ВАЛЕР'ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ
(1901 — 1937)
Валер'ян Підмогильний народився 2 лютого 1901 р. у великому степовому селі Чаплі Новомосковського повіту під Катеринославом у пересічній селянській родині.
У 1910р. після початкової сільської школи Підмогильного віддають до Катеринославського реального училища, де він під псевдонімом Лорд Лістер друкує в шкільному журналі авантюрні оповідання. У 1917р. було написане оповідання "Важке питання".
Реальне училище В. Підмогильний у 1918 р. закінчує з "відзнакою" і вступає на математичний факультет Катеринославського університету (згодом навчається на правничому). У 1919 р. через скрутне матеріальне становище він залишає навчання, працює вчителем, пише оповідання "Добрий Бог", "Гайдамака", "Пророк", "На селі", друкує оповідання "Ваня", "Старець" у катеринославському збірнику "Січ".
У 1920р. з'являються "Твори. Том 1": "Собака", "Смерть", "В епідемічному бараці", "Остап Шаптала", "Повстанці", "Комуніст", "Минуле", "За день", "Колисанка", "Кохання". Цього ж року письменник вирушає до Києва.
З 1921 р. він працює бібліографом Книжкової палати в Києві, виїжджає до містечка Ворзеля, там одружується з донькою місцевого священика Катериною Червінською, актрисою Театру юного глядача. У 1922 р. виходить книжка оповідань "В епідемічному бараці". Наступного року в журналі "Нова Україна" (Прага), з'являються новели з циклу "Повстанці", оповідання "Іван Босий" (цей журнал, що його видавав у Празі Володимир Винниченко, пізніше фігурував у справі Підмогильного як речовий доказ його контрреволюційної діяльності). Митець повертається до Києва, працює редактором "Книгоспілки", зближується з "академістами" (неокласиками).
У 1923-1924 pp. гуртується і розпадається АСПИС (Асоціація письменників) до якої входили Людмила Старицька-Черняхівська, Наталя Романович-Ткаченко, Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Івченко, Дмитро Загул, Григорій Косинка, Валер'ян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович та ін.
У 1924р. виходить книжка "Військовий літун", за участю Підмогильного (він придумує назву) утворюється група "Ланка": Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, Тодось Осьмачка, Михайло Івченко, Яків Качура, Марія Галич, Борис Тенета.
24 травня 1925р. В. Підмогильний у великій залі Всенародної бібліотеки виступив перед представниками літературно-громадських організацій, вузівською молоддю, міською інтелігенцією на диспуті "Шляхи розвитку сучасної літератури": "Коли б який-небудь товариш "спробував" написати сонату і сказав би, що це гарна соната, бо в неї гарна ідеологія, то ніхто не завагався б йому відповісти, що це музична нісенітниця, і ніхто б тієї сонати не слухав... У нас всякий твір, коли він абсолютно і категорично не відповідає вимогам офіційної ідеології, засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний".
У 1926 р. з'являється окреме видання повісті "Третя революція". Цього ж року В. Підмогильний бере участь у створенні МАРСу (Майстерні революційного слова).
Разом з Є. Плужником у 1926 — 1927 pp. він підготував два видання словника "Фразеологія ділової мови", працював над сценарієм фільму "Коломба" (не плутати з серіалом "Коломбо"!) за романом Проспера Меріме.
У 1927 р. виходять збірка оповідань "Проблема хліба" та роман "Таїс" А. Франса у перекладі В. Підмогильного.
У Харкові у 1928р. виходить друком роман "Місто". Письменник іде до Чехословаччини "для налагодження творчих зв'язків", редагує журнал "Життя й революція". Наступного 1929р. В. Підмогильний повертається до Харкова.
У 1930 р. у Москві в перекладі російською мовою виходить його роман "Місто".
На початку 30-х pp. В. Підмогильний стає визнаним авторитетом перекладацької школи в Україні, консультантом з іноземної літератури при видавництві "Рух".
Але попри це письменника викидають з редакції журналу "Життя й революція", а його твори — з журналів і видавництв.
Протягом 1930—1934 рр. В. Підмогильний організовує та редагує видання творів А. Франса (у 25 т.) та О. Бальзака (у 15 т.), перекладає романи Г. Мопасана, твори Д. Дідро та інших.
У 1933 р. у "Літературній газеті" друкується новела "3 життя будинку", де яскраво звучить трагічне передчуття: "... Класовий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати...".
8 грудня 1934 р. письменник був безпідставно заарештований у харківському будинку "Слово" у справі вбивства Кірова. Пройшов крізь закритий суд, вирок без оскарження, заслання до концтабору.
З листопада 1937 р. В. Підмогильного розстріляно на Соловках. Є відомості, що в ув'язненні він написав кілька оповідань і роман про колективізацію "Осінь, 1929", але ці твори очевидно, втрачені.
Посмертно реабілітований В. Підмогильний у 1956 р.
Джерела таланту В. Підмогильного — в рідному краї. Його внутрішній світ і світовідчуття формувалися під впливом матері — сільської жінки, яка усе життя працювала на землі. Від перших юнацьких спроб він поволі, але неухильно виходив на шлях психологічного реалізму (через символістські та імпресіоністичні уподобання), який розвивали в передреволюційній українській прозі М. Коцюбинський, В. Стефаник, В. Винниченко. Проза В. Підмогильного тематично розмаїта: через усю творчість письменника 20-х років проходить чи не найпоширеніша в тогочасній літературі тема: революція і людина. Тільки В. Підмогильний сприймав її по-іншому: людина і революція, наголошуючи саме на першому слові. А відповіді на запитання, котрі поставали перед українською культурою, нацією загалом, пов'язував, передусім, із проблемою міста й села, їхніх взаємин, зображуваних у минулому й сучасному, в соціальному та національному аспектах, у контексті життя всього народу. Проблема взаємин міста й села цікавила В. Підмогильного від самого початку його творчості. Про те, як прагнула селянська молодь сама "вийти в люди", здобуваючи колись недосяжну науку, і як розуміла свою місію у відвоюванні зрусифікованого царизмом міста, письменник розповів у своєму найвидатнішому творі — романі "Місто". Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного вузу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Вперше Київ відкривається йому з Дніпра як край світу і пуп землі. Роман починається реченням: "Здавалось, далі пливти нема куди". Під Степановими ногами — ще жодного ґрунту, тільки хистка й непевна вода. Але не забуваймо: апостол Андрій також прийшов на київські гори цим шляхом. Завоювання потребує часу, який можемо виміряти в сторінках, рядках чи словах або підрахувати за тривалістю романної розповіді. Відповідно до перебігу часу розгортається й просторова експансія: зійшовши на берег. Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим: відрізняється від сільського. Йому сусідять хазяйські корови. Згодом він пересувається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а в самому фінал і твору нарешті споглядає місто "згори" поглядом, володаря: "Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам'яні пальці". Спочатку Київ був для Степана лише мрією, великою, але майже невизначеною "Київ! Це те велике місто, куди він іде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію". Місто чуже й вороже. Степан намагається вирватися на Дніпро, але навіть, вода тут слизька і відразна. Його тішить однак, кволість міських мешканців і його класна непричетність до них: "От вони, ці горожані. Все це — старий порох, що треба стерти. І він до нього покликаний". Проте... Саме тут місто йде в наступ: "Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном, людської хвилі... на цій широкій вулиці; він здибався з містом віч-на-віч". Одне слово імпресіонізм — із фрагментів речей, людей і звуків автор складає портрет міста, в міру освоєння Степана в Києві змінюється і його сприйняття. Місто-бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі — все ясніше, чіткіше вимальовуються його риси. Пересування у пролетарі міста супроводжується також перевдяганнями На печатку твору секретар лекторського бюро радить Радченкові змінити: одяг: "Bсі лиха українців в тім, що вони кепська одягаються". Перед крамницею з модним і дорогим одягом Степана не полишає переконання у що варто йому лише змінити свій вигляд — і він; зможе створити" щось надзвичайне. Переселяючись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання і викидає на смітник чоботи. Протягом, твору ми спостерігаємо, як Степан піднімається щаблями міського життя. Саме в Києві юнака захоплює література, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він був певен, що вирушає "завойовувати" місто, що місту потрібна "свіжа кров села", яка змінить "його вигляд і істоту. А він — один із цієї зміни, якій за долею: призначено перемогти". Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають. Підмогильний не ставить собі, за ціль зробити документальний опис письменницького середовища, він показує народження Автора, його, успіхи і невдачі, його мандри різними світами роману. Степан переходять через світ студентства, так і не закінчивши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища друкарні. Солідний шматок часу довелося йому витратити на життя у світі міської богеми — театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому, що насправді не має власного затишного куточка. Письменник показує "засідателів" видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він заводить свого героя й читача у ще один світ — помешкання типової міської сім'ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та Надії Семенівни (першого Степанового кохання). Наприкінці роману Підмогильний "змушує" Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, можливо, саме через Степанове втручання.