувалися до негативних), у літературі домінувало тільки дві барви: чорна й біла. Людинознавча, гуманістична творчість В. Підмогильного заперечувалася як несприйнятна, бо несприйнятннй, зрештою, був і загальнолюдський гуманізм. Але саме творчість таких письменників як В. ПідмогильниЙ, М. Хвильовий, М. Івченко, І. Багряний, Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, Г. Косинка, В. Свідзинський, М. Зеров та інші зберегла нам чисте обличчя української літератури і в ті часи. Майже всі вони загинули, тільки деякі (І. Багряний, Б. Антоненко-Давидович) перейшли концтабори чи психушки (Т. Осьмачка) і зуміли вижити. Саме їм ми завдячуємо, що мистецтво слова допомагало людині і в тону пеклі зберегти людяність, високе духовне призначення. Це й створило згодом передумови для нового відродження нашої літератури, що Його фіксуємо в шістдесяті роки. Через це тільки сьогодні маємо змогу сказати, що творчість В. Підмогильного — одне із найвищих духовних явищ української літератури XX століття.
Література
* Підмогильний В. П. Оповідання. Повість Романи / Вступ. ст. упоряд. i прим. В. О. Мельника, Peд. тому В. Г. Дончик — К°, 1991.